Лише на четвертому тижні стало зрозуміло, що хвороба збирає чималий врожай смертей. Оранці занепокоїлися, але продовжували думати, що епідемія лише страшний, але все ж таки лише епізод у їхньому житті. Вони так само ходили вулицями, так само сиділи у кафе, вдаючи, що всі ці негаразди, які мають відверто тимчасовий характер, не можуть зіпсувати Гм гарний настрій.
Потім відбулися зміни у зовнішньому вигляді міста. Спочатку зникли автомобілі, бо не стало пального, згодом почали закриватися магазини й кафе, бо не стало чим торгувати, але біля тих магазинів, що продавали лімітовані продукти, стояли довгі черги. Збільшилась кількість пішоходів, навіть у ті часи, коли раніше вулиці були порожні, тепер було повно народу. Оран у той час справляв враження міста, де розпочалося якесь свято, тому навмисне закрили всі магазини, перекрили рух транспорту, щоб не заважати народній маніфестації, ,а мешканці міста вийшли на вулиці взяти участь у загальних веселощах. Кінотеатри скористувалися цими загальними канікулами і робили великі гроші, навіть коли репертуар їх не змінювався, доходи не зменшувалися. Свого часу місто торгувало вином, і запаси його в Орані були чималі, тому кафе могли задовольнити попит на спиртні напої. Пили багато, вірячи в те, що алкоголь запобігає захворюванню.
Через два дні після закриття міста Ріе, виходячи з лазарету, зустрів Коттара, який виглядав дуже радісно. Зваживши на його вигляд, Ріе поздоровив його з одужанням. Коттар підтвердив, що тепер йому набагато краще, й не без задоволення зауважив, що чума наробила чимало клопоту, тому тепер усе піде шкереберть. Він розповів кілька історій про епідемію, здавалося, вони тішили його. Наприклад, один власник магазину скуповував продукти, сподіваючись потім продати їх утридорога. Коли ж за ним прийшли санітари, щоб відвезти його до лазарету, вони під ліжком знайшли цілий склад консервів. На чумі не наживешся, радісно зробив висновок Коттар.
Того ж дня Ріе вислухав сповідь Жозефа Грана. Поштовхом для цього став портрет дружини доктора, який Гран побачив на його письмовому столі, і доктор сказав, що мадам Ріе зараз лікується в санаторії, і він сподівається на її одужання. Тоді Гран розповів свою історію. Він одружився ще молодим з небагатою дівчиною, тому довелося кинути навчання і піти працювати. Жанна була маленька й тоненька, і кожного разу, коли вона переходила вулицю, у Грана від страху завмирало серце. Він багато працював, так багато, що забував про кохання. Начальник не стримав своєї обіцянки, грошей не вистачало, Жанна змушена була теж піти працювати. Вона вже не була впевнена, що її кохають, але не йшла від нього. Минали роки. Жанна страждала. Потім вона поїхала, не одна, зрозуміло. Вона залишила Грану записку, в якій написала, що кохала його, але втомилася, вона не така вже й щаслива від того, що їде, але щоб розпочати нове життя, не обов'язково бути щасливою. Доктор зауважив, що і Гран міг би розпочати нове життя. Та не вірить Гран у такі речі, тому що думає тільки про неї. Хотів би написати їй листа, щоб виправдатися, але не може знайти слів. Поки вони кохали один одного, слова були непотрібні. Коли ж треба було затримати її, він не знайшов слів. Доктор зрозумів, що думки Грана далеко від чуми. Вечором того ж дня Ріе послав дружині телеграму, в якій сповістив, що місто закрили, що він тужить за нею і весь час про неї думає.
Через три тижні після закриття міста до Ріе, який виходив із лазарету, підійшов молодик, і доктор спочатку його не впізнав. Журналіст Раймон Рамбер відрекомендувався знову і нагадав, у якій справі приходив до Ріе. Доктор зауважив, що тепер журналіст має багатий матеріал для статті. Але Рамбер нервувався й сказав, що справи зовсім іншого характеру примусили його звернутися до доктора. Рамбер пояснив, що у Парижі залишилася жінка, яку він кохає. Коли закрили місто, йому здалося, що це ненадовго, тому він відправив їй телеграму і заспокоївся. Але тепер розуміє, що чума не здасться так швидко, тож йому, чужому в цьому місті, нема чого сидіти тут. Було б справедливо, якби йому дозволили виїхати звідси, хай навіть він відсидить строк карантину. Він просив доктора дати йому довідку, в якій засвідчити, що Рамбер здоровий. Доктор сказав, що він нічого не вирішує, а такої довідки дати не може, бо немає ніякої гарантії, що Рамбер не підхопить чуму відразу ж після того, як отримає довідку. До того ж у місті є тисячі людей не хворих на чуму, але ніхто з них не має права виїхати. Йому самому дуже б хотілося, щоб Рамбер з'єднався зі своєю дружиною, щоб з'єдналися всі закохані, але існують закони і розпорядження, а найголовніше — існує чума; його ж особиста роль полягає у тому, щоб робити свою справу. Рамбер гірко зауважив, що доктор не розуміє його, бо вчинками того керує розум, і взагалі Ріе живе у світі абстракцій. Доктор відповів, що навряд його примушує так говорити розум, скоріше, гола очевидність, а це не одне й те саме. Рамбер майже закричав, що він усе рівно поїде з цього міста. Доктор сказав, що він розуміє Рамбера, але такі справи його не стосуються. Рамбер вибухнув гнівом: він знав, що саме доктор наполягав на прийнятті суворих заходів у боротьбі з епідемією, тому сподівався, що той може хоча б раз відмінити ці рішення, коли йдеться про щастя людини, але доктор відмахнувся від усіх, хто перебуває в розлуці. Ріе погодився з ним, він дійсно відмахнувся, тому що крім щастя існує і ще щось. Але буде радий, коли плани Рамбера здійсняться, він же не може йому допомогти, бо це йде всупереч його діяльності. Ще Ріе просив Рамбера не тримати на нього зла, очевидно, журналіст має план дій, тому вони можуть у чомусь зійтись. Рамбер подивився на доктора здивовано. Після цих слів Рамбер розпрощався.
Ріе подивився, як Рамбер увійшов у готель, де жив Жан Тарру, і задумливо похитав головою. Він розумів, що журналіст має рацію у своєму беззастережному прагненні до щастя. Але чи була за ним правда, коли він звинувачував доктора? Важко було назвати абстракцією роботу доктора в лазареті, коли чума забирала по п'ятсот душ на тиждень. Він приймав у лазареті хворих, двічі на день обходив всі палати, слідкував, як вводять вакцину, розтинав бубони, вечорами, бо іншого часу не було, їздив до своїх хворих, додому повертався пізно вночі. Найважче виявилося відвідувати тих хворих, яким він ставив діагноз "заразлива лихоманка". Саме тоді розпочиналися труднощі, світ абстракції, бо треба було вмовити рідних хворого, чекати швидку допомогу, бачити сльози і чути крики. На початку епідемії він просто викликав "швидку" й поспішав до іншого хворого. Коли ж він йшов, рідні зачиняли двері й згодні були залишитися один на один з хворобою, але не віддати хворого у лазарет. Доводилося втручатися поліції, хворого брали приступом. Тоді він почав чекати "швидку" разом із рідними. Кожного вечора голосили матері, хапали його за руки, просили залишити дитину, але все це було марно. Доктор Ріе знав, що багато таких вечорів йому доведеться пережити, поки щось зміниться. Чума не відступала, тому мінявся сам Ріе. Він відчув це, коли побачив, як Рамбер заходить у готель: доктору стало все байдуже, йому не треба було більше витрачати сили на жалість, він знав, що тепер йому буде легше робити свою справу. Він зрадів цьому, бо знав; щоб перемогти абстракцію, треба бути хоча б чимось на неї схожим. Ріе визнав, що журналіст має рацію. Але бувають випадки, коли абстракція сильніша за щастя. ї доктор спостерігав, як битву ведуть між собою щастя кожної окремої людини й абстракція чуми.
Чума здавалася одним абстракцією, іншим — істиною. Кінець першого місяця епідемії засмутили нове зростання кількості захворювань і палка проповідь отця Панлю, того самого, що допоміг дійти до дому захворілому старому Мішелю. Учений-ієзуіт був широко відомим спеціалістом із розшифрування давніх написів, але популярність йому принесли лекції про сучасний індивідуалізм. Тому, коли церковна влада міста вирішила своїми засобами боротися з чумою і проголосила тиждень загальних молінь, отцю Панлю доручили прочитати проповідь у неділю, яка завершувала цю публічну маніфестацію благочестя. Тиждень молінь зібрав багато народу. Не тому, що оранці були такі віруючи і благочестиві або прагнули знайти Бога тепер. Більшість із них прийшли до церкви знічев'я, бо ще сподівалися, що чума мине їх та їхніх рідних, тому не вважали себе комусь чимось зобов'язаними. Чума здавалася їм непрошеною гостею, яка як прийшла, так і піде геть. Момент, коли чума стане формою їхнього існування, коли вони забудуть життя, яким жили до неї, ще не настав. Більшість вважали, що шкоди від цих молінь не буде. Перша ж фраза проповіді отця Панлю ("Брати мої, вас спіткала біда і ви її заслужили, брати") викликала занепокоєння. Тільки у середині проповіді слухачі зрозуміли, що священик скористувався відомим ораторським прийомом і у першій же фразі виклав головну тезу своєї проповіді, наче батогом ударив. Далі він розповів про всі відомі людству епідемії чуми, і виходило так, що Бог карав чумою, як божим бичем, грішників і невіруючих, а відступала чума, коли люди схиляли коліна й чекали милості від Бога. Панлю був майстром ораторського мистецтва, і невдовзі всі, хто зібрався у соборі, трохи вагаючись і невпевнено стали на коліна, а священик продовжував розписувати жахи божої кари. Далі з проповіді виходило так, що чума подібна вогненному спису Бога, яким він указує істину, яким привертає до неї грішників. Цю істину відкривають у надрах страждань, там же бачать світло вічного, яке тепер веде шляхом смерті, говорив Панлю. Він також стверджує, що саме тепер кожному християнину надана божественна допомога побачити істину, тому всупереч стражданням і крикам хворих, всупереч смерті вони повинні звернуться до Бога, а Бог довершить решту.
Важко зрозуміти, який вплив мала ця проповідь на мешканців міста, але, напевне, вони гостріше відчули, що приречені за невідомий злочин на ув'язнення, яке собі навіть важко уявити. Дехто намагався пристосуватися до замкнення, інші думали лише про те, щоб вирватися з цієї в'язниці. Спочатку люди примирилися з тим, що відрізані від усього світу, але коли вони усвідомили, що замкнення загрожує їхньому життю, у місті оселився страх.