Відчувалося, що комісар ладен розгніватися, але Ріе зробив йому знак, і всі вийшли від Коттара. На сходах комісар поскаржився на заклопотаність через лихоманку, яка трусить місто, і запитав у доктора, чи справді хвороба небезпечна, але Ріе відповів, що й сам не знає.
Того ж дня він зайшов до сусіди свого старого пацієнта-астматика і побачив, що страшна хвороба завітала й сюди. Повернувшись додому, Ріе зателефонував на аптечний склад, і в записах залишилося: "Відповідь негативна". А його вже викликали до нових пацієнтів із тим же захворюванням. У пахвах хворих робилися страшні гнійники, які треба було розтинати. Хворі лежали, як розп'яті, стікаючи кров'ю і гноєм, у більшості випадків хворий помирав серед смороду.
Газети, які кричали про історію з пацюками, тепер мовчали. Префектура і муніципалітет задумалися лише тоді, коли стало очевидно, що розпочалася справжня епідемія. Саме у цей час до доктора Ріе завітав доктор Кастель, людина вже досить похилого віку. Він відверто запитав, чи зрозумів Ріе, що це за хвороба. Той відповів, що очікує результатів аналізу. Кастелю аналіз був не потрібен: він бачив таке багато років тому у Китаї, а двадцять років тому кілька випадків захворювання у самому Парижі, хоча тоді теж ніхто не повірив, що прийшла чума, ніхто, крім тих, хто від неї помер.
Слово "чума" промовили вперше. Але Ріе, стоячи біля вікна свого кабінету, все ще не міг повірити у це лихо. І недивно, адже такою була і реакція більшості людей, бо у стихійне лихо важко повірити доти, доки воно не звалиться на вашу голову. У світі завжди існувала чума, як завжди існувала війна, але вони завжди заставали людей зненацька. Так трапилося і тепер. "Коли починається війна, люди говорять, що це надто безглуздо, щоб тривати довго. І справді, війна — безглузде заняття, але це не заважає їй тривати довго. Безглуздість узагалі дуже стійка річ, і це неважко помітити, якщо не думати весь час тільки про себе. У цьому відношенні наші співвітчизники поводилися, як усі люди,— вони думали про себе, тобто були гуманістами: вони не вірили в божу кару. Стихійне лихо не можливо зіставити з людиною, тому-то і вважається, що лихо ірреальне, воно як дурний сон, що швидко минеться. Та не сон закінчується, а від одного жахливого сну до іншого кінчаються люди, і в першу чергу гуманісти, тому що вони нехтують запобіжними заходами".
Навіть коли доктор Ріе визнав, що з добрий десяток хворих без усякого попередження померли від чуми, небезпека здавалася йому ірреальною. Він спробував пригадати все, що знав про цю хворобу, але у пам'яті поставали лише цифри її страшних наслідків, а уявити собі сто мільйонів було важко. Тут доктору терпець увірвався: кілька випадків — це ще не епідемія, достатньо провести необхідні заходи й хворобу можна зупинити. Доктор зосередився на відомих йому проявах захворювання (головний біль, прострація, бубони, блювання, спрага, чорні плями на тілі, відчуття внутрішнього розп'яття), але підсвідомо пригадалася фраза, якою у підручнику завершувався перелік симптомів: "...навіть незначні рухи можуть викликати смерть". Доктор відчинив вікно, у кімнату увірвався шум міста. Із сусідньої майстерні долітало верещання механічної пилки. Ріе опанував себе: так, впевненість дає тільки кропітка щоденна праця, решта залежить від "незначних рухів". Тому головне — добре робити свою справу.
Так думав Ріе, коли йому доповіли, що прийшов Гран і приніс статистичні таблиці розповсюдження хвороби. Разом з ним прийшов і Коттар, який, за словами Грана, хотів висловити свою подяку доктору і вибачитися за клопіт, якого він завдав Ріе. Та доктор занурився у таблиці. Проглянувши їх, він зауважив, що вже час назвати захворювання його справжнім ім'ям, треба тільки отримати підтвердження з лабораторії. І запропонував своїм відвідувачам йти разом з ним. Грану сподобалося прагнення доктора назвати речі своїми іменами, і він запитав, як же тепер називати хворобу. Але Ріе не міг поки що вимовити це слово. Гран дуже добре зрозумів його. Вони вийшли на площу, тут Гран розпрощався, бо поспішав додому — на нього чекала робота. Ріе запитав, чи й вечорами Гран працює для мерії. Але той, трохи ніяковіючи, відповів, що то робота для себе. Біля дверей лабораторії Коттар сказав доктору, що хотів би порадитися з ним в одній справі. Ріе обіцяв зайти до нього наступного дня, а сам упіймав себе на тому, що весь час думає про Грана. Він уявив його серед страшного мору й подумав, що чума поблажливо ставиться до таких, як Гран, а вибирає могутніх і сильних.
На перший погляд Гран був типовим незначним службовцем і мав усі типові риси невидатної особистості. Високий, худий, у широкому костюмі, він, здавалося, був створений для того, щоб виконувати кропітку, скромну, але дуже корисну роботу за мізерну платню позаштатного службовця мерії. Саме так визначалася його посада в особовій справі. Він посів її двадцять два роки тому тимчасово, до проходження атестації, але минали роки, а його положення не змінювалося. Саме у цьому і приховувалася самобутність Грана, як зрозумів доктор Ріе. Він міг би заявити свої права, в яких сам був не дуже впевнений, міг би пригадати обіцянки більш високої посади, але Гран не міг знайти необхідних слів. Ця риса заважала йому написати давно задуману доповідну записку. Він не міг ужити слово "право", бо не був певен у значенні цього поняття, не міг ужити слово "обіцяння", бо у ньому він чув пряму вимогу віддати йому належне, а це було несумісне з його низьким положенням. З іншого боку, він нізащо не хотів уживати таких слів, як "прохання", "вдячність", бо вважав, що вони принижують його гідність.. Тому він виконував скромну роботу майже до п'ятдесяти років. Життя його могло б стати прикладом, бо він мав мужність дозволити собі добрі почуття. Він без сорому говорив, що любить свою сестру та її дітей, що й досі тужить за батьками, які померли багато років тому, що йому подобається звук дзвону, який рівно о п'ятій лунає над їхнім кварталом. Але навіть щоб висловити такі прості почуття, він з мукою шукав слова. Одного разу він сказав Ріе, що дуже хотів би навчитися висловлювати свої думки. Того вечора, коли Гран проводжав доктора до лабораторії, Ріе зрозумів, що Гран, напевне, пише книгу. Ця думка чомусь підтримувала доктора Ріе, бо він повірив, що чума не зможе розгулятися в місті, де існують скромні чиновники, захоплені шляхетною пристрастю.
Наступного дня, виявивши неабияку наполегливість, доктор Ріе домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії. Секретар товариства лікарів Рішар був певен, що тривога даремна, його особисто просив префект не піднімати шуму навколо хвороби. Кастель, якого Ріе підвозив на своїй машині до префектури, запитав, чи знає той, що у департаменті немає протичумної вакцини. Ріе відповів, що вже телеграфував у Париж, аби там тільки не зволікали. Префект, нервуючись, прийняв комісію. Рішар запропонував відразу обговорити заходи, до яких треба вдатися в умовах розповсюдження хвороби. Але Кастель перебив його, бо головне зараз, на його думку, вирішити: чума це чи ні. Хтось із лікарів зойкнув, префект аж підскочив на стільці і перелякано подивився на двері, решта вагались. Рішар заявив, що не треба піддаватися паніці, адже не може бути, щоб це була чума, це просто лихоманка, яка має певні симптоми чуми. Кастель був упевнений, що це саме чума і є, але він розуміє, що міська влада боїться визнати цей факт. Він мовчав, його попросили викласти свою точку зору. Ріе вже отримав результати аналізів і міг сказати, що мікроб, який викликає хворобу, дійсно має певні відмінності від класичного чумного мікробу, але люди помирають, і їм неважливо, класична це чума чи ні. І якщо не вжити належних заходів, то через два місяці вимре половина міста. Після довгих суперечок зійшлися на тому, що треба взяти на себе відповідальність і діяти так, наче захворювання, від якого гинуть в Орані люди, і є чума. Рішар звернувся до Ріе і запитав, чи погодиться він із такою тезою. Ріе відповів, що йому байдуже, яка буде теза, важливо діяти так, наче половині мешканців міста загрожує смерть, інакше вони й справді загинуть. Колеги доктора Ріе були трохи роздратовані його впертою наполегливістю, він залишив їх у такому стані і поїхав у передмістя: його викликали до хворої жінки, яка нестерпно страждала від чуми.
Наступного дня хвороба зробила новий крок. Відомості про неї попали навіть у газети, щоправда, тільки у вигляді непевних натяків. Префектура розклеїла маленькі папірці — оголошення про хворобу й рекомендації щодо її профілактики, але Ріе побачив їх тільки у відлюдних місцях. Здавалося, можновладні особи готові на великі жертви, аби тільки не виникла паніка. Прочитавши уважно одне з таких оголошень, Ріе з досадою відвернувся від нього. Удома на нього чекав Грай, який приніс нові статистичні зведення. Кількість смертних випадків зростала. Ріе сказав, що увечері зайде до Коттара. Гран зрадів цьому, бо був упевнений, що доктор позитивно впливає на його сусіду, той перемінився, навіть став увічливим. Ріе здивувався, хіба раніше Коттар поводився інакше? Гран не міг визначити точно, які саме зміни відбулися у Коттарі, можливо, він шукає шляхів примирення з людьми, хоче знайти в них гарні риси. Раніше він був відлюдкуватий. Офіційно Коттар числився комісіонером із продажу вин, інколи до нього приходили відвідувачі, можливо, клієнти, ніколи він ходив у кіно, падаючи перевагу гангстерським фільмам, і за будь-яких умов тримався недовірливо. А тепер він шукає спілкування, навіть запрошує Грана у дорогі ресторани й кафе. Гран помітив, що персонал цих закладів ставиться до Коттара дуже уважно, і зрозумів, що той щедро платить за цю увагу. У Грана взагалі склалося враження, що Коттар хоче переконати всіх у своїй добропорядності. Тепер він купував газету, яка поділяла точку зору влади, і читав її у громадських місцях. Довідавшись, що Гран іде на пошту, просив його переслати гроші і своїй сестрі, запевняючи, що дуже тужить за нею. Коттара вже давно цікавили вечірні заняття Грана і, дізнавшись, що той пише книгу, позаздрив, бо йому теж хотілося б писати, адже митець має більше прав, ніж інші люди, "йому все сходить з рук".