їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них свіжості!.. Здавалось, життя б'ється під їхньою гладенькою поверхнею.
Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко такі ж чисті й непорочні.
На восьмий день після смерті пані Оота Кікудзі признався, що йому страшно залишатись наодинці з Фуміко.
А от зараз відчуття провини наче й не було. Невже воно вивітрилося лід впливом чудової кераміки?
— Яка краса... — промовив Кікудзі ніби сам до себе. — Батько возився з чашками, хоч таке заняття і не в його вдачі... Мабуть, хотів заглушити цим докори сумління...
— Докори сумління?..
— Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи... А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки.
— Смерть іде за нами по п'ятах. Який жах!.. Чого я тільки не робила, щоб забути про мамину смерть! А вона все стоїть за кожним із нас...
— Правду кажете... Коли весь час думаєш про мертвих, то здається, ніби й сам неживий, — сказав Кікудзі.
Служниця принесла чайник. Вона, певно, подумала, що їм потрібен окріп для чайної церемонії — Кікудзі й Фуміко вже давненько сиділи в павільйоні.
Кікудзі запропонував Фуміко приготувати чай у "карацу" і "сіно" так, наче вони в дорозі.
Дівчина згідливо кивнула.
— Тоді я зможу ще раз випити з маминої чашки перед тим, як її розбити...
Вона вийняла зі скриньки бамбукову колотівку і вийшла її помити.
Літнє сонце ще не зайшло.
— Наче в дорозі... — проказала Фуміко, збиваючи чай у маленькій чашці.
— Нехай у дорозі. А де ж ми тоді зупинимось? У готелі?
— Не обов'язково в готелі. Можна на березі річки або в горах. Треба було взяти холодної води, ніби з гірської річки...
Виймаючи колотівку, Фуміко глянула своїми чорними очима на Кікудзі, а потім звернула погляд на "карацу", яку подавала йому на долоні.
І погляд Фуміко, і чашка опинилися в Кікудзі перед коліньми.
Кікудзі відчув, як Фуміко напливає на нього хвилями тепла...
Коли вона поставила перед собою мамину чашку й заходилась розмішувати чай, бамбукова колотівка зашурхотіла об край, і Фуміко опустила руку.
— Важко!
— Мабуть, тому, що чашка маленька, — сказав Кікудзі. Руки її тремтіли.
Фуміко випустила з пальців колотівку й більше за неї не бралася.
Вона похнюпилась.
— Мама не дає мішати...
— Що?...
Кікудзі миттю підвівся й схопив Фуміко за плечі, немов хотів її вирвати з тенет закляття.
Фуміко не опиралася.
IV
Цитата:
Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.
У саду, на плиті перед кам'яним умивальником, валялись уламки "сіно". Кікудзі склав докупи чотири великих черепки і в його долоні з'явилася чашка. Лише на її війцях бракувало шматочка.
Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.
Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.
"Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!" — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.
Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.
"Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском", — майнуло в голові Кікудзі. Він кинув уламки на землю.
Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам'яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.
Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:
— О-о-о!
Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.
— У вас є гарніше "сіно"... — прошепотіла вона. Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою...
Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.
Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.
Однак угледів зірку і кинув черепки на землю...
Кікудзі знову підвів погляд вгору й аж ойкнув.
Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.
Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.
Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.
— Як же їх тут залишати... — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.
Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.
"Фуміко вмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?" — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.
"Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?.. З чим і коли міг би він порівняти це "сіно"?.. Звідки в неї той острах?" — мучився здогадами Кікудзі.
Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.
Досі Кікудзі завжди пам'ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.
Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.
Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.
Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..
Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.
Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, зажита у великій кількості, вилікувала хворого.
З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.
Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. "А може через сором не може поткнутися з дому?" — подумав Кікудзі.
Він подзвонив ще раз, після рбіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.
В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.
За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам'ятав назву оптової крамниці. А от на домашню адресу не звернув уваги. Мовляв, навіщо вона йому, коли Фуміко поселилася в його серці?
Після роботи Кікудзі розшукав будинок за парком Уено, де Фуміко наймала кімнату. Вдома її теж не було.
На порозі Кікудзі зустріла дівчинка десь років дванадцяти, в матросці, — видно, ще не встигла переодягнутися після школи. Вислухавши Кікудзі, вона зникла в кімнаті, потім вийшла і сказала:
— Оота-сан нема вдома ще зранку. Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож...
— У подорож?.. — перепитав Кікудзі. — Вирушила в подорож? Вранці? О котрій годині? І не сказала куди?
Дівчинка зникла в кімнаті, та за хвильку з'явилася знову. Стала віддалік, наче побоювалась його, і сказала:
— Я точно не знаю. Бо і моєї мами ще нема вдома... У дівчинки були ріденькі брови.
За ворітьми Кікудзі озирнувся. Шукав очима кімнату Фуміко, але так і не знайшов. Двоповерховий будинок був досить пристойний, з невеличким садком.
Кікудзі згадав слова Фуміко: "Смерть іде за нами по п'ятах", — і в нього задерев'яніли ноги.
Він вийняв хусточку й витер піт. Так несамовито тер обличчя, що кров, здавалось, відринула з голови. Хусточка потемнішала, стала вологою. Тепер холодний піт поповз по спині.
— Не можу повірити, що вона померла! — мовив він сам до себе.
Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..
А чи не було її вчорашнє хвилинне розслаблення провісником смерті?
А може, ту свою слабкість, як і мати, Фуміко вважала непоправним гріхом?
— Зосталася на мою голову тільки Курімото... — ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.
[1] "Карацу" — керамічні вироби з міста Карацу і його околиці.
Коментар
Сльоза, упавши на пісок,
Всотала в себе
Тисячу піщинок.
Яка вона важка,
Ця намистинка — моя сльоза!
Ісікава Такубоку
Лауреат Нобелівської премії 1968 р., Кавабата Ясунарі відтворив у своєму романі суто японську естетичну традицію в змалюванні людини и природи, в трактуванні вічних тем — кохання і розлуки, життя і смерті, смутку й радості. "Тисяча журавлів" несе читачеві "письменницьке мистецтво, що виражає сутність японського мислення".
У чому ж вона, ця сутність, виражається?
Для того, щоб зрозуміти своєрідність творчості Я. Кавабата, треба пам'ятати про 4 мірила краси у японців, три з яких — сабі, вабі, силуй — кореняться в стародавній релігії синто, а четверте — юген — навіяне буддійською філософією.
"Сабі" — це краса й природність як нероздільні поняття. Вважається, що ознаки віку сприяють виявленню сутності речей. "Сабі" — буквально "іржа", чарівність старовини, відбиток часу, невмолимої долі.
Якщо сабі — втілення зв'язку між мистецтвом і природою, то "вабі" — своєрідний місток між мистецтвом і повсякденним життям. У вабі втілена! мудра краса простоти, пов'язана з будь-яким побутовим предметом.
Від цих старих слів — "сабі" й "вабі" — що стали вживатися разом, виникло й нове поняття — "сибуй", яке набуло значно ширшого значення.
Сибуй — це одночасно краса простоти і краса природності: кожен предмет ідеальний тоді, коли сполучає в собі такі якості, як максимальна практичність виробу при мінімальній обробці.
Згідно з ученням буддійської школи "дзен", до якої належав Кавабата, непостійність світу, що закладена в природі непередбачених стихійних лих, передбачає цілісне сприйняття світу, тобто погляд на речі "ззовні" и "зсередини" одночасно, відчуття єдності із Всесвітом, де маленьке "я" розчиняється в атмосфері дійсності і стає частиною безкрайнього світу.
Інтуїція, внутрішнє пробудження, відмова від традиційної логіки — ось основні "постулати" поетики японського мистецтва, тому й центральне місце в будь-якому творі японського майстра є прийом натяку (йодзю).
Згадайте хоку Мацуо Басьо, танка Ісікави Такубоку: спокій, пізнання істини через споглядання, ненав'язливість авторів зі своїми ідейними настановами, запрошення читача до самостійних роздумів над твором.
Не все можна побачити зором і осягнути знаннями, є речі й поняття, які зрозумілі лише серцю.
"Юген" — це та краса, яка може бути осягнута глибинними почуттями. Недосказане, недописане, недовершене, те, що лежить у глибині, не прагнучи вийти на поверхню, — ось що для японця достойне милування.
Японці, на відміну від європейців, уміють бачити прекрасне в буденному.