Ось так завдяки йому я набралася здорового глузду.
— Умгу...
— Тож послухайте цього здорового глузду.
Кікудзі мало не впіймався на гачок простодушності.
Тікако вийняла з-під обі віяло.
— Мушу вам сказати, що людина не навчиться розважності, якщо в неї різко виражена чоловіча або жіноча вдача.
— Справді?.. Виходить, мудрість доступна тільки людям без статі?
— Ви глузуєте? А я вам скажу, що тільки люди без статі, як ви їх називаєте, бачать наскрізь і жінок, і чоловіків. Ви думаєте, Оота-сан вибрала смерть з доброго дива? На кого ж тоді вона лишила свою єдину доньку? Я гадаю, вона наперед вирішила: от, мовляв, я помру, а доньку догляне Кікудзі-сан...
— Таке скажете...
— Я довго думала й от у мене виникла підозра... Вона ж своєю смертю хотіла перешкодити вашому одруженню. Вона не просто так померла. Для цього була своя причина.
— Що за химери? — сказав Кікудзі й нараз відчув, що ці химери вразили його в саме серце. Як блискавка.
— Кікудзі-сан, ви говорили Оота-сан про доньку Інамурів?
Кікудзі все пригадав, але вдав, що нічого не знає.
— А хіба це не ви сказали Оота-сан по телефону, що справу з моїм одруженням уже вирішено?
— Я. А що? Навіть попередила: "Не смій заважати!" Того ж вечора Оота-сан і померла.
Запала мовчанка.
— А звідки ви, Кікудзі-сан, дізналися про ту розмову? Вона вам скаржилася?
Кікудзі був захоплений зненацька.
— Значить, приходила. Я знала, що так буде. Ще тоді, коли вона йойкнула в трубку.
— Отже, це ви звели її зі світу.
— Думайте, що завгодно. Я завжди виходила лиходійкою. Як було треба, то й ваш батько використовував мене в цій жорстокій ролі. Я і сьогодні ладна ввійти в цю роль. Тільки не думайте, що на знак колишньої батькової прихильності...
Кікудзі зрозумів: Тікако дала волю своїм глибоко вкоріненим ревнощам і ненависті.
— Хай вас не цікавить, що за лаштунками. — Погляд Тікако наче ковзав уздовж її носа. — Хочете, кривіться — от, мовляв, настирлива баба, пхає носа в чуже просо!.. А я тим часом прожену відьомське кодло й допоможу вам узяти вигідний шлюб.
— Годі про цей вигідний шлюб!
— Ну хай так. Я згодна, що не треба мішати сюди Оота-сан. — Голос Тікако полагіднішав. — Зрештою, Оота-сан була вже не така й погана... Вона, певно, молилась, умираючи, щоб ви взяли її доньку собі за дружину.
— Знову ви своєї?
— Це ж щира правда! Невже ви, Кікудзі-сан, не здогадуєтесь, що вона в думці вже видала доньку за вас? Якщо ні, то ви витаєте у хмарах... І вві сні й наяву вона, як зачарована, думала тільки про вашого батька. Можете назвати це чистим почуттям, якщо хочете. Заплуталась сама у своїх химерах, заплутала й доньку, і от поплатилася життям... Глянути збоку, то ніби над нею висіло якесь страшне закляття. Нечиста сила розставила свої сільця...
Кікудзі зустрівся поглядом з Тікако.
Її маленькі очиці аж закотилися.
Він не витримав і одвернувся.
Кікудзі дав їй виговоритись, не обірвав на півслові. Бо від самого початку відчував непевність свого становища й до того ж був приголомшений страхітливим здогадом Тікако.
Невже пані Оота прагнула одружити його з донькою?.. Кікудзі і на гадці такого не мав. Та й зараз не вірив.
То була вигадка, породжена отрутою ревнощів, огидна, як і чорна пляма на її грудях.
І все ж ця вигадка вразила Кікудзі, як удар блискавки.
Кікудзі стало лячно.
Невже він, сам в глибині душі мріяв про це?.. Адже буває, що захоплення матір'ю переходить на її доньку... Але ж Кікудзі в думці ще насолоджувався п'янкими обіймами пані Оота. Тож, напевно, його обплутано якимись чарами, якщо його непомітно тягло до доньки.
Тепер йому здавалося, що він цілком перемінився після зустрічі з пані Оота. Кікудзі наче заціпенів.
— Заходила панночка Оота. Сказала, що прийде іншим разом, якщо у вас гості... — повідомила служниця.
— Що?.. Вона пішла? Він кинувся в передпокій.
II
Цитата:
— Як добре, що ви подзвонили... — витягши свою тонку білу шию, Фуміко підвела на Кікудзі очі.
В ямці, де кінчалась шия і починалися груди, залягла жовтава тінь.
Що це? Гра світла чи ознака виснаження?.. Кікудзі, однак, відчув, що йому раптом полегшало на серці.
— А в мене Курімото.
Він сказав це спокійно, без напруження. Як тільки побачив Фуміко, недавньої розгубленості наче й не було. Вона кивнула.
— Я здогадалась, он її парасолька...
— А-а, он ця... Справді...
Під стіною у передпокої стояла сіра парасолька з довгою ручкою.
— Може б, ви побули в чайному павільйоні? А я тим часом випроваджу стару Курімото.
Кікудзі не міг собі простити, що заздалегідь не спекався Тікако. Адже знав, що прийде Фуміко.
— Мені однаково...
— Тоді заходьте, будь ласка.
Фуміко пройшла у вітальню й приязно привіталася з Тікако, мов і не здогадувалась про її вороже ставлення до себе. Подякувала Тікако за співчуття.
Тікако сиділа, задерши голову й трохи піднявши ліве плече, як на уроці, коли слідкувала за рухами учениці.
— У вашої матері була вразлива душа... А в цьому світі таким людям важко... От і померла, зів'яла остання ніжна квітка.
— Я б не сказала, що вона була аж така ніжна.
— Мабуть, їй жаль, що покинула вас напризволяще...
Фуміко похнюпилась.
Її пухкі губи міцно стулилися.
— Вам, певно, сумно. Саме час відновити уроки чайної церемонії.
— Та знаєте, я вже...
— Розвієте тугу.
— Я тепер не можу собі цього дозволити.
— Та що ви кажете! — Тікако зняла руки з колін. — Правду кажучи, я зайшла провітрити чайний павільйон. Пора вже, сезон дощів ніби минув. — Тікако зиркнула на Кікудзі. — Фуміко-сан, може б, і ви зі мною пішли?
— Навіть не знаю...
— З дозволу Кікудзі-сана візьмемо мамине "сіно".
Аж тепер Фуміко глянула на Тікако.
— Згадаємо маму...
— Я ще розплачусь там.
— Нічого, поплачете, легше стане. Незабаром у Кікудзі-сана з'явиться молода господиня і я вже не зможу ходити в павільйон. А в мене з ним пов'язано стільки спогадів... — Тікако всміхнулася, але відразу споважніла, — Звісно, якщо відбудуться заручини з Юкіко-сан.
Фуміко кивнула. Її овальне, як у матері, обличчя було незворушне. На ньому лише проступала безмежна втома.
— Навіщо говорити про те, чого ще не вирішено? Ви ставите Інамуру в незручне становище, — зауважив Кікудзі.
— А я сказала — якщо відбудуться заручини... — заперечила Тікако. — Як то мовиться, нема добра без лиха. Фуміко-сан, вважайте, що ви нічого не чули, поки справу не вирішено.
— Гаразд! — Фуміко знову кивнула.
Тікако гукнула служницю і пішла прибирати чайний павільйон.
— Обережно, листя під деревами ще мокре, — долинув із саду її голос.
[1] "Сіно" — глечик у стилі Сіно Сосіна (1441-1522), відомого майстра чайної церемонії.
Подвійна зірка
І
Цитата:
До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: "І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж".
— Кікудзі-сан, як же так? Ви кажете, що Юкіко гарна дівчина, і самі ж випускаєте її з рук. Такої, як вона, не знайдете на цілому світі, хоч би все життя шукали... Як це ви не розумієте такої простої речі? — докоряла Тікако. — Ви молодий, недосвідчений, і ніщо вас не обходить. Та зрозумійте, що один необачний крок змінив долю двох людей — вашу і Юкіко-сан! Вона відчувала до вас прихильність. А ви... Якщо вона буде нещасною за іншим, то в цьому й ваша провина.
Кікудзі промовчав.
— Та поки ви вилежувались в темряві й милувались світлячками, і Фуміко вискочила заміж.
— Коли?
Ця звістка приголомшила Кікудзі більше, ніж заміжжя Юкіко. Йому здалося, ніби земля тікає з-під ніг. Кікудзі заскочили зненацька. Тікако, певне, на це й розраховувала.
— Я теж довго не могла отямитися, коли дізналась. От тобі й маєш! Наче змовились обидві. Та від молоді всього можна сподіватися... Правду кажучи, я рада за Фуміко — хоч не стоятиме вам на заваді. Та от біда — Юкіко-сан теж віддалася заміж. Я ходила як опльована... І все ваша нерішучість.
Кікудзі все ще не вірив в заміжжя Фуміко.
— Оота-сан весь час стояла вам поперек дороги. Навіть після смерті... Може, хоч тепер її чари покинуть ваш дім. — Тікако поглянула на сад. — Заспокойтесь і візьміться до саду. Навіть у темряві видно, як порозросталися дерева, як там душно й похмуро!
По батьковій смерті минуло вже чотири роки, а Кікудзі жодного разу не запрошував садівника. Справді, дерева розрослися, навіть увечері в саду було так душно, ніби під листям збереглася полуднева спека.
— Мабуть, служниця не поливає? Ви могли б їй сказати, щоб вона пильнувала своїх обов'язків.
— Чого це вас обходить?
Кікудзі невдоволено кривився на кожне слово Тікако, і водночас дозволяв їй теревенити про що завгодно. І так бувало завжди.
Вичитуючи йому, Тікако намагалася втертися в довіру і вивідати, що в нього на душі. Кікудзі давно розгадав ці хитрощі. Він відверто опирався їй і остерігався, щоб ненароком не обмовитися. Тікако здогадувалась про це, але вдавала, ніби нічого не помічає, лише іноді давала відчути, що бачить Кікудзі наскрізь.
Вона рідко докоряла йому чимось несподіваним, а зачіпала в його серці ті струни, які викликали огиду до самого себе.
От і цього вечора, сповістивши про одруження Юкіко й Фуміко, вона стежила, як Кікудзі сприйме новину. "Навіщо воно їй?" — подумав Кікудзі й вирішив пильнуватися. Якщо Тікако раніше хотіла поєднати його з Юкіко, а Фуміко відсторонити, то чого вона лізе йому в душу тепер, коли дівчата повиходили заміж?..
II
Цитата:
Наприкінці робочого дня, коли Кікудзі збирався виходити з контори, його затримав телефонний дзвінок. Це я, Фуміко, — почувся у трубці тихий голос.
— Алло... Мітані слухає...
— Це я, Фуміко.
— А-а, це ви...
— Пробачте, що потурбувала вас на роботі,.. Інакше я не встигла б...
— А що таке?
— Я послала вам листа, та, здається, забула наклеїти марку...
— Он як? Я ще не мав приємності його одержати.
— Я купила на пошті десять марок, послала листа, а коли повернулася додому, дивлюсь — аж усі марки при мені. Бачите, яка я неуважна. Думаю, треба попросити вибачення, поки лист не дійшов...
— Та чи варто зважати на таку дрібницю! — відповів Кікудзі й подумав, що той лист, певно, сповіщав про шлюб. — Лист з приводу радісної події?
— Що?.. Я завжди розмовляла з вами по телефону, а оце вперше написала листа... Довго вагалася — посилати чи ні... От і забула наклеїти марку.
— Звідки ви дзвоните?
— З автомата біля токійського вокзалу. Тут черга, люди ждуть.
— З автомата? — здивувався Кікудзі.