Ви б краще її виплюснули... Гляньте, як ви змарніли, а вона все гладшає та гладшає. Їй справді десятої клепки бракує — думає, її пожаліють, якщо на людях заплаче... А знаєте, у вітальні, де вона приймає вашого чоловіка, на видноті красується фото покійного господаря! Як це ваш благовірний терпить!
І от тепер, після батькової смерті, та жінка, яку Тікако лаяла на всі заставки, з'явилася на чайну церемонію, та ще й не сама, а з донькою.
Кікудзі здригнувся, наче хтось обдав його холодною водою.
Він розсунув сьодзі поряд з токонома й, зайшовши в кімнату для чайної церемонії, сів на почесному місці. Тікако поспішила за ним.
— Знайомтеся, Мітані-сан. Син покійного Мітані-сана, — офіційно відрекомендувала вона Кікудзі.
Кікудзі ще раз уклонився, потім підвів голову і побачив жінок.
Мабуть, він трохи збентежився, бо спочатку в його очах замерехтіли тільки яскраві кімоно, обличчя розпливалися.
Та коли Кікудзі опам'ятався, то побачив прямо перед собою пані Оота.
— О! — вигукнула вона. В її голосі вчувалася неприхована радість, яку, певно, помітили й присутні. — Ми так давно не бачилися! Пробачте, що я так довго не давала про себе знати.
Вона легенько смикнула доньку за рукав — мовляв, скоріше привітайся! Дівчина, мабуть, розгубилась, бо почервоніла й опустила очі.
Кікудзі здивувався: в поведінці пані Оота не було й крихти ворожості чи недоброзичливості. Здавалося, її переповнює радість. Видно, несподівана зустріч з Кікудзі її надзвичайно втішила. Її не обходило, що подумає про неї жіноче товариство.
Її донька сиділа мовчки, втупивши очі у підлогу.
Схаменувшись, пані Оота зашарілася, але не спускала лагідного, промовистого погляду з Кікудзі.
— Ви теж захоплюєтесь чайною церемонією?
— Ні, я в ній нічогісінько не тямлю.
— Невже? А я думала, у вас озветься батькова кров...
Мабуть, на пані Оота наринули спогади, бо очі в неї зволожіли.
Кікудзі бачив її востаннє на батьковому похороні.
За цих чотири роки пані Оота майже не змінилася.
Та ж сама біла довга шия, що не пасувала до округлих плечей, та ж, як на її вік, надто молода постать. Колись і рот, і ніс здавалися Кікудзі малими порівняно з очима. А тепер, уважно придивившись, він помітив, що ніс гарний, правильної форми, а губи іноді, коли пані Оота говорила, ледь-ледь випиналися вперед.
Донька, видно, успадкувала від матері довгу шию і круглі плечі. Зате рот у неї був більший, ніж у матері, й міцно стулений. Це здалося Кікудзі дивним.
В очах, чорніших за материні, проглядав смуток.
Кинувши погляд на зотлілі вуглини у вогнищі, Тікако сказала:
— Інамура-сан, ви не могли б почастувати чаєм Мітані-сана? Здається, ваша черга ще не пройшла.
— Будь ласка.
Дівчина з журавлями на фуросікі підвелася.
Кікудзі помітив, що вона сиділа біля пані Оота. Однак, побачивши ту з донькою, він уже не наважувався глянути на цю дівчину.
Звелівши доньці Інамури подати чай, Тікако, видно, хотіла звернути на неї увагу Кікудзі.
Зупинившись перед чайником, дівчина обернулася до Тікако.
— А в якій чашці?
— Справді... — завагалася Тікако. — Може, в оцій "орібе"?3 Мені подарував її покійний Мітані-сан. Це його улюблена чашка.
Кікудзі добре пам'ятав чашку, яка зараз стояла перед дівчиною. Справді, батько нею завжди користувався. А перейшла вона до нього від удови Оота.
Бідолашна пані Оота! Чи могла вона сподіватися, що чашка її покійного чоловіка перекочує від батька Кікудзі до... Тікако?
Кікудзі вразила бездушність Тікако.
Зрештою, і пані Оота не відзначалася особливою тактовністю.
На тлі заплутаного, невиразного минулого двох літніх жінок донька Інамури, що зосереджено готувала чай, видалася Кікудзі напрочуд гарною.
III
Цитата:
Дівчина з журавлями на фуросікі и не здогадувалася, що Тікако вирішила показати її Кікудзі.
Спокійно, без зайвої сором'язливості вона приготувала чай і піднесла його Кікудзі.
Випивши чай, Кікудзі глянув на чашку. Це була чорна орібе: на одному боці, в білій поливі, був нанесений чорний візерунок — паростки папороті.
— Ви, мабуть, пам'ятаєте її? — запитала Тікало.
— Начебто... — непевно відповів Кікудзі, опускаючи чашку.
— Пагінці папороті викликають у пам'яті гірську місцевість, правда? Ця чашка особливо годиться для ранньої весни. Ваш батько пив із неї саме в таку пору... Тепер вона, звичайно, трохи не по сезону, але для вас, Кікудзі-сан...
— Та що ви!.. Для такої чашки нічого не значить, що нею користувався мій батько... В неї така багата історія! Її, мабуть, передавали з покоління в покоління від самого Рікю з епохи Момояма4. Протягом кількох сотень років не один знавець чайної церемонії дбайливо зберігав її для нащадків, — сказав Кікудзі, намагаючись забути, як людські долі переплелися навколо цієї чашки.
Чашка під пана Оота перейшла до його вдови, від неї — до батька Кікудзі, а від батька — до Тікако. З них двоє — чоловіки — померли, а жінки тут, на чайній церемонії. Вже цього досить, щоб визнати долю чашки незвичайною.
Цю чашку брали руки пані Оота і її доньки, Тікако й доньки Інамурі, та й інших дівчат; її країв торкалися їхні губи.
— Я б теж хотіла випити з цієї чашки. Останнього разу я пила з іншої, — раптом сказала пані Оота.
Кікудзі її слова знову неприємно вразили: що з нею — з глузду з'їхала чи зовсім сорому позбулася?
На її доньку, що не сміла підвести очей, жаль було й дивитися.
Інамура приготувала чай і для пані Оота. Всі дивилися на дівчину. Вона, певно, не здогадувалася, які пристрасті вирують навколо чашки. Завченими рухами виконувала чайний обряд.
Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством.
На сьодзі позад дівчини падала тінь від молодого листя, а її яскраве кімоно немов світилося м'яким відбитим сяйвом. Волосся теж ніби промінилося.
Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, зате світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона, як полум'я, вражала не так м'якістю, як свіжістю. Здавалось, у руках дівчини розпускається червона квітка.
Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики.
Пані Оота взяла орібе в руки.
— Зелений чай у чорній чашці — яка це краса! Мимоволі спливають у пам'яті зелені весняні бруньки... — сказала вона. А про те, що ця чашка належала її чоловікові, не прохопилася й словом.
Потім почався традиційний огляд чайного начиння. Дівчата не дуже на цьому розумілися, а тому слухали дещо з пояснень Тікако.
Глечик і бамбуковий черпачок теж належали батькові Кікудзі, але Тікако про це не згадала, Кікудзі промовчав і собі.
Поки Кікудзі сидів і дивився, як розходяться дівчата, до нього підійшла пані Оота.
— Пробачте мою недавню нечемність! Ви не сердитесь на мене?.. Коли я вас побачила, на мене наринули спогади...
— Умгу...
— Як ви змужніли! — З її очей, здавалось, от-от бризнуть сльози. — Так-так... От і ваша мати... Я навіть вирішила піти на похорон, та не посміла...
Кікудзі скривився.
— Спочатку батько... а за ним і мати... Ви, мабуть, дуже самотні...
— Атож...
— Ще не збираєтесь додому?
— Побуду ще трохи...
— Я б так хотіла коли-небудь поговорити з вами... З сусідньої кімнати гукнула Тікако:
— Кікудзі-сан!
Пані Оота неохоче підвелася. У саду на неї чекала донька.
Вони вклонилися на прощання й пішли. В очах доньки було благання.
У суміжній кімнаті Тікако з кількома найулюбленішими ученицями й служницею наводила лад.
— Що вам казала Оота-сан?
— Нічого особливого...
— Остерігайтеся цієї особи. В неї слова ласкаві, та думки лукаві...
— А проте у вас вона ніби частий гість? Відколи це? — вколов Кікудзі,
На Кікудзі ніби війнуло отруйними випарами, і він швидко вийшов.
Тікако подалась за ним.
— То як? Гарна дівчина?
— Гарна... Та вона б сподобалася мені ще більше, якби я зустрівся з нею десь-інде, де не було б ні вас, ні пані Оота, де не витав би дух мого батька.
— І вас турбують такі дрібниці? Оота-сан не має до неї жодного відношення.
— Можливо... Але мені незручно перед дівчиною.
— Чому?.. Якщо Оота-сан вам дошкулила, то я, звичайно, прошу пробачення... Хоч я її і не запрошувала... Тож можете бути певні, що донька Інамури не має нічого спільного з Оота-сан.
— А тепер бувайте...
Кікудзі підвівся. Якби він не урвав розмови, то Тікако, мабуть, не так скоро відчепилася б від нього.
Лишившись на самоті, Кікудзі помітив, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп'янки. Він глибоко вдихнув повітря.
Кікудзі сердився на себе за те, що спокусився на лист Тікако. Зате дівчина з журавлями на фуросікі не йшла з думок.
Зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження, певно, тому, що Кікудзі побачив доньку Інамури.
Однак, згадавши, що ці жінки живуть собі й балакають про покійних батьків, Кікудзі відчув, як його повнить гнів. Перед очима спливла огидна родима пляма на грудях Тікако.
Знявши шапку, Кікудзі поволі простував назустріч вечірньому вітру, що хвилями пробігав по молодому листю.
Ще здалеку він помітив, що в тіні храмових воріт стоїть пані Оота.
Кікудзі озирнувся, гарячково думаючи, як би її обминути. Якщо видряпатися на будь-який пагорб обабіч дороги, то, напевно, можна було б вибратися з території храму, не проходячи через ворота...
Однак Кікудзі пішов прямо. Обличчя його напружилось.
Вдова поспішила йому назустріч, її щоки паленіли.
— Я вас чекала, хотіла ще раз побачити... Може, це й зухвало, але... я не могла інакше... Хтозна-коли ми ще зустрінемося.
— А де ж ваша донька?
— Фуміко пішла з подругою...
— А вона знає, що її мати чекає на мене? — спитав Кікудзі.
— Знає. — Глянула йому прямо в вічі пані Оота.
— Мабуть, їй неприємно... Вона ніби й не сподівалася побачити мене на чайній церемонії. Мені аж стало жаль її...
Кікудзі підбирав слова так, щоб вони були й одвертими, й не дуже різкими. Пані Оота щиро визнала:
— Так, їй було тяжко зустрітися з вами.
— Певно, тому, що вона настраждалася через мого батька.
Кікудзі хотів додати: "Так само, як і я через вас", — але стримався.
— Та що ви! Ваш батько завжди був лагідний до неї... Я хотіла б коли-небудь докладно розповісти вам про це... Щоправда, спочатку Фуміко цуралася його, хоч як батько намагався прихилити її до себе. Та от наприкінці війни, коли почастішали повітряні нальоти, її ставлення до батька раптом перемінилось.