Михайло Булгаков — Майстер і Маргарита (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 8 з 19

Гість пошкодував, що не він зустрівся із сатаною, бо сидить у лікарні через того ж Понтія Пілата, про якого написав роман. Іван зацікавився і запитав, чи його гість теж письменник. На що той суворо відповів, що він — майстер. І одягнув маленьку чорну шапочку, на якій була вишита літера "М". Він відмовився назвати своє прізвище, але розповів про свій роман.

Історик за фахом, він ще два роки тому працював у музеї, займався перекладами, бо знає багато мов, крім рідної. Жив він усамітнено, бо рідних ніде не мав і майже нікого не знав у Москві. Одного разу він виграв сто тисяч на облігацію, яку йому дали в музеї. Далі вчинив так: купив книг, залишив свою кімнату і найняв дві кімнатну підвалі маленького будиночку в садку і почав писати роман про Понтія Пілата. Це був "золотий вік" для нього. Але минулою весною трапилась у його житті, подія більш щаслива, ніж виграш ста тисяч.

Одного разу він вийшов прогулятися і побачив її. Вона несла у руках жовті квіти, що першими з'являються навесні, і яких він не любив. Вона озирнулася на нього, і хоча людей на вулиці було дуже багато, вона бачила тільки його. Майстра вразила не стільки її краса, скільки ніким не бачена самотність у її очах. Він пішов за нею, але не міг звернутися до неї. Вона заговорила першою й запитала, чи подобаються йому її квіти, він швидко підійшов да неї й відповів: ні. Вона здивувалася: що, йому квіти взагалі не подобаються. Він відповів, що любить троянди. Тоді вона жбурнула свої квіти у канаву. Він підняв, але вона знову кинула їх. Кохання вискочило перед ними, "як вискакує вбивця", і поразило їх. Вони говорили так, наче тільки вчора розсталися, наче знають один одного багато років. Травневе сонце світило їм.

Незабаром вона стала його таємною дружиною. Вона приходила до нього кожного дня, а він ще за кілька годин починав її чекати. Іван запитав, хто ж ця жінка, але майстер зробив знак, що ніколи і нікому цього не скаже. Іван уже уявляв, як проводили дні закохані, наче бачив, як той, хто називав себе майстром, працює, а його кохана сидить поруч і перечитує написане, або шиє для нього оту чорну шапочку, або витирає від пилу книжки. Вона вірила у нього, бачила його у славі і понукала йти до цієї слави. Вона очікувала обіцяних останніх слів про п'ятого прокуратора Іудеї. Роман майстер закінчив у серпні, настав час залишити таємний притулок і вийти у світ. І тоді життя його скінчилося. Він не знав літературного світу, його вразив редактор, якому він віддав свій роман. Той нічого не говорив по суті твору, а цікавився, звідки майстер взявся, хто підказав йому сюжет роману на таку дивну тему. Майстер поставив питання руба: чи буде редактор друкувати його роман. Але той, наче виправдовуючись, сказав, що він сам не може вирішити цього питання, що існує редакційна колегія, що з романом ознайомляться критики Латунський і Аріман і літератор Мстислав Лаврович, і велів прийти через два тижні. Коли майстер прийшов через два тижні, роман йому повернула якась косоока від постійної брехні дівиця і сказала, що редакція забезпечена рукописами на два роки вперед.

Розповідь гостя ставала дедалі плутана, але Іван зрозумів, що кохана спонукала майстра на подальшу боротьбу, що в одній газеті інший редактор надрукував уривок з роману, що після цього майстра почали цькувати, а найзавзятішими у цьому були Латунський і Мстислав Лаврович. Прийшли безрадісні дні, роман було написано, більше не було чого робити. Закохані почали частіше розлучатися. Несподівано у майстра, з'явився друг, хоча він не був схильний товаришувати. Дружині, як він називав свою кохану, цей товариш не сподобався. Алоїзій Могарич, так його звали, міг в одну хвилину розтлумачити майстру зміст якої-небудь статті, будь-яке життєве явище, його дуже цікавила література і він, прочитавши роман майстра, точно, наче був присутній при цьому, переказав всі зауваження редактора.

Статті проти майстра не припинялися, спочатку він сміявся над ними, але потім вони почали дивувати його: щось дуже фальшиве й непевне відчувалося у них, хоча тон їх був суворий і грізний, складалося враження, наче автори говорили не те, що думали. Потім настала третя стадія — страху. Майстру здавалося, що у темряву його кімнати через віконце лізе страшний спрут з холодними і довгими щупальцями. Кохана майстра дуже змінилася, вона відчувала, що він захворює, просила його кинути все і їхати до моря. Вона хотіла б бути з ним, але змушена йти, бо на неї чекають, і обіцяла прийти завтра. Вона пішла. Він ліг на диван і заснув без світла, але раптом прокинувся від відчуття, що спрут тут. Йому стало страшно, здавалося, що темрява видавить вікна, заллє кімнату, і в пій можна захлинутися. Він розтопив піч і, дивлячись на вогонь, благав, щоб вона прийшла. Але ніхто не йшов. Тоді майстер дістав свій роман і почав жбурляти списані аркуші у вогонь. У вікно хтось тихо постукав: це прийшла вона. Побачивши, що він зробив із романом, вона скрикнула і голими руками вихопила із полум'я те, що залишилось. Потім впала на диван і заплакала. Майстер зізнався, що захворів, що йому страшно. А вона ретельно склала все, що залишилось від роману, і перев'язала стрічкою. Відтак сказала, що більше не хоче брехати, що вона назавжди залишиться у майстра, але зараз піде: її чоловік нічого не зробив їй поганого, тому вона не хоче, щоб він думав, що вона просто втекла від нього. Майстер відповів, що не хоче, щоб вона загинула разом з ним. Але вона твердо обіцяла вранці бути у нього. Це були останні її слова у його житті.

У коридорі знову почулися якісь звуки, майстер вийшов на балкон, коли ж затихнуло все, повернувся і повідомив, що привезли хворого, який просить, повернути йому голову. Співрозмовники повернулися до розповіді, але знову долетіли звуки з коридору, тому майстер нахилився до вуха Івана і вже нічого не було чути, крім першої фрази: "Через чверть години, як вона покинула мене, до мене у вікна постукали". Те, про що розповідав майстер, напевно, дуже його хвилювало і завдавало болю, судоми кривили його обличчя, а в очах палали страх і ярість. Лише тоді, коли зовсім стало тихо, гість почав говорити голосніше.

Події, про які він вже розповідав, відбувалися в січні. У пальті з відірваними ґудзиками він дістався дому, де мешкав. У його вікнах горіло світло і грав патефон, майстер намагався подивитися у вікно, але нічого не побачив. Йти йому було більше нікуди, він не міг тягнути свою кохану з собою у прірву, знав, що ця клініка вже відкрилася, і прийшов сюди. Але не вірить, що його можуть вилікувати. Йому навіть здається, що тут не так вже й погано, можливо, не найкраще місце у світі, але й не найгірше. Він піднявся: ніч валиться за північ. Іван запитав, що було далі з Ієшуа і Понтієм Пілатом. Але нічний гість не захотів пригадувати роман. Іван не встиг отямитися, як гість щезнув.

Глава 14

СЛАВА ПІВНЮ!

Римський не дочекався кіпця вистави і прибіг у свій кабінет. Нерви його не витримали. Він сидів за столом і дивився на магічні червонці. Потім почув на вулиці міліцейський свисток, потім ще і ще, до них приєднався регіт натовпу. Римський визирнув у вікно і побачив жінку, що стояла на вулиці в одній білизні, і чоловіка, який намагався скинути пальто, але заплутався у рукавах. Крики і регіт почулися з іншого місця, ї, повернувши голову туди, Римський побачив ще одну жертву легковажності і пристрасті до нарядів, обмануту фірмою поганого Фагота. Він відскочив від вікна і деякий час сидів нерухомо, прислуховуючись до гаму на вулиці. Але потроху все стало ущухати, скандал скоро затихнув. Треба було діяти, випити гірку чашу відповідальності. Телефони вже працювали, і необхідність доповісти про події в театрі була очевидна. Римський вже кілька разів клав слухавку, не наважуючись зателефонувати. Несподівано у кабінеті задзвонив телефон. Римський здригнувся і підняв слухавку. Тихий жіночій голос прошепотів, звертаючись до Римського, що не треба нікуди телефонувати, а то буде погано. Відчуваючи мурашок на спині, Римський чомусь подивився у вікно на повний місяць, і його охопив страх. У цей час він почув, що хтось ключем намагається відкрити його кабінет, а з-під дверей потягнуло болотом. Йому здалося, що він не витримає і помре, якщо шарудіння в замку триватиме ще мить.

Нарешті двері відчинилися, і в кабінет увійшов Варенуха. Римський накинувся на нього із запитаннями, що все це значить. Варенуха не зняв кашкета, сів так, щоб на обличчя йому падала тінь, і розповів глухим голосом, що Стьопу Лиходєєва знайшли у трактирі в Пушкіні, що він напився і напоїв телеграфіста, а потім вони вдвох почали бешкетувати, посилаючи телеграми з позначкою "Ялта". Спочатку Римський повірив тому, що говорив Варенуха, але чим більше той насичував свою розповідь подробицями, тем менш вірогідною вона здавалася фіндиректору. П'яний танок з телеграфістом на лужечку перед телеграфом, спроба побитися з буфетником, загроза заарештувати всіх, хто намагався припинити Стьопіні безчинства,— все це було вже через край, дуже через край. Римський зрозумів, що Варенуха нікуди не ходив, його розповідь — брехня, брехня від першого до останнього слова. Тепер він уважно дивився в обличчя Варенухи, вже майже не слухаючи його. Римський помітив здоровенний сипець під оком адміністратора, відзначив, що той дуже змінився, як і його голос, і поведінка. Але було ще щось, що неймовірно бентежило Римського, але він не міг зрозуміти, що саме. Раптом він подивився на підлогу і жах охопив його — у Варенухи не було тіні. Прослідкувавши за поглядом Римського, Варенуха зрозумів, що його викрили. Тоді кинувся до дверей, щоб зачинити їх, а вікно у цей час намагалася відчинити гола руда дівка. Рука її видовжувалась настільки, наскільки треба, щоб відкрити раму. Римський привалився до стіни і зрозумів, що прийшла його смерть. Рама розчинилася, але замість пічної прохолоди у кімнату увірвався холод і запах льоху. Римський побачив трупні плями на грудях рудої дівки. І саме у цей час несподівано проспівав півень. Дівка хрипко вилаялася. Крик півня повторився, потім ще. У Москву зі сходу йшов світанок. Варенуха і руда дівка вилетіли у вікно.

Сивий як лунь, без жодної чорної волосини старий, який ще недавно-був Римським, кинувся бігти.

5 6 7 8 9 10 11

Інші твори Михайла Булгакова скорочено: