Тоді спробував покликати на допомогу Берліоза, але ніякої відповіді не отримав. Стьопа поворухнув пальцями ніг і з'ясував, що він лежить у шкарпетках, провів рукою по стегнах, щоб довідатися, чи є на ньому штани, але не довідався. Стьопа зробив зусилля і зміг подивитися на себе у трюмо, але поруч із дзеркалом він побачив невідомого чоловіка, одягненого в чорне і в чорному береті. Стьопа сів і витріщився на невідомого. Той перший порушив мовчанку і сказав, що він прийшов на призначену Стьопою зустріч, і вже годину очікує, доки той прокинеться. Стьопа не міг пригадати, ні хто цей чоловік, ні коли йому призначена зустріч. Незнайомець співчутливо подивився на директора й проникливо сказав, що ніякій пірамідон Стьопі не допоможе, а врятують його дві чарки горілки і гаряча закуска. І у цю ж мить на маленькому столику з'явилися закуски і горілка у спітнілому від холоду графинчику вдовиці. Нічого дивного у цьому не було, бо графинчик стояв у мисці з льодом. Стьопа випив, дещо із подій вчорашнього дня пригадалось, але цього незнайомця, як не силився, він пригадати не міг. Тоді незнайомець відрекомендувався — професор чорної магії Воланд. І розповів, за яких обставин він познайомився зі Стьопою, чому прийшов сьогодні.
З'ясувалося, що Воланд лише вчора приїхав до Москви, прийшов до Стьопи у Вар'єте і запропонував свої гастролі, директор зателефонував в обласну комісію видовищ і це питання узгодив, підписав з професором контракт на сім виступів і домовився, що Воланд прийде до нього сьогодні обговорити деталі. Коли ж прийшов, його зустріла Груня, сказала, що Лиходєєв спить, а вона не береться його збудити. Воланд зрозумів, у чому тут справа, послав Груню у магазин за закускою і горілкою, а в аптеку за льодом. Тепер і горілка, і закуска стали зрозумілими, але сам професор — ні. Ніяковіючи, Стьопа попросив показати контракт і побачив власноручний підпис, а збоку надпис рукою фіндиректора Римського з дозволом видати Воланду гроші за виступи вперед. Голова у Стьопи запаморочилася, він попросив дозволу вийти і кинувся до телефону. На дверях у кабінет Берліоза він побачив печатку, тут Стьопу заціпило, думки його сплуталися, він пригадав, що недавно віддав Берліозу одну статтю, щоб надрукувати в журналі, потім одну розмову за вечерею з Берліозом. Нічого страшного ні у статті, ні у тій розмові не було, все це були дрібниці, але дрібницями вони були лише до цієї печатки, а тепер... Але часу піддаватися відчаю не було. Він зателефонував Римському і обережно, щоб тому не стало зрозуміло, що Стьопа нічого не пам'ятає, запитав про Воланда. Римський спокійно сказав, що афіші до виступу скоро будуть готові.
Коли Стьопа проходив повз дзеркало у коридорі, йому було видіння: спочатку він побачив там дивного громадянина у пенсне і картатих штанях, а потім чорного, величезного кота. Стьопа гукнув Груню й крикнув, що у квартирі вештається якийсь кіт. Голос Воланда зі спальні спокійно відізвався, що це його кіт, і що Груню він відправив до родичів у Воронеж, бо Стьопа давно вже не давав їй відпустки. Ці слова страшенно здивували Стьопу, але коли він увійшов у спальню, здивувався ще більше: гість вже сидів у компанії того самого дивного громадянина, що привидівся Стьопі у дзеркалі, і чорного кота, який однією лапою тримав стопку горілки, а другою — виделку, на яку вже встиг підчепити маринованого грибка. Стьопа привалився до одвірка й подумав, що так божеволіють. Воланд між тим сказав, що дивуватися немає чому, що це і є його почет, який потребує місця, тому в цій квартирі Стьопа зайвий. Почет почав скаржитися Воланду на Стьопу, що він, мовляв, розпусник, справи своєї не знає і нічого не робить. Тут сталося останнє, четверте явлення у квартирі, коли Стьопа вже майже впав на підлогу і слабкою рукою дряпав одвірок. Просто із дзеркала вийшов хтось маленький, але дуже широкоплечий, вогняно-рудий, із рота його стирчало величезне ікло, що спотворювало й без того потворну фізіономію. Його називали Азазелло. Він звернувся до Воланда — мессір й попросив дозволу викинути Стьопу до біса з Москви. Спальня закружляла, Стьопа вдарився об одвірок головою і подумав, що помирає.
Але він не помер. Коли Лиходєєв розплющив очі, то побачив, що сидить на камені, біля його ніг плескається море, а позаду — гарне місто у горах. Стьопа пішов по воді до берега, де стояв якийсь чоловік. Стьопа став перед ним на коліна й благав сказати, що це за місто. Йому відповіли, що Ялта. Стьопа стиха зітхнув, впав на бік, стукнувся головою об каміння і знепритомнів.
Глава 8
ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА І ПОЕТА
У той час, коли Стьопа втратив свідомість у Ялті, вона повернулася до Івана Миколайовича, який прокинувся після тривалого сну. Деякий час він згадував, як міг опинитися в незнайомій кімнаті з білими стінами і дивним столиком з якогось металу. Він згадав, що знаходиться у клініці, пригадав загибель Берліоза, але ці думки не викликали сьогодні сильного зворушення. Він побачив кнопку дзвінка і натиснув її. У ногах його ліжка спалахнув циліндр з написом "Пити", потім вискочив напис "Няня". Іван не знав, що робити з цим циліндром, аж доки випадково не натиснув кнопку на слові "Фельдшериця". У кімнату увійшла повна жінка в чистому білому халаті. Вона привіталася з Іваном, але той не відповів, так як вважав цей ранок зовсім не добрим. Жінка запросила Івана брати ванну. Коли він побачив, як вода широким струмом наливається у ванну, він, хоча і вирішив не розмовляти з жінкою, не витримав й іронічно зауважив: "Яку "Метрополі". Але жінка відповіла, що тут набагато краще, що такого обладнання нема навіть за кордоном, що кожен день у клініці бувають інтуристи. Згадка про інтуриста примусила Івана пригадати вчорашнього консультанта, і він мало не почав розповідати жінці про Понтія Пілата, але стримався, зрозумівши, що воно їй ні до чого.
Після ванни Івану видали все необхідне і повели у величезний кабінет, який він назвав про себе "фабрика-кухня". Тут його розпитували все про його минуле життя, про близьких і далеких родичів, їхні хвороби тощо, потім міряли температуру, стукали молоточками, брали кров. Нарешті його відпустили у свою кімнату, де він поснідав. З'ївши і випивши все, що йому запропонували, Іван вирішив дочекатися найголовнішого у цьому закладі і вже у нього добитися уваги до себе і справедливості. І він дочекався. Невдовзі після сніданку двері відчинилися і в кімнату Івана увійшло багато народу в білих халатах. Попереду йшов чоловік років сорока п'яти з пронизливими очима і ввічливими манерами. Весь почет з повагою ставився до нього, тому вихід вийшов дуже урочистий, Іван порівняв його з Понтієм Пілатом. Почет залишився стояти, коли доктор Стравінський, так він відрекомендувався Івану, сів на табурет біля ліжка. Йому подали аркуш, на якому було записане все, про що розпитували Івана перед сніданком. Стравінський сказав кілька слів іншому доктору на маловідомій мові, а Іван знову пригадав Пілата, що теж говорив латиною. Одне слово примусило Івана здригнутися, і слово це було "шизофренія", яке вимовив учора іноземець на Патріарших ставках.
Стравінський ніби радів всьому, що говорили йому і на все відповідав "славно". У першу чергу він запитав Івана, чи правда той поет. Іван відповів ствердію, але вперше в житті відчув огиду до поезії і до власних віршів. Іван вирішив, що настав час виконати свій намірі почав розповідати про вчорашні події. Доктор не дивувався, слухав уважно, ставив доречні питання. Івану він здавався дуже розумним, так що поет змушений був визнати, що й серед інтелігенції попадаються розумні люди. Закінчивши свою розповідь про інтуриста, Понтія Пілата, Аннушку, кота і Берліоза, Іван висунув вимогу, щоб його відпустили. Стравінський погодився це зробити, якщо Іван впевнений, що він нормальний. Іван, хоча і думав деякий час, все ж твердо сказав, що він нормальний. Тоді Стравінський запропонував розсудити логічно і перелічив всі дії Івана вчорашнього вечора: як він шукав невідомо кого з іконою на грудях і свічкою у руці, як прийшов у кальсонах у ресторан, як там когось побив, як в'язали його, як телефонував у міліцію з будинку для божевільних і просив прислати кулемети. Поки професор говорив, Іван ставав все більш похмурим. Професор запитав, куди Іван має намір піти в першу чергу, як вийде з клініки. Той відповів, що, звичайно, у міліцію і говоритиме про Понтія Пілата. Професор сказав своє "славно" і велів відпустити Івана, але цю кімнату залишити за ним, навіть білизну не міняти, бо через дві години він знову буде тут. Іван стривожено запитав, чому професор так впевнений у цьому. Той пояснив: як тільки Іван у кальсонах, адже він не збирається заїхати до себе на квартиру, хоча професор йому й натякав, прийде у міліцію і почне розповідати, що зустрів чоловіка, який знав Понтія Пілата — він миттю опиниться тут знову. Іван відчув, що не знає, як діяти і потребує поради. Професор Стравінський сказав, що йому краще залишитись тут і відпочити, а у міліцію можна й написати, необов'язково ж самому бігати і шукати інтуриста. Іван погодився і попросив дати йому папір і перо. Стравінський звернувся до товстої жінки і велів дати коротенький олівець, а Івана попросив не напружувати мозок й сьогодні не писати, бо той, кого шукає Іван, нікуди не дінеться. Професор подивився пильно Івану в очі і попросив пам'ятати, що йому тут допоможуть. Іван позіхнув і заспокоївся.
Через мить вже нікого не було у кімнаті: ні Стравінського, ні почту. За ґратами вікна красувався гай і виблискувала річка.
Глава 9
ВИТІВКИ КОРОВ'ЄВА
Никанор Іванович Босий, голова житлового товариства дому № 302-біс на Садовій вулиці, де мешкав покійний Берліоз, був у страшних клопотах. У північ приїхала комісія, визвала Никанора Івановича і сповістила про смерть Берліоза. Рукописи комісія забрала з собою для подальшого розгляду, а житлова площа покійного перейшла у розпорядження житлового товариства. Чутка про смерть Берліоза рознеслась миттю, і від того часу Никанор Іванович не знав спокою: його замучили заявами, в яких викладались претензії на житло покійного. За дві години він отримав їх тридцять дві штуки; В заявах були благання, погрози, доноси тощо.