Правда то чи ні, невідомо та й не важливо, але дім так називали. З легкої руки членів МАССОЛІТа ніхто не називав дім "Домом Грибоєдова", говорили просто — "Грибоєдов". І кожен, хто потрапляв у цей дім, відчував, що МАССОЛІТ почувається тут дуже добре, а його члени щасливі люди. Надписи на кімнатах другого поверху свідчили про багатогранні творчі інтереси членів МАССОЛІТа: "Рибно-дачна секція", "Перелигіно", "Квартирне питання", "Каса", "Більярдна", "Творчі відпустки від двох тижнів до одного року (Ялта, Суук-Су, Борове, Ленінград)". У кімнату з надписом "Квартирне питання" черга тягнулася аж від швейцарської, що була на першому поверсі. А у двері, де надавали творчі відпустки в Ялту тощо, черга була помірна — чоловік з півтораста. Увесь нижній поверх займав відомий на всю Москву ресторан, де якість продуктів значно перевищувала ціни на них. Пам'ятають московські старожили вишукані страви і відомий джаз, і культурну обслугу Грибоєдова. Пізно увечері, близько одинадцятої, члени правління МАССОЛІТа сиділи в задушній кімнаті і чекали— Берліоза, який призначив засідання. Вони вже втомилися цим чеканням, виказували різні припущення щодо місцезнаходження Михайла Олександровича, вже дзвонили на дачу в Перелигіно, але попали не на ту, а до Лавровича, довідались, що Лаврович пішов на річку, розстроїлись від цього, навмання дзвонили по додатковому, але нікого не застали. І врешті-решт вирішили, що Берліоз міг би сам зателефонувати.
Але у цей час те, що було колись Берліозом, лежало на цинкових столах моргу і, звичайно, не могло нікуди телефонувати. Професор судової медицини і прозектор вирішували важливе питання: пришивати голову до тіла чи закрити чорною хусткою Берліоза від підборіддя, і так виставити тіло у грибоєдівському залі.
Рівно о дванадцятій всі дванадцять членів правління пішли в ресторан, тут ще раз пригадали Михайла Олександровича недобрим словом, бо всі місця на відкритій веранді були зайняті, і членам правління довелося сидіти в розкішних, але задушних залах.
Рівно о дванадцятій чоловічій голос закричав під музику "Алілуя!" — це почав грати відомий грибоєдівський джаз, і всі, старі й молоді, затанцювали. Спітнілі офіціанти хрипко і з ненавистю кричали, голос завивав "Алілуя!", гуркіт джазу інколи перекривався грюкітом брудних тарілок, які спускали у кухню. Одним словом, це було справжнє пекло.
І було у пеклі видіння: вийшов на веранду чорноокий красень, з бородою, як кинджал, у чорному фраку, оглянув своє володіння царственим оком. Говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а мав широкий шкіряний пояс, а за ним пістолети, й голова його була пов'язана яскраво-червоною шовковою хусткою, і плив під його командуванням у Караїмському морі бриг під чорним прапором з адамовою головою. Але, здається, нічого цього немає й не було. А є лише ресторанна зала, де тане лід у вазочці, а поруч налиті кров'ю чиїсь очі. Раптом на залу наче вилетіло слово "Берліоз" і почали скрикувати за столами, почувши страшну новину. Хотіли послати кудись колективну телеграму, але куди посилати? Кому? Навіщо? Покотилася хвиля горя, а потім стихла. І вже почали доїдати котлети і пити горілку, адже живі люди. Стало відомо, що приїхав з моргу заступник Берліоза Желдибін. Віл викликав з ресторану всіх дванадцятьох членів правління МАССОЛІТа, і терміново приступили до обговорення питання про перевезення тіла Берліоза у колонний зал грибоєдівського дому, про вбрання цього залу, про доступ у нього у зв'язку із сумною подією.
А ресторан жив звичайним життям і дожив би їм до ранку, коли б не надзвичайна подія, що вразила більше, ніж смерть Берліоза.
Через сад на веранду з вогнем у руках йшов привід. Швейцар хотів було не пустити його, але тільки посміхнувся безглуздою посмішкою і відступив. Коли привід зайшов на веранду, всі побачили, що це — відомий поет Іван Бездомний. Він був босий, у смугастих кальсонах, до розірваної толстовки булавкою приколена паперова ікона, а в руках, тримав запалену свічку. Поет відразу почав шукати когось, але не міг знайти. Потім підняв над головою свічку і закричав, звертаючись до літературної братії, що ВІН з'явився, що треба негайно ЙОГО ловити, бо він наробить чимало лихого, що це він вбив Мішу Берліоза. Ввічливий голос тихо і виразно запитав над самим вухом Івана, хто це він, хто вбив Берліоза? Іван силився пригадати прізвище, але не міг, пам'ятав лише, що починається воно з літери "Ве". Він просив негайно ж зателефонувати у міліцію, щоб ті вислали п'ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Іван знову почав заглядати під столи і світити там свічкою. І тут хтось здогадався гукнути доктора. Знайшовся добродій, що почав вмовляти Івана відпочити. Іван же вважав, що вони не розуміють нічого і лізуть із дурницями. Потім вдарив добродія у вухо. Тут накинулись на Івана і зв'язали. Через чверть години вражена публіка бачила, як виносили, завернутого, немов ляльку, молодика, який плакав, плювався, намагаючись попасти в поета Рюхіна, що надав суттєву допомогу в приборканні Івана.
Глава 6
ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО
У приймальню відомої психіатричної клініки, збудованої нещодавно під Москвою на берегу річки, вийшов доктор, на якого чекали троє санітарів, що не зводили очей з Івана Миколайовича, і поет Рюхін. Рушники, якими в'язали Бездомного, лежали купою, а руки й ноги його були вільні. Побачивши доктора, Рюхін зблід і несміливо привітався. Доктор кивнув йому, але дивився при цьому на Івана Миколайовича. Рюхін, чомусь пошепки, почав розповідати, що накоїв Бездомний. Доктор вислухав його і лише потім привітався до Івана Миколайовича. Той відповів голосно і люто, що подасть скаргу на всіх, а особливо на Рюхіна, за те, що його, здорову людину, силоміць затягнули в будинок для божевільних. Рюхін уважно подивився на Івана: очі його були не божевільні, а ясні, як й раніше. Рюхін злякався. Доктор виправив Івана, сказавши, що вони знаходяться не в божевільні, а в клініці, що ніхто не збирається затримувати тут Івана, якщо у цьому немає потреби. Іван зрадів і сказав, що доктор один нормальний чоловік серед ідіотів, з яких перший — бездарний поет Рюхін. Івану Миколайовичу наче заманулося раптом плямувати Рюхіна, він так розійшовся, що назвав Рюхіна типовим куркулем, який маскується під пролетаря, пише гучні вірші до кожного свята, але не вірить у те, про що пише. Рюхін тяжко дихав й думав тільки про те, що нагрів у себе на грудях гадюку, що прагнув допомогти тому, хто виявився лютим ворогом.. Доктор уважно вислухав звинувачення в адресу Рюхіна й запитав, чому Івана доставили у клініку. Іван розповів все, картина вийшла насправді дивна.
Годинник вдарив двічі, Іван схопився з дивану і попросив дозволу зателефонувати, доктор дозволив. Іван схопив слухавку, а жінка, що записувала за доктором, тихо розпитувала Рюхіна про Івана, чи одружений, чи член профспілки. Нарешті на другому кіпці телефонної лінії відгукнулися, і виявилось, що Іван телефонує у міліцію, щоб прислали п'ять мотоциклетів з кулеметами для затримання іноземного консультанта, і просить заїхати за ним у будинок для божевільних. На тому кіпці, очевидно, перервали зв'язок, бо Іван жбурнув слухавку в стіну. Потім він подав руку доктору, прощаючись. Доктор попросив його залишитись, адже на дворі ніч, а Іван у кальсонах, до того ж погано почувається. Санітари стали стіною біля дверей, а в руках у жінки блиснув шприц із ліками. Іван страшно закричав і дико озирнувся, потім головою вперед кинувся у вікно. Але скло було з таких, що не б'ється, воно витримало й удар голови Івана. Через мить він вже бився в руках санітарів, запахло ефіром, спритний лікар вколов голку в руку Івана. Після кількох спроб вирватися Іван позіхнув і посміхнувся з люттю. Потім він ліг на подушку і, як дитина, підклав під голову кулак. Вже крізь сон сказав, що він попереджав, що самі за все й поплатяться, а його найбільше зараз цікавить Пілат. Іван закрив очі. Доктор зробив необхідні розпорядження, і скоро відчинилися двері, за якими було видно коридор, звідки виїхала на резинових колесах кушетка, на яку поклали Івана, і двері за ним зачинилися. Рюхін пошепки запитав доктора, чи справді Бездомний захворів. Доктор відповів, що, напевне, це шизофренія.
Рюхін повернувся до Грибоєдова. Дорогою до Москви йому стало тоскно, але не тільки враження будинку для божевільних спричинили цей настрій, він відчував образу на Івана, але й знав, що Іван сказав правду: Рюхін не вірив у те, що писав, тому його вірші були погані. Арчибальд Арчибальдович зустрів Рюхіна привітно, адже той повернув у ресторан рушники, якими в'язали Івана. Рюхін відчув, що, хоча йому і ставили запитання про Бездомного, доля його нікого не цікавила. Не закінчивши розповідь про шизофренію, Рюхін попросив горілки. На поета неухильно навалювався новий день.
Глава 7
ПОГАНА КВАРТИРА
Наступного ранку Степан Богданович Лиходєєв, директор театру Вар'єте, намагався прокинутися і з'ясувати, де він знаходиться. Стьопа страждав від страшного головного болю, страждав так, що не міг й поворухнутися. Він спробував пригадати вчорашній день, але не зміг. Нарешті очі трохи розплющилися, і він впізнав деякі речі, зробивши з цього вірний висновок, що лежить у спальні своєї квартири № 50, що належала колись вдові ювеліра Анні Францівні де Фужере. Квартиру цю вони займали разом із покійним Берліозом, і користувалася вона поганою славою: час від часу з неї зникали люди. Спочатку зникли двоє пожильців вдовиці, потім вона сама, а там і її хатня працівниця Анфіса. Пересудів з цього приводу було багато, говорили, що Анфіса носила на грудях у мішечку двадцять п'ять великих діамантів, що належали Анні Францівні, що у самої вдови знайшли скарби у вигляді діамантів, золота. Потім у квартирі оселилися Берліоз з дружиною і Лиходєєв, теж з дружиною. Природно, як тільки вони попали у цю квартиру, в них розпочалося казна-що. Незабаром щезли обидві дружини, але не безслідно, говорили, буцімто дружину Берліоза бачили у Харкові з якимось балетмейстером, а дружину Стьопи на Божедомці, де він, використовуючи свої зв'язки, виклопотав їй кімнату, але з умовою, щоб і духу її не було у нього в квартирі.
Стьопа застогнав і хотів покликати хатню працівницю Груню, щоб дала пірамідону, але зміг-таки зрозуміти, що ніякого пірамідону у неї немає.