Бачивши все це, священик, якому дуже хотілося дізнатися, що то за мовчазні й таємничі люди, пішов слідком за хлопцями до стайні. В одного з них він запитав, хто то за люди, що приїхали у корчму. Той відповів, що вони нічого не знають, бо самі подорожують з ними тільки два дні, "вони попросили нас піти з ними до Андалузії, обіцяючи добре за це заплатити".
Хлопець зрозумів тільки те, що це, мабуть, пани. А жінку вони везуть силоміць, бо вона постійно мовчить, зітхає та стогне.
Тим часом Доротея, почувши зітхання замаскованої дівчини, пройнялася почуттям жалю до неї. Вона підійшла і запитала, що ту змушує бути в такому поганому стані. Але жінка плакала й мовчала, поки не підійшов вершник і не сказав, щоб Доротея не турбувалась і не пропонувала нічого замаскованій, бо вона невдяча і постійно бреше. Нарешті дівчина заговорила.
"Якраз через свою правдивість я й опинилася в такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном".
Карденіо, що був од жінки тільки через двері, її голос здався дуже знайомим. Він гукнув:
"Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?"
На ці слова жінка встала і хотіла ввійти в кімнату, де знаходився юнак. Але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду дівчини. Вершник теж не втримав маску і вона впала на підлогу. Доротея підвела очі, скрикнула і впізнала дона Фернанда, який впізнав і її. Проте, він тримав у руках дівчину — Люсінду. Почувши голос, Карденіо хоробро вийшов з кімнати дон Кіхота. І всі впізнали один одного. Люсінда перша урвала мовчанку і попрохала дон Фернанда залишити її, бо доля допомогла несподіваним шляхом знов зустрітися з нареченим Карденіо. Доротея з Люсіндиних слів зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає з рук дівчину, підійшла до того, схилилась навколішки і сказала, вмиваючись гіркими сльозами:
"Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти чи ні, а я — твоя дружина. За це свідчать твої власні слова, що не можуть і неповинні бути неправдиві. За це свідчить твій підпис".
Дон Фернандо слухав мовчки, а Люсінда дивилась на неї, зворушена нещастям Доротеї і здивована її розумом та красою. Нарешті Фернандо, вражений словами Доротеї, відпустив Люсінду й промовив:
"Ти перемогла, прекрасна Доротеє. Ти перемогла, бо ніхто не наважиться заперечувати правду, яку ти кажеш".
А Карденіо підійшов до коханої, яка ледве не зомліла. Ця пригода дивувала всіх присутніх.
Розділ XXIV
(де оповідається про те, що трапилося ще в корчмі і про багато іншого вартого уваги)
Тим часом настала ніч, і корчмар з наказу дона Фернанда доклав усих зусиль, щоб упорядити якнайкращу вечерю. Коли вона була подана, всі сіли за довгий стіл й посадили на почесне місце дон Кіхота. Вечеря в супроводі цікавих розмов скінчилась пізно. Всі погодились розійтись та відпочивати, а дон Кіхот запропонував вартувати коло замку, щоб який велетень чи інший мандрівник-негідник не напав на них. На цім усі заспокоїлися, і в корчмі запанувала тиша. Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля дон Кіхота, вирішили попустувати з ним. Дівчата сіли біля віконця на сіннику й побачили нашого рицаря верхи на коні. Він час-від-часу зітхав і промовляв до сеньйори Дульсінеї ніжні слова. Тут корчмарівна почала пошепки кликати його. Почувши її голос, дон Кіхот повернув до корчми голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця. Одразу рицарська уява ідальго підказала йому, що вродлива донька володаря замку закохалася в нього і добивається прихильності. Він під'їхав до вікна і сказав, що він не може нікого кохати, крім Дульсінеї Тобоської. Тоді дівчина попросила ідальго виконати одне прохання — дотягнути руку до вікна.
Маріторнес збагнувши, що дон Кіхот на це погодиться, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пантового осла і повернулась до віконця саме тоді, коли дон Кіхот, ставши на сідло, щоб дістати до вікна, і подати руку закоханій дівчині, сказав:
"Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на склепіння нервів на ній, на її м'язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п'ясть".
Маріторнес швидко зробила петлю на оброті, наділа її дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив'язала другий кінець оброті до дверей. Маріторнес, прив'язавши його, втекла разом із корчмарівною, сміючись. Дон Кіхот ніяк не міг звільнитися і страхався в душі, що Росінант зрушить з місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці. Нарешті, побачивши, що його прив'язано і що дами пішли, дон Кіхот вирішив, що все це — чарування. І він почав клясти себе за легковажність та необачність. Дон Кіхот то лаяв свою недолю, то згадував Дульсінею, то гукав вірного зброєносця і, кінець-кінцем, почав плакати, гадаючи, що його зачаровано назавжди;
На світанку до воріт корчми під'їхало кілька вершників, добре озброєних. Дон Кіхот голосно крикнув їм, що у замку ще всі сплять, і нехай вони зачекають, поки прокинеться володар замку. Один з вершників відповів, що ідальго каже дурниці, називаючи корчму замком. Наш рицар почав сперечатися, і тоді товариші вершника почали, наче скажені, стукати у ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар відчинив ворота. Тим часом один з коней вершників підійшов обнюхати Росінанта, що незрушно стояв. Той повернувся й собі почав обнюхувати коня. З першого ж. його поруху ноги у дон Кіхота зіскочили з сідла, і він повис на оброті й відчув такий біль, наче йому відривали руку.
Розділ XXV
(де нечувані пригоди в корчмі тривають далі)
Дон Кіхот зарепетував так, що переляканий корчмар побіг подивитися, хто там кричить. Маріторнес, розбуджена цим криком, збагнула, в чім річ, залізла на сінник і небачена ніким розв'язала оброть, що тримала дон Кіхота. Дон Кіхот одразу упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що оточили його. Потім він підвівся, розв'язав петлю на руці, сів на Росінанта, взяв у руку спис, і від'їхавши в поле, крикнув:
"Кожного, хто скаже, ніби мене зачаровано, я, якщо дозволить принцеса Мікомікону, називаю брехуном, вимагаю відповіді й викликаю на поєдинок".
Здивовані цими словами, новоприбулі перестали дивуватися, коли корчмар пояснив про божевілля ідальго. Дон Кіхот, побачивши, що ніхто не звертає на нього уваги, лютував з досади. Якби в своїх рицарських правилах він міг знайти пункт, що дозволяв мандрівному рицареві втручатися в нову пригоду, давши слово втримуватися від них, поки завершить, вже розпочату, він напав би перший.
А на той час на подвір'я корчми заїхав цирульник, у якого дон Кіхот відібрав таз, тобто шолом Мамбріна, а Санчо Панса перемінив збрую на ослі. Одводячи осла до стайні, цирульник побачив Санчо, що припасовував в'ючне сідло, і відразу визнав його за своє. Цирульник відважно закричав, щоб Санчо повернув йому таз, сідло й збрую, які він у нього вкрав. Санчо, побачивши такий несподіваний на себе напад, схопив однією рукою сідло, а другою ударив цирульника по зубах, що в того аж кров потекла. Дон Кіхот з великим задоволенням спостерігав, як захищається зброєносець, і, побачивши в тому здібну для цього людину, вирішив при першій же нагоді висвятити його на рицаря.
На галас збіглися всі, хто був присутній у корчмі, а ідальго, ставши між цирульником та Санчо і відпихнувши їх обох, поклав сідло на землю, поки не з'ясується істина. Ідальго почав пояснювати, що він дійсно забрав у цирульника таз, але то не таз, а шолом Мамбріна, як законну здобич після бою.
Розділ XXVI
(де остаточно розвіюється сумнів щодо шолома Мамбріна та в'ючного сідла і оповідається про інші правдиві історії)
"Ну, що ви скажете, ваші милості? — скрикнув цирульник. Ці добродії стверджують та ще й настоюють, ніби мій таз — якийсь там шолом!"
Цирульник Ніколас, товариш дон Кіхота, знавши характер ідальго, забажав роз'ятрити йому навіженство та розпочав жарти, щоб усі посміялись. Він сказав другому цирульнику, що він теж належить до його фаху і добре знає всі до одного цирульницькі прилади. І таз, який він тримає у руках, є звичайнийй шолом, тільки йому бракує забрала. Приїжджий цирульник здивувався і відповів:
"Ну, годі, коли цей таз — шолом, так сідло теж має бути збруєю, як каже сенйор".
Тут у розмову втручився Фернандо і пропонував розв'язати це питання за допомогою таємного збирання голосів.
Для тих, хто знав дон Кіхота, все це було тільки причиною для сміху, але тим, хто не знав його, жарти здавалися безглуздям. Такого погляду дотримувалися троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як з'ясувалося потім, були квадрієри 1. Зібравши голоси, дон Фернандо оголосив, що більшість дотримується думки, що сідло — це збруя. Почувши таке, один з квадрієрів почав сперечатися з Фернандо. Тоді дон Кіхот замахнувся і ударив по голові списом квадрієра. Решта квадрієрів, бачачи, як погано поводяться з їх товаришем, почали гукати на поміч Святе Братство. Корчмар, що належав до Братства, прибіг з мечем і. став поруч квадрієрів, а Карденіо і дон Фернандо підбігли до дон Кіхота на допомогу. І вони почали між собою битися. Бій припинив ідальго, він голосно сказав, що цей замок зачарований, і вони всі б'ються, бо не розуміють один одного. Квадрієри нічого не збагнули із слів дон Кіхота, а потім один з них згадав, що серед інших наказів про арешти, у нього був і наказ заарештувати нашого рицаря за визволення галерників. Згадавши це, він перевірив прикмети, написані в наказі, і схопив дон Кіхота за комір, пояснивши всім за якої умови. Дон Кіхоту не сподобалось як з ним поводяться, він узяв квадрієра обома руками за горло і намагався задушити. Фернандо розборонив їх. Квадрієр, проте, не заспокоївся і прохав допомогти йому заарештувати злодія. Почувши це, дон Кіхот засміявся і спокійно сказав:
"О, безчесний ви народ, негідний, з своїм убогим та мерзенним розумом! Ви не можете розуміти честь мандрівного рицарства і шанувати навіть тінь його, не то, що присутнього тут рицаря. ...Який невіглас не знає, що мандрівні рицарі не підлягають загальним законам, що їхній закон — в їхньому мечі, їхня сила — у відвазі, їхні правила — власна воля?"
Розділ XXVII
(про славетну пригоду з квадрієрами і про велику лютість нашого доброго рицаря дон Кіхота)
Священик силкувався переконати квадрієрів, що дон Кіхот з'їхав з глузду, як вони бачили з його вчинків, і прохав ідальго не заарештовувати.