Спав Руді Штайнер. Спали мама з татом. Пані Гольцапфель, пані Діллер і Томмі Мюллер теж спали. Їм усім судилося померти. Вижила лише одна людина тому, що сиділа в підвалі і перечитувала історію свого життя, перевіряла на помилки. Раніше цей підвал вважали недостатньо глибоким, але тієї ночі, 7 жовтня, його було достатньо. Її врятували, бо дівчинка вистукувала олівцем по банці з фарбою. Вони завмерли, схилились і припали вухами до землі, а щойно звук повторився, кинулися копати. Згодом побачили волосся крадійки книжок. Як же втішились ці метушливі і галасливі чоловіки, однак я не міг радіти разом з ними. Перед тим на одній руці я виносив її тата, а на іншій – маму. Обидві душі були такими м'якими. Рятівні руки витягли Лізель з під завалів і змели з її одягу бетонні крихти. Люди сказали їй, що сирени запізнились. Дівчинка досі притискала до себе книжку. Вона закричала "Тату!". Лізель кричала, голосила і плакала. Якщо й була поранена, то вона цього не помічала, вона виривалася, шукала, вигукувала і знову голосила.
…Перші дев'яносто сім днів після повернення Ганса Губерманна в квітні 1943 року все було добре. Він часто журився думкою про те, що його син воює в Сталінграді, але щиро сподівався, що хлопцеві пощастить вижити.
За тиждень Ганс пішов на службу і щодня їздив до Мюнхена в одну з військових канцелярій. Він казав, що там достатньо їжі і цигарок, і час до часу приносив додому печиво або джем.
Все було добре, доки не настав дев'яносто восьмий день.
У середині літа Молькінґом знову провели євреїв. Їх вели до сусіднього міста Неблінґа шкребти вулиці та роботи ту брудну роботу, від якої вернули носа солдати. Ввечері вони пленталися назад до табору, повільно, виснажено, зламано. Лізель знову вишукувала серед них Макса Ванденбурґа. Його там не було. Поки що.
Почекайте ще трохи, і теплого серпневого дня Макса таки проведуть містом разом з іншими євреями.
За десять днів вони ще двічі проходили Молькінґом. Євреї ніби стали передвісниками чи початком біди, а одного ранку знайшли повішеним Міхаеля Гольцапфеля. Він знав, що робить. Він покінчив з життям через бажання жити. Пані Гольцапфель розпласталася на Небесній вулиці, широко розкинувши руки, зі страшним відчаєм на лементуючому обличчі. У передсмертній записці Міхаель написав, що не може більше терпіти і йде до брата. Міхаеля Гольцапфеля поховали, а крадійка книжок читала осиротілій матері. Союзники скидали бомби на Гамбург. За короткий час я виніс понад сорок п'ять тисяч душ.
Коли проходили євреї, Лізель шукала очима єврея, який написав "Навислого чоловіка" і "Струшувачку слів" . Вона оторопіла, коли помітила те єдине обличчя. Лізель крикнула: "Я тут, Максе!". Вона висмикнулась з юрби і ввійшла в течію євреїв. Макс встиг їй сказати, що його спіймали кілька місяців тому на півдорозі до Штутґарта. Солдати поки що її не помітили, і Макс застеріг дівчинку, щоб не тримала його за руку. Раптом її помітив солдат і швиргонув об стіну німецьких глядачів. Ставало спекотніше. Сонце обпалювало її обличчя. Дівчинка впала, боляче розтягнувшись на землі, але знову звелася на ноги. Знову зайшла у потік. Цього разу Лізель пробиралася ззаду. Макс вважав це й день гарним, щоб померти, ось так. Він дозволив своїм губам поцілувати її руку. Він стояв, а його шмагали нагайкою. Лізель плакала, її відтягували. Нагайка не спиняється в солдатській руці. Вона смугує Максове обличчя. Макс упав на землю, а солдат вперіщив її по лиці. У натовпі стояв оторопілий Руді. Лізель заплющила очі і прийняла ще один пекучий удар, тоді ще один, доки не впала. Макс піднявся і почовгав далі. Коли він спробував озирнутися, солдатові руки вперлися в його закривавлені плечі і штовхнули.
Руді і Томмі підняли Лізель. Її обличчя горіло, страшенно боліли ноги і руки. Але вона кинулася бігти за євреями. Руді повалився на неї, стримуючи, а дівчина била його.
Крадійка книжок три дні пролежала в ліжку. Щодня, зранку і в обід, Руді Штайнер стукав у їхні двері і цікавився, чи Лізель досі хворіє. Але дівчинка не хворіла. На четвертий день Лізель розповіла Руді усе про єврейського кулачного бійця і їхній підвал. Лізель вийняла з сумки "Струшувачку слів" і показала Руді одну зі сторінок. На ній був хлопчик з трьома медалями, що звисали з його шиї. Це був Руді. Йому залишався місяць до смерті.
У середині серпня Лізель пішла на вулицю Ґранде. У бібліотеці дівчина довгий час сиділа і дивилася. Лізель вважала, що цей світ не заслуговує на Макса, Алекса Штайнера. Дівчина навіть розірвала одну з книжок Ільзи. Вона покликала жінку, але ніхто не приходив. Тоді Лізель написала прощального листа, у якому пояснила, що подерла книжку, бо була сердита, налякана і хотіла вбити слова. Три дні по тому на Небесну вулицю прийшла Ільза. Вона дала Лізель маленьку чорну книжечку. Всередині не було історії, лише посмугований папір. Ільза запропонувала Лізель написати свою історію. Вони сиділи на кухні, Рози не було вдома. Лізель пообіцяла показати свою майбутню книжку Ільзі. Того дня Ільза Германн подарувала Лізель Мемінґер не тільки книжку. Вона також дала їй привід проводити час у підвалі – її улюбленому місці, спочатку через тата, а потім через Макса. Вона дала їй привід викласти на папері власні слова.
Вночі, коли мама з татом вже спали, Лізель прокралася до підвалу і почала писати. Її книжка називалася "Крадійка книжок. Коротенька історія, написана Лізель Мемінгер". Поки минула ніч, їй вдалося написати одинадцять сторінок.
Лізель щоночі спускалася до підвалу. І всюди носила з собою книжку. Вона годинами писала, намагаючись за ніч написати десять сторінок свого життя.
Через десять ночей Мюнхен знову бомбили. Ганс зайшов по Лізель.
До наступної атаки, що відбулася 2 жовтня, вона дописала книжку. Залишилося кілька десятків чистих аркушів, і крадійка книжок взялася перечитувати написане. Я частенько роздумував, до якої сторінки вона встигла дійти, коли через п'ять днів я прийшов на Небесну вулицю, огорнутий дощем. Мені цікаво, що вона читала в ту мить, коли вилітали перші бомби.
Перша бомба влучає в багатоквартирний будинок, де мешкає Томмі Мюллер. Його обличчя невинно смикається вві сні, а я опускаюсь на коліна поряд з його ліжком. Далі його сестричка. Пані Діллер вже чекала на мене на кухні. У Фідлерів всі були в ліжках, накриті ковдрами. Пфіффікус закутався до самого носа. У Штайнерів я провів рукою по гарно розчесаному волоссю Барбари, зустрів серйозний вигляд сплячого Курта і, одного за одним, поцілував молодших дітей. Тоді наблизився до Руді. Він лежав на ліжку разом з сестрою, на самому краєчку. Я обережно ніс його розтрощеними вулицями, в одному оці мені бриніли солоні сльози, а серце було важким і смертельним. Для Руді я постарався трохи краще. На мить я зазирнув у його душу і побачив вимазаного чорним вугіллям хлопця, що перетинав уявну фінішну пряму і вигукував ім'я Джессі Овенса. Я побачив хлопця, що лежав на ліжку і уявляв, який на смак той поцілунок його чарівної сусідки.
Нарешті Губерманни. Гансова душа зустрічала мене. Вони завжди так роблять – найкращі душі. Роза не встигла дохропти, бо рот у неї був розтулений, а її рожеві паперові губи все ще ворушилися.
Коли витягли Лізель, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Небесної вулиці більше не існувало. Лізель забрала у людей татів акордеон. Перше тіло яке побачила – пані Гольцапфель.
Крадійка книжок підбігла до Руді і впала на коліна. Випустила чорну книжку. Сльози впивалися їй в обличчя. Вона тримала його обм'якле тіло, не давала йому відкинутись назад, доки їй не довелося повернути його на скалічену землю. Лізель схилилася, глянула на його неживе обличчя і поцілувала в губи свого найкращого друга, Руді Штайнера, ніжно і щиро. Вони були запилюжені і солодкі на смак. Вона цілувала його довго і м'яко, а коли відірвалась від його губ, торкнулася їх пальцями…
Згодом Лізель побачила тата і маму. Дівчина сіла між ними. Взяла Розу за руку і сказала, що вона була прекрасною. Тато мав сріблясті, але не мертві очі. Його вона любила найбільше. Лізель вийняла поранений акордеон і поклала його поряд з Гансовим тілом.
Крадійка книжок плакала, поки її лагідно відводили геть.
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Епілог
Чимало років минуло відтоді, а в мене досі ще купа роботи.
Маю сказати вам, що крадійка книжок померла вчора. Лізель Мемінґер дожила до глибокої старості, далеко від Молькінґа і полеглої Небесної вулиці. Вона померла в передмісті Сіднея і небо було найкращого післяполудневого блакитного кольору. Як і татова, її душа піднялася мені назустріч.
В останніх видіннях вона бачила трьох своїх дітей, своїх онуків, чоловіка і довгий перелік життів, переплетених з її власним.
Я вам щось покажу.
Коли Небесну вулицю розчистили, Лізель Мемінґер було нікуди йти. Її назвали "дівчинка з акордеоном" і відвели до поліції, де ламали голову над тим, що з нею робити. Прийшли мер і його дружина. Вони забрали Лізель до себе. Дівчина сиділа в чепурній вільній кімнаті мерового будинку і говорила – сама з собою – до пізньої ночі. Дівчинка майже нічого не їла. Після похорону Ганса і Рози були тижні, місяці і багато війни.
Коли повернувся Алекс Штайнер, він жалів, що не пустив Руді у ту школу. Але звідки йому було знати? Лізель розказала йому, що поцілувала Руді в губи.
Коли війна закінчилась і Гітлер віддався в мої руки, Алекс Штайнер знову відкрив свою кравецьку крамницю. Вона майже не приносила грошей, але щодня по кілька годин він відволікав себе роботою, а Лізель частенько йому допомагала.
У жовтні 1945 року до крамниці зайшов чоловік і запитав про Лізель. Алекс покликав дівчину. Вийшла Лізель. До неї прийшов Макс. Вони обіймалися, плакали і впали на підлогу.
…Коли я прибув до Сіднея і забрав Лізель, мені нарешті випала нагода зробити те, чого я так довго чекав. Я віддав їй чорну книжку, "Крадійку книжок".
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.