Порфирій Петрович запитав, невже Раскольников вірить у Новий Єрусалим? Той відповів, що вірить, як вірить у Бога, у воскресіння Лазаря, і вірить буквально. Порфирій Петрович не вгамовуючись, запитав далі: а як же відрізнити "звичайних" від "незвичайних", можливо, знаки які на тілі від народження мають. Раскольников відповів, що "незвичайних" людей, які говорять "нове слово", народжується напрочуд мало, тому не слід турбуватися даремно. Інколи буває, що "звичайні" уявляють себе "незвичайними", лізуть казати "нове слово", але їх легко поставити на місце, бо вони законослухняні, вони ніколи не підуть до кінця у своєму бунті проти існуючого, навіть, якщо і зважаться на злочин, то не витримають, зупиняться, каятися почнуть.
Разуміхін слухав цю розмову і не міг повірити, що говорять Раскольников і Порфирій Петрович серйозно. Він аж закричав, що б вони перестали морочити один одного. Раскольников мовчки подивився на приятеля. Разуміхіна вразило те тихе й сумне обличчя, і дивним йому здалося, що Порфирій говорить дратівливо й уїдливо. Разуміхін навіть розгубився, хоч і чув багато подібних міркувань, а те, щоб кров "по совісті" дозволити проливати — вперше. На його думку, це навіть страшніше від офіційного дозволу убивства. Порфирій Петрович з цим погодився, але знов якось особливо уїдливо і настирливо запитав: а що коли якийсь молодик вирішить, що він Магомет, і почне грабуванням добувати гроші для "майбутнього походу"? Раскольников одказав, що, напевне, таке часто трапляється, та то не його вина; хай ті, хто стоїть на сторожі існуючого закону, і шукають злодія. Якщо знайдуть — туди йому й дорога. Порфирій визнав, що Раскольников у своїй теорії логічний до кінця, але запитав, чи буде мучити такого злодія совість. У кого вона є, хай страждає, якщо визнає свою помилку, сказав Раскольников,— то злочинцю кара, окрім каторги. Разуміхін ніяк не міг заспокоїтися: невже "незвичайні" люди не повинні страждати за пролиту кров. Раскольников дуже сумно зауважив, що слово "повинні" тут недоречне, бо немає ні дозволу, ні заборони на страждання. Скорбота і біль завжди притаманні великому серцю, тому дійсно визначні люди, напевне, відчувають великий сум, сказав на кінець Раскольников. Він задумливо подивився на всіх, посміхнувся і хотів вже йти. Але Порфирій зупинив його новим запитанням, і тон його був дошкульним. Можливо, і Раскольников вважав себе людиною "незвичайною", яка говорить "нове слово", коли писав ту статтю? Можливо, презирливо відповів той. А якщо так, дошкуляв слідчий, хай Раскольников скаже сам, чи зміг би він переступити: вбити чи пограбувати. І знов слідчий хитро підморгнув. Раскольников погордливо відповів, що якби він переступив, то вже напевне б не зізнався, втім він себе Наполеоном не вважає. На цей раз інтонація і слова слідчого були вже відвертими: та хто ж себе на Русі Наполеоном не вважає. Заметов із свого кутка несподівано кинув: може, то якийсь майбутній Наполеон стару лихварку сокирою прибив. Раскольников мовчки, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін нахмурився. Запали мовчанка. Раскольников повернувся йти. Порфирій вийшов аж у передпокій, прощаючись, говорив якось лагідно, але запросив прийти у поліцейську контору завтра об одинадцятій, для бесіди у справі лихварки. Раскольников запитав, чи буде це офіційний допит. Порфирій запевнив, що він опитує всіх, хто заставляв речі, а Раскольников, судячи із записів старої, був там останнім. Наче пригадавши, слідчий запитав, чи не бачив Раскольников малярів, що фарбували квартиру на другому поверсі. Раскольников зрозумів, що то пастка: маляри робили тільки удень вбивства, тому бачити їх у той день, коли приходив робити спробу і заставив годинника, він не міг. Вдавши, що пригадує, Раскольников відповів: нікого не бачив на другому поверсі. Потім додав, що з сусідньої квартири виносили речі.
Раскольников і Разуміхін вийшли разом. Останній, страшенно обурений поведінкою й підозрами Порфирія, обіцяє поговорити з ним, "як із родичем". Вони вже підійшли до будинку, де жили в "номерах" Пульхерія Олександрівна і Дуня, коли Раскольников несподівано повернув у провулок до свого дому, сказавши Разуміхіну, що незабаром прийде. У своїй комірчині зачинився на гачок і кинувся знов оглядати дірку під шпалерами: йому здалося, що він щось загубив там із речей лихварки, та нічого не знайшов. Він вийшов із дому. Біля воріт двірник розмовляв з якимось чоловіком. Раскольников чув, що говорили про нього, але, коли він наблизився, чоловік той, схожий на міщанина, повернувся й пішов вулицею. Раскольников наздогнав його і запитав, чого тому треба. Міщанин проговорив тільки одне слово "Убивець!" і пішов геть. Раскольников ще раз наздогнав його, намагався заговорити, але почув те саме: "убивець". Раскольников зупинився. Міщанин пішов далі, потім озирнувся, і Раскольникову здалося, що він посміхнувся з ненавистю.
Раскольников повернувся у свою комірчину, ліг знесилений на диван, але заснути не міг. Не міг він і думати. Щось дивне діялося з ним. В уяві поставали якісь картини, образи: церква, офіцер біля більярда, кабак, брудні сходи, церковні дзвони. Раскольников чув, як прийшов Разуміхін, як тихо причинив двері, вирішивши, що він спить. Минуло ще трохи часу, і він міг уже думати про те, що сталося і про свій теперішній стан: звідки взявся той міщанин, чому його слова так вразили. Можливо тому, що він не мав права вбивати, бо він така сама "воша", як і стара лихварка, а зовсім не "незвичайна" людина. Раскольников розумів: уже те, що він замислюється над цими питаннями, доводить його "звичайність", бо справжній володар світу не роздумуючи йде до своєї мети. Наполеон не вагаючись згубив півмільйона людей у московському поході, "забув" армію в Єгипті, а після смерті його славлять. Убивством старої лихварки Раскольников відрізав себе від матері, сестри, Соні — всіх, заради кого він вирішив переступити закон, але не зміг переступити через них. Тепер він це усвідомив. Йому сниться жахливий сон. Ніби вийшов він із дому з якимось наміром, але забув з яким. Йшов він знайомим шляхом, та не знав куди. Він зупинився й побачив на протилежному боці вулиці чоловіка, який ніби кликав його, та коли Раскольников підійшов, той відвернувся й пішов вулицею. Раскольников упізнав у чоловікові міщанина і вирішив наздогнати його. Міщанин зайшов у двір, Раскольников — за ним. Далі він уже не бачив того чоловіка, але чув його кроки на сходах. Тільки тепер Раскольников зрозумів, що то будинок, де жила лихварка. Кроки міщанина стихли біля її квартири. Раскольников вагався, але, поміркувавши, зайшов у ту квартиру. Там ховалась лихварка, він здивувався, що вона жива, дістав сокиру і знову намагався її вбити. Кілька разів він ударив її сокирою по потилиці, але стара не вмирала, а тільки сміялася з нього. Несподівано Раскольников відчув, що у сусідній кімнаті хтось є. Він кинувся тікати, та у передпокої було повно людей, стояли вони і на сходах. Людей було стільки, що не знайти, де вихід. Усі мовчали і чогось очікували. Раскольников хотів бігти, та ноги немов приросли і не рухалися. Він хотів закричати і прокинувся. На порозі своєї кімнати Раскольников побачив чоловіка. Свідригайлов Аркадій Іванович, відрекомендувався той.
Частина четверта
Раскольникову здалося, що сон його триває, бо не могло такого бути, щоб перед ним дійсно стояв Свідригайлов. Здавалося, гість не здивувався, що його приймають за марення, а спробував переконати у реальності свого існування. Він сказав, що прийшов у важливій справі, яка стосується Авдотьї Романівни, і розраховує на допомогу Раскольникова. Той відповів, щоб на нього не розраховували. Тоді Свідригайлов виклав події, відомі Раскольникову, під своїм кутом зору. Він не винен у тому, що закохався у Дуню, бо це "не з нашого веління робиться". Тому, можливо, він сам жертва, а не нелюд, як про нього думають. Його наміри щодо Дуні були благородні: хотів обопільне щастя влаштувати. І ніякого сорому Дуня б не зазнала, якби не прикрий випадок, і не підслухала їхню з Дунею розмову Марфа Петрівна. Раскольников зауважив, що ту він таки "уходив". Свідригайлов запевнив, що совість його спокійна, він не винен і у смерті дружини, "бо тільки два рази її батіжком ударив, навіть слідів не лишилося", а померла та від апоплексичного нападу. Вони взагалі жили мирно, за час подружнього життя він тільки двічі, бодай тричі вдарив дружину батогом, бо "зустрічаються такі підбурливі" жінки, що "немає жодного прогресиста, який міг би за себе ручатися". Раскольников здивувався якійсь надмірній балакучості Свідригайлова і тому, як той не ображається на дошкульні запитання, але деяких начебто не чує. Раскольников зрозумів, що відвідувач має якийсь твердий намір. Свідригайлов, ніби прочитавши думки Раскольникова, пояснив, що йому нудно. Вже кілька днів він майже ні з ким не розмовляв, а тепер відчув, що між ним і Раскольниковим багато спільного. Свідригайлов розповів, що в молоді роки був шулером, за борги посадили його у тюрму. Тут і підвернулася Марфа Петрівна, яка викупила його за "тридцять тисяч срібників". Вони взяли шлюб, і дружина повезла його у своє село, "наче який скарб". Там прожили вони сім років. Вона була старша за нього, кохала дуже, але все життя тримала проти нього документ на ті тридцять тисяч, про всяк випадок, щоб не здумав бунтувати. Це не дуже гнітило Свідригайлова, бо йому нічого не хотілося. За кордон вона сама пропонувала їхати, та він не хотів, бо бував там змолоду й сумував якось по-справжньому, на батьківщині краще: тут завжди інших винуватиш, а себе виправдовуєш. Рік тому вона подарувала йому цей борговий документ на іменини, додавши до нього значну суму грошей. Раскольников зауважив, що Свідригайлов неначе скучає без Марфи Петрівни. Може й так, погодився той. І запитав, чи вірить Раскольников у привидів, і розповів, з дивною кривою посмішкою, що покійниця вже тричі приходила до нього. Раскольников розхвилювався і несподівано сказав, що він був певен: із Свідригайловим повинно відбуватися щось подібне. Тепер здивувався Свідригайлов: чому Раскольников так подумав, чи не тому, що між ними дійсно є щось спільне.