Його знали усі 26 349 жителів містечка. Голос чоловіка завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з пів години або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. У цьому фургоні був різний мотлох. Та містер Джонас був не звичайний собі лахмітник. На вигляд – так. А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він навіть вночі. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: "Мені хотілося б оцей годинник" або "А отой матрац можна?" – і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі.
Часто вночі ті, кого мучив головний біль, діставали у нього аспірин. Не раз годині о 4 йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям. Здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку.
Він завжди говорив: "Ви можете взяти що завгодно, коли воно справді вам потрібне. Отож запитайте себе: чи прагнете ви мати цю річ усім єством? Чи проживете ви без неї до кінця дня? І якщо впевнитеся, що не проживете, то хапайте й біжіть собі. Я радо віддам вам цю річ, хоч би що воно було".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
●
Одного ранку Том виявив, що Дуглас лежить у ліжку з високою температурою. Опівдні прибув лікар, який не міг сказати нічого певного. У місті стояла страшна спека. Дугласа обклали льодом, мати сиділа весь час біля нього. А хлопцеві привиджувався трамвай містера Тріддена, найкращий друг Джон Хафф, Зелена машина міс Ферн і міс Роберти, полковник Фрійлі, містер Лео Ауфмен у якійсь чудній яскравій машині, схожій і на трамвай, і на зелений електромобіль. У машині не було дна, і Лео біг з машиною на плечах. Він кричав: "Щастя, Дуг, ось тобі щастя!" Потім Дуглас чув стукіт на даху, там була бабуся. Хлопець заплакав уголос.
Тим часом Том, аби лиш не бачити Дугласового спаленілого обличчя, вийшов з дому й зустрів містера Джонаса. Хлопець розповів, що його брат лежить хворий, а лікар не знає, що це за хвороба. Том плакав і казав: "Якби ж то у вашому фургоні знайшлося щось таке, що допомогло б... Таке, щоб я взяв, одніс йому і він одужав". Містер Джонас пообіцяв, що приїде після вечері, а поки що передав Дугласу низочку японських кришталиків, які дзвеніли від вітру.
У вечері місіс Сполдінг вийшла на задній ґанок і зустріла містера Джонаса. Чоловік сказав, що привіз дещо для Дугласа і хоче його побачити. Матір не дозволила зайти, бо син спав. Але містер Джонас не пішов. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно. О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою.
О дев'ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. Батьки і Том раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на 3 годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.
О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць. І десь далеко хтось заспівав. Таємничий голос усе наближався. І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він підійшов до хлопця, тримаючи у руках якісь пляшки. Чоловік сів біля хлопця і сказав, що приніс йому у пляшках чисте повітря з Півночі, зібране 1910 року над долиною у верхів'ях Гудзону, із золотистим пилком, що сяяв одного дня при заході сонця в лугах навколо Гріннелла, штат Айова, і з прохолодою від озера, струмків та лісових джерел. І в тому повітрі є ще молекули запахів м'яти, цитрини, папайї, кавуна та всіх інших просякнутих духом вологи, прохолодних на смак плодів і рослин.
Містер Джонас поклав обидві пляшки Дугласові на ліжко і поїхав геть. Уночі Том пішов до брата і побачив, що йому легше. Том покликав батьків, і всі довго стояли біля Дугласа.
●
Другого ранку пропала вся гусінь, а це означало, що буде довгожданий дощ. Літній дощ почався непомітно, мов легкий дотик. Потім посилився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і покрівлях, як по клавішах величезного фортепіано. А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному сніжно-білому ліжку, Дуглас повернув голову, розплющив очі, побачив дощ і потягнувся до свого записника.
●
Якось у гості до Сполдінгів приїхала тітка Роуз – величезна, розпашіла, мов теплична рожева троянда, про яку нагадувало саме її ім'я.
У родині Сполдінгів кухня була центром світобудови, все оберталося навколо неї, вона являла собою той наріжний камінь, на якому тримався весь храм. Бабуся готувала там для всієї родини, і ніхто ніколи не знав наперед, що вона готує, поки не сідали за стіл.
Тож коли приїхала тітка Роуз і бабуся подала вечерю, усі просто насолоджувалися. Та ось тітка Роуз сказала, що дійсно смачно, але що воно таке? На всіх обличчях за столом відбились подив і образа. Бабуся відповіла, що це страви для четверга, але то була неправда. За всі роки жодна страва ніколи не скидалася на іншу. Ніхто ніколи не питав бабусю, як називається страва чи з чого вона приготована. Коли в неї питали про її куховарські секрети, бабуся тільки опускала очі на свої руки, наділені якимсь чудесним чуттям, що самі собою чаклували.
Згодом тітці Роуз не сподобався безлад на кухні. Тож вона вирішила привести усе до ладу. На кухні було наведено лад і чистоту, усі банки були підписані, а бабуся отримала в подарунок кулінарну книгу. Крім того, тітка купила бабусі нові окуляри. Того вечора усі сподівалися на найсмачнішу вечерю від бабусі. Та коли усі сіли їсти, то розчарувалися: бабуся наче втратила вміння готувати. Дідусь зібрав пізніше усю родину на нараду. Не покликали тільки тітку Роуз.
Другого дня по обіді Дуглас запросив тітку Роуз на прогулянку. Вони обійшли разом усе місто. А за цей час родина ретельно спакувала її речі і виставила на веранду. Коли тітка з Дугласом повернулися, дідусь сказав їй: "До побачення". Поїзд повіз тітку додому, і всі відчули полегшення. В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити. Їй пояснили, що тітка дуже хотіла додому, тому поїхала. Бабуся подалась до кухні, а коли вдарила в гонг, усі наввипередки посунули до їдальні. Та цього разу теж було несмачно. "Я розучилася готувати! – сказала бабуся. – Втратила свій хист..." Вона заплакала і поплентала в свою ретельно опоряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед собою безпорадні руки.
Спати лягли голодні. А вночі Дуглас пробрався на кухню і влаштував там безлад, повернув усе так, як було до приїзду тітки. Він знайшов нові бабусині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у старій дров'яній плиті величезний вогонь. І на першу годину серед нічної тиші на порозі кухні стала бабуся, а потім заходилася готувати. І ось о пів на другу глупої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися усі. Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, засвітили замість електричних ламп свічки. Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.Вони сиділи за столом аж до світанку.
●
А потім, зненацька, літо скінчилося. Дуглас уперше збагнув це, коли у вітрині крамниці побачив шкільне приладдя. Тома, який був поруч з братом, огорнув розпач, бо скоро мало розпочатися навчання.
Вдома дідусь збирав поодинокі останні кульбаби. Хлопці допомагали йому, а потім разом з дідусем спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де у пляшках виблискувало ціле літо. Тих пляшок було більше 90, по одній на кожний літній день. Пляшки майже всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку. Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок. Вони шукали перший день літа, день, коли Дуглас купив нові тенісні туфлі, день розповіді про буйволів, день Чаклунки Таро. Том сказав, що насправді літо не закінчилося, бо він пам'ятатиме весь цей рік, усе, що сталося кожного дня. Дідусь сказав, що за ціле літо нічого не пам'ятає, хіба ту траву, яку не треба косити.
Потім вони втрьох вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. Дуглас, Том і дідусь зняли з веранди гойдалку.
Дуглас востаннє прийшов ночувати в склепінчасту вежу великого будинку. Того вечора він записав у своєму блокноті про початок осені. Потім хлопець махнув рукою над містом, наказавши усім роздягтися, почистити зуби і погасити світло. У місті гасили вогні, годинник на міській управі вибив дрімучу північ. Дуглас заплющив очі. Червневі світанки, липневі полудні, серпневі вечори – все те минуло, скінчилося, згинуло без вороття і залишилось тільки в його пам'яті. Тепер попереду довга осінь, біла зима, свіжа зелена весна – досить часу, щоб пригадати собі все минуле літо й підбити його підсумки. А коли він щось і забуде, то в підвалі стоять перенумеровані пляшки з кульбабовим вином, і в них – кожен літній день, усі до одного.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу