Раптом вона вирішила, що не зможе жити у в'язниці кохання, і єдиний вихід – втеча.
Ліліан раптом уявила собі усе, що станеться між нею і Клерфе, їй здавалося, що вона бачить довгий коридор. Коридор стає усе вужчим і вужчим, і врешті сліпим. Вона не може йти ним. Усі інші, що мали час на розлуку, могли. Вона ні. Клерфе ніколи вже не може бути з нею таким, як раніше. Може, з будь-якою іншою жінкою, але не з нею.
Ліліан пообіцяла, що буде з ним, що вийде за нього заміж, наприклад, восени. "Нарешті! Нарешті! Ти ніколи про це не жалітимеш, Ліліан!" — радів Клерфе. Він відвів її, щоб поспала. Ліліан ще пообіцяла, що піде з ним до лікаря. "Після перегонів я спакуюся і виїду, коли йому доведеться вирушити до Рима. Ще цих кілька днів", — думала жінка. Вона не знала, куди поїде. Зрештою, байдуже. Просто мусила відійти.
20
Кожне коло мало трохи більше трьох кілометрів, але траса бігла вулицями Монте-Карло, якраз центром міста, у багатьох місцях вона була така вузька, що ледве вистачало місця для обгону. Треба було проїхати сто таких кіл – понад триста кілометрів. Ліліан поцілувала Клерфе, і виконала ритуальні забобони: буцім поплювала на авто і на комбінезон Клерфе і прошептала якесь заклинання, яке мало б викликати зворотну дію, відтак підняла руку з двома розчепіреними пальцями у напрямку шосе і боксів, де знаходилися інші авта, — це було "vettatore", спеціальне заклинання проти лихого ока. Коли Ліліан пішла до виходу, італійці-механіки дивилися на неї з німим обожнюванням. Йдучи, вона чула, як за її спиною молиться тренер: "О, солодка крове Ісуса, і Ти, Матір Усіх Скорботних, допоможіть Клерфе і Фріджеріо".
Стартувало двадцять авт. Після першого кола Клерфе їхав на восьмій позиції, він не мав найкращого місця на старті і коли рушали, трішки забарився. Тепер він тримався за Мікотті, про якого знав, що той буде рватися до перемоги. Перед ними їхали Фріджеріо, Монті і Саккетті, перед вів Маркетті.
Після сорока кіл Ліліан хотіла вже йти. Мала враження, що повинна тепер, саме зараз, виїхати – перш ніж перегони закінчаться. Перспектива стеження за наступними шістдесятьма колами з невеликими переміщеннями на трасі здалася їй марною тратою часу, такою ж, як і час, змарнований до її від'їзду з санаторію. У неї в торбинці лежав квиток до Цюріха. Ліліан купила його вранці, коли Клерфе востаннє об'їжджав дистанцію. Квиток був на післязавтра. Цього дня Клерфе повинен був відлетіти до Рима. За два дні він збирався повернутися. Літак Клерфе відлітав уранці, потяг від'їжджав увечері.
За годину Клерфе уже вийшов на друге місце. Він тепер переслідував Маркетті. Не хотів ще його випереджати, бо йому не квапилося, міг це зробити після восьмидесятого кола, ба навіть на дев'яностому. Самого Клерфе доганяв тепер Монті, але ще не вчепився йому в колеса. Клерфе бачив, як тренер волає до всіх святих, а водночас трясе на його адресу кулаками, щоб не тримався надто близько до Маркетті, котрий дав перед тим тренерові розпачливий знак, щоб стримав Клерфе. Клерфе кивнув і відстав на довжину авта, але не більше. Хотів виграти ці перегони, чи з благословенням тренера, чи без нього. Він також хотів отримати премію за перемогу, а крім того поставив на себе в тоталізаторі. "Я потребую грошей, — подумав. — На майбутнє. Дім. Життя з Ліліан".
За черговим закрутом Клерфе побачив, що авто Маркетті раптом затанцювало і стало упоперек дороги, пролунав скрегіт розтрощеного металу об перешкоду. Він побачив, як чорна калюжа мастила заливає трасу, як два інші авта зіткнулися одне з одним, як авто Маркетті перекидається, водій пролітає в повітрі і падає на землю. Клерфе вдивлявся в шосе, намагаючись знайти хоч якийсь просвіт, у який можна було втиснути авто, але просвіту не було, шосе раптом різко збільшилося і водномить скорчилося. Клерфе не відчував страху, він лише прагнув наскочити на інше авто не під прямим кутом, а боком, в останню мить він ще встиг подумати, що варто звільнитися від керма, але руки були надто повільні, все злетіло вгору, він раптом став невагомим, а відтак отримав удар в огрудину і другий в обличчя, і з усіх боків звалився на нього розтрощений світ.
Авто, яке налетіло на Клерфе, пробило вилом в суцільному плетиві автомобілів, через нього змогли проскочити авта, що мчали услід. З'явилися санітари з ношами, вони витягнули Маркетті. Авто Клерфе не тільки само впало на інше, але ззаду наїхав на нього Монті. Монті не отримав майже жодних ушкоджень. Обличчя Клерфе було розбите, кермо зім'яло йому огрудину. Кров текла з рота, він був непритомний. Санітари і механіки поспішно різали метал, добуваючи Клерфе. Що дві хвилини пролітала цим відрізком решта авт. Перегони точилася далі, ніхто їх не перервав.
Ліліан не відразу зрозуміла, що сталося. Голос у мегафоні був невиразний, багато разів відлунюючи. Ліліан почула, що сталося щось з автами, які випали з траси і вдарилися, бо з іншого авта витекло на трасу мастило. Ліліан шукала очима номер Клерфе. Але не знайшла його, хоча він міг уже проїхати, адже раніше вона не звертала на це уваги. Раптом вона почула: "Серед поранених перебуває Клерфе, він у дорозі до лікарні. Здається, непритомний". Ліліан покинула трибуну і рушила до боксу – може, його занесли туди. Тренер сказав, що Клерфе повезли до лікарні. Вона поїхала до лікарні бричкою, бо всі дороги були перекриті через перегони. Їзда тягнулася без кінця, перш ніж вони зупинилися перед лікарнею. Дорогою Ліліан дала собі силу-силенну всіляких обітниць. Вона була переконана, що виконає їх. Вона не поїде, вона залишиться, вона вийде заміж за Клерфе, аби лише він жив! Сестра сказала їй, що Клерфе в операційній. Ліліан чекала, навіть сюди доносився рев машин. А коли він стих, і перегони закінчилися, приїхав тренер з механіками. Тренер пішов до лікаря, а згодом повернувся і сказав, що Клерфе мертвий. Ліліан хотіла побачити чоловіка, але їй казали, що в нього сильно понівечене лице, кермо зім'яло йому огрудину. Тренер радив Ліліан, щоб лікар зробив їй заспокійливий укол.
21
Ліліан прокинулася з опарів сну. Згадала пізній, убивчий полудень, блукання містом, ранній вечір, лікарню, чуже, позшиване обличчя Клерфе, голову, що лежала трохи криво, долоні, складені так, мовби він збирався молитися, лікаря, який з нею прийшов. Думала, що не Клерфе мав лежати на лікарняному ліжку, а вона. Почувалася якимсь дивним чином шахрайкою, виявившись зайвою, вона все ж продовжувала жити; сталося непорозуміння, замість неї убили іншу людину.
Задзеленчав телефон. Агент похоронного бюро з Ніцци пропонував свої послуги. Вона поклала слухавку. Не знала, що робити. Разючий звук телефону відізвався знову. Цього разу то була лікарня. Що буде з трупом? Треба розпорядитися. Найпізніше пополудні. Треба замовити труну.
Був полудень. Ліліан відчувала ще дію міцного снодійного. Усе довкіл видавалося нереальним. Вона зійшла вниз, щоб порадитися з портьє щодо похорону, попросила усе організувати.
Біля дверей кімнати Клерфе зупинилася. Нагадала собі, що портьє домагався документів Клерфе. Вона знала ще з санаторію, що часто важче дивитися на залишені померлим речі, ніж на нього самого. Вона побачила ключ у замку і вирішила, що покоївка саме прибирає кімнату. У кімнаті була сестра Клерфе. Клерфе розповідав колись Ліліан, що має десь сестру, яку ненавидить і яка його ненавидить. За багато років не мав від неї жодної звістки. Сестра сказала, що зайнялася похороном.
Ліліан пішла у свій номер і хотіла уже їхати, але подумала, що мусить піти на похорон. Вона ще раз пішла до лікарні, медсестра повідомила, що вона не зможе вже побачити Клерфе, бо за бажанням одного з членів родини його саме розтинають. Перед лікарнею Ліліан зустріла тренера. Він розповів, що то сестра дала тіло на розтин, бо домагається довічної пенсії. Бреше, що Клерфе був її єдиним годувальником.
Ліліан мандрувала без мети вулицями, сиділа за столиками і щось пила, а увечері повернулася до готелю. Була страшенно вимучена. Лікар залишив їй снодійне. Але не випила його, бо й так миттєво заснула. Розбудив її телефон. У слухавці почула голос сестри Клерфе. Наказовим тоном повідомила, що терміново мусить з нею поговорити. Ліліан повинна негайно з'явитися в неї. Ліліан сказала, що може зустрітися пізніше. Та згодом сестра Клерфе увірвалася в номер Ліліан. Сестра сказала, що будинок на Рив'єрі Клерфе заповів Ліліан, але це сімейне майно, тому Ліліан має відмовитися від будинку. Сестра навіть написала такі відмову, а Ліліан мала тільки підписати. Ліліан взяла документ і порвала. Сестра Клерфе назвала її авантюристкою невідомо звідки, яка хоче виманити спадок.
На столі стояла невеличка ваза з фіалками, які Клерфе приніс два дні тому. Ліліан вхопила її і, не усвідомлюючи того, що робить, вихлюпнула її вміст на кістляве обличчя. Сестра Клерфе зникла, пообіцявши, що Ліліан за це заплатить.
Портьє повідомив Ліліан, що тепер є вже дві труни: одну замовила Ліліан, а іншу – сестра. Місце на кладовищі теж було куплене, хоч сестра забирає тіло Клерфе. Ліліан сказала, що заплатить за усе. Портьє розповів, що рахунок Клерфе за готель його сестра сказала виставити автомобільній фірмі. Звичайно, з повним харчуванням, а вчора увечері видудлила пляшку шато Лафіту 1929 року.
Ліліан повернулася до своєї кімнати. Дзвонив телефон. Не підняла слухавки. Спакувала решту речей. У торбі знайшла квиток до Цюріха. Поглянула на дату. Потяг від'їжджав увечері. Ліліан хотіла зателефонувати Борісу, але не змогла, думала про те, чи він ще живий. Могла зателефонувати до пансіонату і попросити його до телефону, подаючи яке-небудь прізвище, якщо підуть його кликати, вона знатиме, що Боріс живий, і встигне відкласти слухавку, перш ніж він сам підійде до апарату.
Замовила розмову. За вікном чула кроки по гравію в саду. Нагадало це їй сад Клерфе. Її залила хвиля розпачливої ніжності. Він записав їй у спадок дім, а вона не знала про це. Але й не хотіла його мати. Задзвенів телефон. Жіночий голос повідомив, що Боріса нема. "Від'їхав", — почула Ліліан і отерпла. Від'їхав – вона знала, що це означає у горах. Так казали, коли хтось помер.
22
Ліліан сиділа на лавці перед вокзалом. Вона сиділа отупіла, без жодної думки в голові, геть виснажена.