Гетсбі повернувся з Франції, коли Том з Дейзі ще справляли пошлюбну подорож, і рештки своєї армійської платні витратив на болісну поїздку до Луїсвілла. Він пробув там тиждень, тинявся вулицями, де колись у листопадовій темряві лунали їхні кроки, навідувався й до тих відлюдних місцинок, куди вони їздили в її білій машині.
…Нік не хотів їхати на роботу, йому не хотілося залишати Гетсбі самого. В конторі Нік трохи працював, а потім заснув. Потім подзвонила Джордан Бейкер. Для Ніка вона була уже не важлива. Трохи згодом він подзвонив Гетсбі, але в нього було зайнято.
…Сестру Міртл – Кетрін – розшукали не зразу. Того вечора вона була зовсім п'яна й ніяк не могла втямити, що санітарна машина вже повезла тіло до Флашінга. Коли ж їй нарешті втовкмачили це, вона відразу зомліла. Вільсон трохи сидів, а потім заявив, що знає, як знайти хазяїна цієї машини, а потім раптом розповів, що місяць чи два тому його дружина повернулася з міста з обличчям у синцях і розпухлим носом. Вільсон говорив, що Міртл убив її коханець. Це він їхав у тій машині. Вона вибігла до нього, хотіла щось сказати, але він не побажав зупинитися. Під ранок Вільсон рушив кудись. Він ходив і шукав жовту машину. О пів на третю його бачили у Вест-Еггу – він питав, як пройти до особняка Гетсбі. Отже, на той час прізвище Гетсбі було йому відоме.
О другій годині Гетсбі перевдягся в купальний костюм і звелів лакеєві, щоб у разі, якщо хтось подзвонить, той підійшов до басейну й доповів, хто дзвонить і в якій справі. Він зайшов до гаража по надувний матрац, яким протягом літа розважались його гості, і шофер допоміг йому накачати його. Потім він наказав, щоб шофер ні в якому разі не виводив з гаража відкриту машину, що було дивно, бо праве переднє крило потребувало ремонту. Завдавши матрац на плече, Гетсбі рушив до басейну. Він хотів вперше у ньому скупатися, бо до цього тут купалися лише гості. Шофер – один з протеже Вольфсгайма – почув постріли, але, як він уперто твердив пізніше, не звернув на них уваги.
Нік просто з вокзалу поїхав до Гетсбі, приїхавши, вибіг сходами на терасу. Вчотирьох: Нік, шофер, лакей та садівник – кинулися до басейну. На поверхні води ледве вгадувався її глибинний плин від одної до другої труби. I на тій поверхні повільно плавав матрац із тілом Гетсбі. Вже коли чоловіки несли тіло Гетсбі до будинку, садівник помітив у траві недалеко від стежки тіло Вільсона – останньої жертви жертовного вогню.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Тепер, через два роки, решта того дня, і ніч, і наступний день згадуються Ніку як нескінченний круговорот полісменів, фотографів та репортерів в особняку Гетсбі. Кетрін говорила слідчому, що її сестра цього Гетсбі знати не знала, що зі своїм чоловіком її сестра жила в добрій згоді, і що взагалі її сестра була чиста як скельце. Тож, щоб не ускладнювати справу, Вільсона звели до рівня людини, яка діяла "в стані афекту". На тому все й скінчилося.
Вийшло так, що інтереси Гетсбі представляв тільки Нік, і ніхто більше. За півгодини після того, як знайшли Гетсбі, Нік подзвонив Дейзі. Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж, не залишивши адреси. До Мейєра Вольфсгайма Нік не міг додзвонитися. Наступного ранку Нік послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз відповідь Вольфсгайма і Нік прочитав її, його переповнило почуття гніву. Вольфсгайм просив не вплутувати його в це.
Потім подзвонив якийсь Слегл і прийняв Ніка за Гетсбі. Слегл розповідав, що шмаркач Парк ускочив-таки, його схопили, коли він подавав папери касирові. На третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття. Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися. Він довідався про смерть сина з чікагської газети.
До Ніка зателефонував Кліпспрінджер, який одного разу грав на роялі для Дейзі. Та він дзвонив не тому, що хотів приїхати на похорон, а просто забув свої тенісні черевики і просив їх вислати йому.
Вранці в день похорону Нік сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма, не бачачи якогось іншого способу зв'язатися з ним. Мейєр сказав, що на похорон не поїде, але розповів, як колись зустрів Гетсбі – молодого майора. Він був такий бідний, що мусив ходити в мундирі – не мав за що купити цивільний костюм. Уперше Мейєр побачив його в більярдній Вайнбреннера на Сорок третій вулиці – він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не мав у роті. Єврей вважав, що зробив з Гетсбі людину, витяг його з твані, з нікчемства. Мейєр змусив його вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся. "Коли десь когось убили, то я туди й близько не підходжу. Я не вплутуюся. Тримаюсь якнайдалі", — говорив єврей. "Людині потрібна дружба за життя, а не по смерті", — зауважив Мейєр.
Батько Гетсбі розповів Ніку, що син приїздив до нього два роки тому й купив йому будинок. Потім чоловік показав книжечку, у якій в кінці друкованими буквами був написаний розклад сина за 12 вересня 1906 року. Батько пишався Гетсбі і сумував за ним.
Ніхто не приїхав на похорон. Під рясним дощем Гетсбі ховали лиш містер Гетц, священик, Нік і слуги з листоношею. На кладовище ще приїхав схожий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в бібліотеці Гетсбі. Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів.
…Один з найяскравіших спогадів у житті Ніка – це поїздка додому на різдвяні канікули, спочатку зі школи, а потім – з університету. В грудневий вечір о шостій годині всі, хто робив пересадку в Чікаго, збиралися в старому, напівтемному залі "Юніон-стейшн", щоб наспіх попрощатися з чікагськими друзями, вже втягнутими у вир передсвяткової метушні. Нік пам'ятав шубки дівчат, що поверталися з пансіону міс такої-то чи такої-то, жвавий гомін у хмарах пари, руки, що махають над головами побаченим здалеку давнім знайомим, розмови про те, кого до кого запрошено. А в імлі вздовж перону – жовті вагони лінії Чікаго-Мілуокі-Сент-Пол, веселі, як саме Різдво. Поїзд вирушав у зимову ніч, і за вікнами розгортався мерехтливий простір, укритий справжнім снігом. Оце і був для Ніка Середній Захід – не хлібні лани, не прерії, не загублені серед них шведські містечка, а ті радісні поїздки його юності, що мчали його додому, і вуличні ліхтарі, і сани з дзвіночками в морозних сутінках, і тіні вінків з гостролиста, що падали з освітлених вікон на сніг. Тепер Нік зрозумів, що розповідав саме про Захід, — адже й Том, і Гетсбі, і Дейзі, і Джордан, і Нік – всі з Заходу, і, можливо, їм усім бракувало чогось такого, без чого важко пристосуватися до життя на Сході. Навіть тоді, коли Схід особливо вабив Ніка, він здавався йому в чомусь потворним. Вест-Егг і досі мариться йому в снах, схожих на нічну сцену пензля Ель Греко: скупчення будинків одноманітної і водночас химерної архітектури, скулених під похмурим, навислим небом, у якому тьмяно світиться диск місяця. На передньому плані четверо похмурих чоловіків у фраках несуть ноші, на яких лежить п'яна жінка в білій вечірній сукні. Її рука звисає і на пальцях холодно мерехтять діаманти. Урочисто мовчазні чоловіки завертають до якогось будинку, — не того, який їм потрібен. Але ніхто не знає імені жінки, і нікого це не обходить.
Після смерті Гетсбі такі видіння переслідували Ніка; все довкола видавалося йому спотвореним. І Нік вирішив повернутися додому.
Перед від'їздом він зустрівся з Джордан Бейкер. Вона сказала, що виходить заміж. Нік не дуже повірив їй, хоч знав, що претендентів на її руку було більше ніж досить, але вдав здивованого. Злий, напівзакоханий у неї і страшенно засмучений, Нік обернувся й пішов геть.
Якось надвечір, наприкінці жовтня, Нік побачив на П'ятій авеню Тома Б'юкенена. Він ішов попереду. Раптом він помітив Ніка й пішов назустріч, простягаючи руку. Нік спитав, що Том сказав того дня Вільсону. Том мовчки втупився в Ніка очима. Нік усе зрозумів і пішов. Том наздогнав його і сказав, що Вільсон прийшов, коли вони з Дейзі пакувалися в дорогу. Вільсон так оскаженів, що застрелив би Тома, якби той не сказав йому, чия то була машина. Вільсон весь час тримав руку на револьвері в кишені. В голосі Тома раптом заклекотіла лють: "I що з того, що я сказав йому? Того типа куля однаково б знайшла, рано чи пізно. Він замилив очі і тобі, й Дейзі, але насправді це був бандюга! Переїхав Міртл, як ото собаку, і навіть не зупинився". Нік зрозумів, що Том вважає свій вчинок виправданим. В усьому цьому було стільки недбалості, стільки безглуздя! І Том, і Дейзі були недбалі люди, вони ламали речі й людей, а тоді тікали й ховалися в безмежжі свого багатства, чи нерозважності, чи ще чогось такого, що тримало їх разом, полишаючи іншим прибирати за ними...
Коли Нік виїжджав, особняк Гетсбі стояв ще порожній. Суботні вечори Нік проводив у Нью-Йорку, бо спогади про бучні свята Гетсбі були ще надто живі в його пам'яті.
Ввечері напередодні від'їзду, Нік пішов востаннє подивитися на те величезне недоладне домисько. Майже всі багаті вілли понад берегом були вже безлюдні, й темряву порушувала тільки примарна світляна пляма від порома, що плив через протоку. Нік думав про Гетсбі, про те, з яким захопленням він уперше розрізнив зелений вогник на причалі перед домом Дейзі. Гетсбі вірив у зелений вогник, у здійснення всіх бажань, у майбутнє щастя, що з року в рік не дається у руки. Нехай воно вислизнуло сьогодні, дарма – завтра вони побіжать ще швидше, простягнуть руки далі... I одного чудового ранку...
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.