Вираз її обличчя був серйозний, та не журний, і хтось подумав би, чи не сумує вона більше за Айвенго, не знаючи нічого про його долю, ніж за Адельстаном, котрого всі вважали небіжчиком.
Король Ричард звернувся до Седріка, прохаючи його помиритись зі своїм сином Айвенго й повернути йому батьківську любов. Щойно були вимовлені слова пробачання, як двері широко відчинилися, й Адельстан, зодягнений у саван, з'явився перед ними блідий, з розгубленим поглядом, подібний до мерця, що вийшов з могили.
Коли присутні оговтались від його появи, Адельстан розповів свою дивовижну історію: в жорстокій сутичці лезо Буа-Гільбера вдарило його плазом і було відбите держаком доброї палиці. Коли Адельстан очуняв, то побачив себе в труні, — на щастя, відкритій — перед вівтарем сентедмундської церкви. Монахи-негідники ув'язнили його у в'язниці того клятого монастиря, однак лицареві вдалося втекти і потрапити саме на власні поминки до замку Седріка.
— А вихованка моя, Ровена,— спитав Седрік,— сподіваюся, ти не маєш наміру покинути її?
— Батьку Седріку,— відповів Адельстан,— будь розсудливий. Леді Ровені до мене байдужісінько... їй мізинець Вільфріда дорожчий від цілої моєї особи. Ось, брате Вільфріде Айвенго, для тебе я відмовляюся й зрікаюся... Святий Денстане! Та брат Вільфрід зник!!!
Усі оглядалися навколо й розпитували про Айвенго, але ніхто не бачив його. Врешті довідалися, що до нього приходив якийсь єврей і що після короткої розмови з ним він розшукав Гурда, свою зброю та лати і залишив замок.
ХLІІІ
Година, що мала вирішити Ребеччину долю, наближалася. Засуджена була блідою, і навіть найзапекліші серця стискалися від співчуття до неї. Мальвуазен, як свідок бійця, вийшов наперед і поклав до ніг великому магістрові Ребеччину рукавичку, що була запорукою двобою.
Він сказав, що добрий лицар Бріян де Буа-Гільбер, який зобов'язався битися сьогодні, щоб довести, що ця єврейка, на ім'я Ребекка, заслугу-вала присуд на смерть за чаклування. Навіть у цю хвилину Буа-Гільбер не втрачав надії здобути кохання Ребекки і пропонував їй скочити до нього на коня та втекти якнайдалі. Та цієї самої миті на рівнині, що межувала з ареною, з'явився лицар. Він щодуху гнав коня. Сотні голосів гукнули: — Захисник! Захисник!
Цим лицарем, котрий не досить твердо тримався в сідлі з огляду на свою нещодавню тяжку рану, був Вільфрід Айвенго. Він назвав своє ім'я і мету появи:
— Я чесний і шляхетний лицар, приїхав сюди, щоб, довівши списом та мечем справедливість та законність справи цієї дівчини, Ребекки, дочки Ісаака з Йорку, звільнити її від проголошеного над нею присуду, як неправдивого й безсумлінного, і щоб вийти на герць із сером Бріяном де Буа-Гільбером, як із зрадником, убивцею та брехуном.
Вражений Буа-Гільбер хотів відмовитись від поєдинку з огляду на рану молодого лицаря, але той нагадав йому те, як він заставив золотий ланцюг проти священної реліквії, що битиметься з Вільфрідом Айвенго за втрачену честь, і зрештою, храмовик став до бою.
Засурмили сурми, і лицарі помчали щосили. Сталося те, на що всі чекали: виснажений кінь Айвенго і не менш од нього знесилений вершник не встояли перед влучно спрямованим списом та дужим конем храмовика. Всі заздалегідь передбачали, чим закінчиться сутичка,— але ж хоч спис Айвенго ледве торкнувся Буа-Гільберового щита, храмовик, на подив усіх присутніх, хитнувся в сідлі, ноги його вислизнули зі стремен, і він упав додолу.
Айвенго, звільнившись із-під свого коня, зараз-таки підхопився на ноги, поспішаючи виправити свою невдачу мечем. Але ж супротивник його не підводився. Коли з Буа-Гільбера зняли його шолом, стало очевидно, що він номер від розриву серця.
— Справді це суд Божий! — промовив великий магістр.— Хай буде воля твоя!
У цей момент на арені з'явився Чорний Лицар у супроводі численного загону вояків та кількох цілком озброєних лицарів. Він пошкодував, що Буа-Гільбер, якого він призначав для себе, вже впав на полі бою, і звинуватив у державній зраді Альберта Мальвуазена.
— Браття ордену нашого,— промовив великий магістр, ставши на чолі загону,— не б'ються з-за такої марноти, і не з тобою, Ричарде Англійський, схрестить лицар ордену спис свій за моєї присутності. Папа та королі Європи розв'яжуть нашу суперечку, розсудять, чи личило робити так, як ти вчинив сьогодні.
Із цими словами магістр, не чекаючи відповіді, дав сигнал рушати.
***
Під час замішання, що сталося, коли похід рушив, Ребекка нічого не бачила й не чула. Вони з батьком нишком покинули фатальне місце, тоді як увага всіх була прикута до короля Ричарда — юрба вітала його голосними вигуками.
У розмові граф Ессекс розповів Айвенго, що нерозсудливий король облишив усі власні справи, мов справжній шукач пригод, щоб особисто власною своєю рукою розв'язати суперечку поміж храмовиком і єврейкою, тоді як неподалік від Йорку принц Джон збирав своїх прибічників. Однак коли бунтарі розбіглись, сам принц Джон приїхав сповістити короля Ричарда про це, і той не наказав кинути його до в'язниці, а прийняв його так, мов зустрівся з ним після полювання! Саме цим, на думку багатьох сучасників, великодушний король спонукав багатьох своїх наближених до зради.
За свідченням тогочасних судових процесів виявляється, що Моріс де Брасі поїхав за море й перейшов на службу до Філіппа Французького; Філіппа де Мальвуазена й брата його, Альберта, прецептора темпльстовського, стратили, хоч кара заколотника Вальдемара де Фіцурза обмежилася вигнанням. А принц Джон, через якого була замислена вся ця змова, не дістав навіть догани від свого добродушного брата. Нікому не було шкода Мальвуазенів: зрадливі, жорстокі гнобителі, вони цілком заслужили на смерть.
Через деякий час Седріка-Сакса викликали до двору Ричарда, що затримався в Йорку, примиряючи прилеглі графства, де було неспокійно через колишні інтриги його брата. Це було дуже неприємно Седрікові, оскільки Ричард, повернувшись, знищив цим самим останню Седрікову надію на можливість реставрації саксонської династії в Англії.
Крім того, Седрікові довелося, хоч і проти власної волі, переконатися, що його план остаточного об'єднання всіх саксів через шлюб Ровени з Адельстаном зазнав цілковитої невдачі. Незабаром Седрік погодився на шлюб своєї вихованки й Айвенго. Ричард був особисто присутній на весіллі, і те, як поставився він до саксів, досі принижуваних та пригноблюваних, викликало в них надії повернути собі втрачені права безпечнішим способом, ніж непевний шлях чвар.
Наступного дня після цього щасливого весілля Ельґіта, Ровенина покоївка, сповістила її зранку, що якась дівчина хоче її бачити й прохає дозволу переговорити з нею віч-на-віч.
Це була Ребекка, котра повідомила Ровені, що виїздить із Англії назавжди. Єврейка лишила своїй щасливій суперниці вправлену в срібло скриньку з надзвичайно дорогим діамантовим намистом та такими ж сережками.
Ребекка розповіла, що хоче присвятити все своє життя людяним справам, лікуючи хворих, годуючи голодних та втішаючи нещасливих. Коли Ровена розповіла своєму чоловікові про ці відвідини та розмову з Ребеккою, Айвенго глибоко замислився. Видно, й на нього це справило неабияке враження.
Він довго й щасливо жив із Ровеною, проте часто пригадував Ребеччину вроду та величну її душу,— може, частіше, ніж того хотілося Ровені.
Айвенго відзначився на службі в Ричарда, і король ушанував його численними виявами своєї ласки. Він був би звеличений набагато більше, якби героїчний Ричард Левове Серце не загинув передчасно у Франції, перед замком Шалюз, коло Ліможу. Разом зі смертю великодушного, але запального та надто романтичного короля загинули всі його честолюбні й шляхетні плани. До образу його дуже підходять, якщо трохи змінити їх, рядки, написані поетом Джонсоном про Карла Шведського:
Він смерть знайшов в чужій країні —
Від рук раба він там загинув.
Тремтів весь світ, як чув ім'я титана...
Мораль для нас — і тема для роману...
1 Леном за феодальних часів називався той наділ (земля та замки), що переходив у спадщину від батька до сина і надавався васалові його господарем.