Раптом Кельвін зрозумів, що прилетів сюди, щоб зустрітися не з мімоїдом, а з Океаном. Чорна хвиля важко вповзла на берег, коли вона відступила, на березі залишилися тремтливі нитки слизу. Кельвін зсунувся ще нижче й простяг руку до наступної хвилі. Тоді вона повторила точнісінько той феномен, з яким люди уперше зіткнулися майже сто років тому: затрималася, трохи відступила, охопила його руку, не торкаючись її. Чоловік повільно підняв руку, хвиля, а точніше її вузький відросток, потяглася за нею вгору, оточуючи долоню прозорою, брудно-зеленою оболонкою, яка поступово світлішала. Кельвін підвівся, щоб іще вище підняти руку; відросток драглистої речовини напружився, мов напнута струна, але не порвався; основа зовсім розплатаної хвилі припала до берега довкола його ніг, теж не торкаючись їх. Здавалося, з Океану виросла тягуча квітка, чашечка його оточила його пальці, ставши їхнім точним негативом, однак не доторкнулася до них. Він відступив. Стеблина затремтіла й, здавалось, неохоче повернулася вниз. Кельвін повторював цю гру доти, аж поки одна з чергових хвиль байдуже відринула, немовби наситившись новими враженнями. Чоловік відчув, що тепер пробачив Океану все.
Весь останній тиждень Кельвін поводився так розсудливо, що недовірливий погляд Снаута, зрештою перестав його переслідувати. Зовні Кельвін був спокійний, але в душі чогось підсвідомо чекав. Він ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Але відступити – означало перекреслити той, хай мізерний, шанс, який, може, існував тільки в уяві, шанс, який приховувало в собі майбутнє. Які звершення, знущання, які муки ще чекали Кельвіна? Він нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу