Біля нього сиділа та сама, давно знайома, Кудлатка. Зараз вона лизала Бімові ніс і вуха. В залізній тюрмі їх було лише двоє. Кудлатка теж змерзла, притулилася ближче до нього й згорнулася калачиком. Удвох стало трохи тепліше.
Раптом неподалік пролунав різкий постріл. Постріл нагадав Біму про Івана Івановича. Де взялися сили в Біма, він уже стояв на ногах, здавалося, він воскрес. І почав ходити маятником по фургону з кутка в куток. Потім знову до дверей, знову нюхав крізь щілину й нарешті вловив по запахах: у дворі щось тривожне. Бім почав дряпатися в двері…
Настала ніч. Холодна, морозяна. Кудлатка завила. А Бім дряпався. Він гриз зубами клапті жерсті й знову дряпався, уже лежачи. Кликав. Просив.
На ранок у фургоні стало тихо: Кудлатка не вила, Бім також притих, хіба що зрідка візьме та й шкребне лапою по залізу. Він геть знеміг і знесилів.
РОЗДІЛ 16
Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди на землі. Чотири постріли
В неділю у місто приїхав Хрисан Андрійович з Альошею. Обидва домовилися, що Альоша спробує пошукати Чорновуха, поки батько спродає на базарі продукти. Альоша отримав від батька гроші і вказівку знайти та, при потреба, викупити Чорновуха.
Альоша пішов містом і чемно запитував усіх, чи не бачили білого собаку з чорним вухом. Саме в цей час і Толик вийшов з дому на чергові розшуки Біма. Він шукав наполегливо уже три дні. Толик уже одного разу був у Степанівни, незважаючи на заборону батьків, уже розповів, що Бім у нього був, ночував, а потім зник; довідався він від Степанівни й про те, що Іван Іванович скоро приїде.
На одній з вулиць, поблизу від вокзалу, Толик зустрівся з Альошею. Обидва шукали, як виявилося, одного й того ж самого собаку. Неважко уявити, як хлопчики порозумілись. Вони вирішили піти на вокзал. Людей тут тьма, хтось уже неодмінно бачив Біма. Потім вони мали зайти до Степанівни.
Того ж ранку в загальну вокзальну метушню, спираючись на палицю, вийшов із вагона швидкого поїзда сивий чоловік у коричневому пальті. У цю мить до нього й підійшли два незнайомі хлопчики, щоб запитати, чи не бачив Біма. А цим старим дядьком був не хто інший, як Іван Іванович.
Усі троє сіли на лавці у привокзальному скверику. І всі троє довіряли одне одному без будь-яких сумнівів. Толик розказав усе, що знав про Біма, навіть і те, що він кривий та хворий. Альоша коротко й до пуття повів про життя Чорновуха в селі. Хлоп'ятам усе подобалося в Івані Івановичу. Старий сказав, що треба йти додому, бо Бім, напевно, уже там.
Іван Іванович подзвонив до Степанівни. Вона вийшла разом з Люсею і заговорила, що Біма нема. Іван Іванович приліг вдома відпочити, та довго не міг лежати − знову почалися пошуки. Старий ще встиг розповісти сусідці, що операція пройшла добре.
Хлопчики побігли шукати Біма у його районі. Коли виходили, Люся передала Толикові картину "Наш Бім". На картинці Бім був дуже схожий: чорне вухо, чорна нога, жовтенькі цяточки по білому і великі очі.
Іван Іванович, ще на ліжку, вирішив: швидше на карантинну дільницю! Попередити собаколовів, розповісти прикмети, дати грошей, щоб сповістили, коли побачать. А може, Бім уже там. Він узяв таксі й незабаром був біля воріт карантинної дільниці. Була неділя, і сторож не хотів впустити старого. Та коли Іван Іванович розповів про свою ситуацію, йому дозволили. Іван Іванович відпустив таксі, сподіваючись, що він поведе Біма на повідку, й пішов до фургона. І ось сторож розчинив двері фургона. Іван Іванович сахнувся й закам'янів…
Бім лежав носом до дверей. Губи і ясна порвані гострими краями жерсті. Кігті передніх лап налилися кров'ю. Він дряпався в останні двері довго-довго. Дряпався до останнього подиху. Кудлатка, забившись у куток, завила. Іван Іванович поклав руку на голову Біма − вірного, відданого, люблячого друга.
…А тим часом Альоша й Толик, ще міцніше здружившись, ішли містом. Через годину вони теж прибули на карантинний двір, бо люди порадили їм звернутися сюди. Хлопчиків зустрів Іван Іванович і збрехав, що Біма тут нема і не було.
З неба сипав сніг. Цілий день хлопчики шукали Біма. А ввечері, як уже смеркло, Толик провів Альошу до автобусної зупинки. Дядечко Хрисан запросив Толика приїжджати до них в село.
Вдома Толик розповів батькам про свого нового друга Альошу, про пошуки Біма. Коли хлопчик заснув, його батько вирішив знати Біма. Чоловік просто хотів, щоб в синових очах зріс його авторитет. Мама вважала, що треба купити собаку. Звичайно, Семен Петрович не зважив на маленьку обставину, що дружба й довір'я не купуються й не продаються. Не знав він і того, що Біма вже не знайдеш.
Вранці Іван Іванович узяв рушницю в чохлі й поїхав на карантинну дільницю. Там зустрівся з тими двома собаколовами, з гіркотою і болем довідався від них, що зловили вони Біма коло самого будинку. Обидва обурювалися тією Тіткою і на всі заставки лаяли її. Тяжко було Іванові Івановичу від того, що загинув Бім через злочинницький наклеп. Він не звинувачував цих двох робітників, що виконували свій обов'язок, одначе молодий хлопець, як видно було, почував себе винуватим.
Іван Іванович попросив їх одвезти Біма в ліс. Поїхали утрьох у кабіні того самого фургона. На галявинці, де перед кожним полюванням Іван Іванович сідав на пеньочок і слухав ліс, закопали Біма.
Іван Іванович вистрілив чотири рази: скільки років було собаці, стільки разів і стріляти.
* * *
Повертаючись назад, молодий хлопець несподівано зупинив автомобіль навпроти невеличкого села, неподалік від шосе, відчинив двері фургона й випустив Кудлатку. Собака мала врятуватися у селі, а хлопець вирішив покинути свою роботу.
Ще в лісі Іван Іванович довідався, що молодого хлопця звуть Іваном і старшого − також Іваном. Усі троє − Івани, рідкісний збіг. Це їх зблизило ще більше, і розлучалися вони добрими знайомими.
…Того дня Семен Петрович організував розшуки. По-перше, в газеті з'явилося оголошення: "Пропав собака − сетер, білий з чорним вухом, кличка Бім, видатного розуму вчений собака. Місцезнаходження просимо повідомити за добру винагороду на адресу…" Велике місто заговорило про Біма. Тріщали телефонні дзвінки, йшли співчутливі листи читачів, снували в розшуках гінці. Так Бім прославився двічі: один раз за життя − як скажений, другий раз після смерті − як "видатного розуму собака".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 17
Ліс зітхнув
(Замість післямови)
І знову настала весна. Хрисан Андрійович з Альошею відвідатиІвана Івановича. Альоша й один приїздив кілька разів. У такі дні вони з Толиком не розлучаються й знову шукають Біма. Якось Хрисан Андрійович висловив таке своє міркування: Коли вже у газетах надрукували, та не знайшовся, то, мабуть, його повіз хтось далеко. Головне діло − живий, оце й добре. Отож годі вже шукати його, хлоп'ята. Іван Іванович погодився. З того дня розшуки припинилися. Ідучи вже додому, Хрисан Андрійович поклав за пазуху місячне цуценя вівчарки − подарунок Івана Івановича. Альоша був у захваті. А сам старий придбав нове цуценя, теж − Бім, породистий, типової масті, англійський сетер. Цього Іван Іванович придбав "на двох" − собі й Толикові.
Але старого друга Іван Іванович уже не забуде. Саме тому він і опинився на тій самій галявинці і сів на той самий пеньочок. Знизу вгору добрими наївними, ласкавими й невинними оченятами дивився на Івана Івановича новий Бім. Старий подумав, що не треба, щоб у нового Біма, який починає життя, повторилася доля його друга.
Іван Іванович устав, випростався й майже крикнув: "Не треба!" У лісі хтось… вистрілив! Тричі вистрілив. Може, лиха людина поранила отого красеня дятла й добивала його двома зарядами… А може, хтось із мисливців закопував собаку, і йому було три роки… "Ні, неспокійно і в цьому блакитному храмі з колонами із живих дубів", − подумав Іван Іванович, стоячи з непокритою білою головою й звівши очі до неба. І це було схоже на весняну молитву. Ліс мовчав.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу