З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і було пів на дванадцяту. Лавінія продовжувала говорити подругам, що нічого не боїться. На вулицях була пустка. Першою до дому привели Франсіну. Вона просила подруг залишитися ночувати в неї, та Лавінія не піддалася навіть на сльози подруги. У Гелен, яка підійшла до свого дому, теж не вийшло вмовити Лавінію залишитися. Гелен навіть сказала: "Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно". "Просто я не боюся, – відказала Лавінія. – І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше".
Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею. Дорогою до яру її зустрів полісмен Кеннеді і запропонував провести, але дівчина відмовилася. Лавінія пішла далі. 113 східців вели вниз крутосхилом; далі Лавінія мала пройти кроків 70 через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. Дівчина рушила в глибокий яр. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях. Згадала страшну історію і закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев'яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. Раптом їй здалося, що хтось йде позаду. Вона ледь чутно запитала в яру: "Полісмене Кеннеді, це ви?" Та довкола була тиша. Лавінія квапливо ступала зі східця на східець. І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя – на неї враз наринула могутня хвиля музики. Вона бігла, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.
Дівчина вирішила, що коли добереться додому, то більше ніколи й нікуди не піде без Гелен чи Франсіни! Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром. Лавінія опинилася на своїй веранді, потім зайшла в будинок. Вона захряснула двері на ключ, на засув. Знеможено припала спиною до замкнених дверей. Потім простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла. "Що там? – мовила тихо. – Що там таке? Що?" У вітальні позад неї хтось прокашлявся.
●
Наступного дня Том, Чарлі і Дуглас стояли перед будинком Лавінії Неббс. Дуглас згадував, що вчора був скрізь, де все те діялося. А сьогодні усім стало відомо, що Нелюда, якого шукали 10 років, заколола швацькими ножицями Лівінія Неббс. Том вважав, що то був насправді не Нелюд, бо вони його уявляли зовсім іншим: блідим, худющим, з довгим чорним волоссям, з великими вилупатими зеленими очима. Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс, був малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде... Чарлі зрадів: "Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз – і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!" І він побіг розповідати іншим хлопцям вигадку Тома, а той лиш шепотів: "Ой-ой-ой! І що ж це я накоїв".
●
Прабабуся була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі – то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Працювала у садку, настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин.
Та того літа прабабуся лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати. Уся родина обступила її ліжко. Їй було 90 років, і її мирне згасання викликало у дітей та онуків тривогу і страх. Дуглас переживав, хто ж наступної весни лататиме покрівлю, бо так повелося, що це робила саме прабабуся. Дуглас заплакав, а прабабуся сказала йому: "Насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів". Вона зібрала усіх родичів, розповіла, що на них чекає багато справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. Стара просила не справляти ніяких пишних церемоній.
Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал. Лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як 80 з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
●
Пізнього вечора, щоб не світити ліхтариками, Дуглас приніс у кімнату світлячків у банці. Він поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку і заходився писати у своєму блокноті. Він записав: "Не можна покладатися на речі, бо:
— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені... або ж їх назавжди замикають у гаражі...
— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі...
— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії...
Не можна покладатися на людей, бо:
— вони кудись від'їздять...
— незнайомі вмирають...
— знайомі так само вмирають...
— друзі вмирають...
— одні вбивають інших, як ото в книжках...
— і твої родичі теж можуть умерти".
Отже... І хлопець дописав великими й жирними друкованими літерами: "Отже, коли трамваї, і бродяги, і знайомі, і друзі можуть піти на час чи піти назавжди, або розвалитись, або вмерти, і коли людей можуть убивати, і коли такі люди, як прабабуся, що мали б жити вічно, теж можуть умерти… Коли все це правда… То і я, Дуглас Сполдінг, колись…маю…"
Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли. Дуглас не хотів більше писати і випустив світлячків на волю. Він лишився геть спустошений, мов ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спробував заснути...
●
Якось Дуглас привів Тома у Галерею розваг. З-поміж різних атракціонів Дугласа найбільше приваблювала Чаклунка Таро. Кинувши у срібний проріз один цент, від цієї воскової фігури у ящику можна було отримати карту з пророцтвом.
Минулої суботи Дуглас дивився з хлопцями ковбойський фільм, у якому впав мертвий один чоловік. Це вразило хлопця, хоч до того він бачив у фільмах багато смертей і вбивств. Дуглас втік від хлопців у вбиральню кінотеатру, де його вивернуло. Він чекав, поки минеться нудота, й згадував, що цього літа померли полковник Фрійлі і прабабуся. Дугласу не хотілося помирати, але він подумав, що тепер уже таки повинен піти докінчити отой останній рядок у своєму записнику: "...і я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти".
Хлопець вийшов з кінотеатру і побачив у Галереї розваг дивовижну воскову чаклунку. Дугласові здалося, що воскова жінка швидко кивнула головою, щоб він зайшов. А за п'ять хвилин він вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре, бо чаклунка напророкувала йому це. Тепер він вирішив показати чаклунку Томові...
Дуглас проштовхнув у проріз монетку, та нічого не сталося. Він загукав до її власника – містера Чорні. Чоловік був злий, бо багато його автоматів поламалися. Він почепив на чаклунку дощечку з написом "Несправна" і сказав, що викине її на смітник. Дуглас не вірив, що вона могла зламатися, тому знову засунув у проріз ще одну монетку. Цього разу чаклунка видала чисту карту. Згодом хлопець подумав, що вона в такий спосіб попереджає їх, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом... або лимонним соком! Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою. Хоч карта і згоріла, йому видалося, що там виднілося французьке слово "Secours", яке означає "допоможіть". "Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту..." – сказав Том, але його брат почав розповідати, що колись давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. І це саме вона в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! А прізвище містера Чорні говорить, що він лиходій.
Брати вирішили обдурити власника мадам Таро. Том разів п'ятнадцять подивився в автоматі "Втечу з Пенсільванської в'язниці". Містер Чорні вибрав з автомата гроші і випив за них. Сп'янівши, він накинувся на ящик мадам Таро і побив його, бо був злий, що вона зламалася. Братам тільки й цього треба було. Вони викрали мадам Таро та під покровом вечора понесли додому. Дуглас пояснив Томові, навіщо викрав мадам: кілька тижнів тому він збагнув, що живий; потім зрозумів, що колись помре; а тепер відчаклує якимось чином мадам Таро, і вона наворожить йому вічне життя. Брати, звичайно, мало вірили у таке, але Дуглас не міг її покинути.
На півдорозі братів наздогнав містер Чорні. Це було саме біля яру. Чоловік вихопив мадам Таро у хлопців, кинув її у яр, і вона гепнулася на звалище. П'яний, регочучи, лаючись і спотикаючись, він пішов геть. Дуглас сидів край яру і плакав. Він попросив Тома йти по батька: "Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме". Том питав брата, яка тепер з неї користь, якщо машина всередині неї уся побита. "Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!" – сказав Дуглас.
Опівночі батько з синами стояли у гаражі, чаклунка виділа перед ними у старому лозовому кріслі. Перед нею на ломберному столику були розкладені старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Тато пообіцяв, що в суботу змайструє для неї спеціальний ящик. Дуглас тихо подякував йому за допомогу. Том запропонував подивитися, що в неї всередині, але Дуглас сказав, що подивляться, коли йому буде 14-15 років. А завтра він візьметься знімати з неї чари. Дуглас взяв порожню карту і сказав, що чаклунка пророкує таке: "Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться".
●
По вулицях Грінтауна їздив своїм фургоном містер Джонас.