Руді признався, що останній забіг на 100 метрів програв навмисне, але не пояснив чому. Про той випадок вони більше не говорили. Лізель подумала, що це сталося тому, що він не Джессі Овенс. Руді лишив свої три медалі з фальшивого золота для Лізель. Дівчина розповіла про Руді Максу.
Коли Лізель дочитала "Носія снів", їй потрібна була нова книжка. Лізель пішла сама у мерову бібліотеку. Дівчинка взяла "Пісню у темряві", найімовірніше тому, що книжка мала зелену обкладинку, а такого кольору в її колекції ще не було. Книжку почала читати на березі річки Ампер.
А наприкінці Руді привіз Лізель на вулицю Ґранде, бо там побачив на вікні книжку "Повний словник і тезаурус Дудена". Крадійка книжок взяла книжку. А дорогою додому побачила у вікні мерову дружину. Вона повільно підняла руку, Лізель теж підняла руку.
По дорозі додому вони зупинилися на мості і оглянули важку чорну книжку. У книжці був лист від Ільщи. Вона писала Лізель, що не настільки дурна, щоб не помітити в бібліотеці слідів дівчини. Ільза сподівалася, що Лізель одного дня постукає у двері і зайде до бібліотеки у більш цивілізований спосіб. Жінка мера сподівалася, що словник і тезаурус буде корисним для читання крадених книжок. Лізель залишила Руді і помчала на вулицю Ґранде, але не наважилася постукати у двері.
Разом з невеличкою сумою грошей, які він заробив за літо, Ганс приніс додому вживаний радіоприймач. По радіо можна було чути кування зозулі, і знати про бомбардування. Під час першої тривоги у вересні вони не почули кування зозулі, тому що спали. Лізель збудили, і всі кинулися до підвалу, щоб попрощатися з Максом, бо ішли у глибокий підвал Фідлерів. Лізель прихопила свої книжки.
У підвалі Фідлерів було темно і холодно. Майже одразу Руді знайшов Лізель і став біля неї. У підвалі була пані Гольцапфель. Її дротяна фігура зсутулилась, а рот округлився. Пан Фідлер відволікався тим, що запитував людей, іноді по кілька разів, як вони почуваються. Юнак, Рольф Шульц, усамітнився в кутку і беззвучно розмовляв з повітрям. Роза легенько хиталася взад вперед і щось наспівувала Лізель. Біля неї тихенько і нерухомо сидів тато. Разом з молодшими дітьми, Еммою і Беттіною, стояли Штайнери. Навпроти Штайнерів стояли Пфіффікус і сім'я Єнсонів. Пфіффікус не насвистував. Усі дивилися одне на одного і чекали. Підвал наповнювали страх і погані передчуття, а також мертва пісня на картонних губах Рози Губерманн. Згодом сирени оголосили кінець атаки. Тієї ночі всі ті люди, окрім хіба найменших дітей, могли відчути мене.
Діставшись додому, Губерманни одразу ж кинулися до підвалу. Макс признався, що коли всі поховалися, він піднявся в коридор і визирнув надвір, бо двадцять два місяці на бачив зовнішнього світу. Макс побачив зірки. Вони обпекли його очі.
Перша атака, як згодом з'ясувалося, була фальшива. Наступна атака була справжньою. 20 вересня по радіо закувала зозуля, а за нею пролунав глибокий повчальний голос. Серед можливих цілей він назвав і Молькінґ. На Небесну вулицю знову висипали люди і попрямували до Фідлерового підвалу.
У підвалі був жах. Діти плакали, витав запах поту. Лізель почала читати вголос. Руді почав прислухатися. Незабаром у напханому людьми підвалі розтеклася кривава тиша. До третьої сторінки затихли усі, крім Лізель. Десь двадцять хвилин Лізель читала. Її голос заспокоїв найменших дітей, а всі інші уявляли події з книжки. Усі чекали, коли підвал струсоне, але минулося.
По дорозі нагору багато дорослих, серед них навіть пані Гольцапфель і Пфіффікус дякували Лізель за те, що допомогла їм відволіктися. До Небесної вулиці бомби не долетіли.
Єдиною ознакою війни була хмара пилу, що рухалася зі сходу на захід. Коли Макс дізнався, що Лізель читала у підвалі, він придумав нові малюнки для своєї "Струшувачки слів".
Протягом наступних тижнів атак не було, і життя поступово поверталося до свого нормального плину. Одного разу до будинку Губерманнів прийшла пані Гольцапфель і запропонувала, щоб Лізель приходила до неї і читала. Взамін вона не буде плювати на двері і віддасть свій кавовий пайок. Лізель мала ходити у понеділок і у п'ятницю. Лізель читала для Гольцапфель і думала, що це покарання за всі ті її крадіжки.
Одного разу через містечко вели євреїв. Євреї йшли в Дахау, в концтабір, бо один командир вирішив не везти їх вантажними машинами, а влаштувати "парад". Мешканці Молькінга, а між ними і Лізель побачили євреїв, що спускалися вулицею. Їхні очі здавалися величезними на виснажених черепах. А ще їх обліпила грязюка. Їхні ноги ледве підіймалися над землею. Обабіч процесії йшли солдати, вони наказували рухатися і не стогнати. Деякі з них були ще хлопчаками. Але їхні очі горіли фюрером. Лізель спостерігала за євреями і розуміла, що вони – найнещасніші душі. Саме так вона потім написала. Вона усвідомила, що геть нічим не може їм допомогти. Від процесії відстав чоловік, старший за інших. Він кілька разів падав.
Аж раптом Ганс Губерманн простягнув руку і вручив йому чарівний шматочок хліба. Старий припав до землі. Він опустився на коліна і обхопив татові ноги. Зарився в них обличчям і дякував йому. Незабаром вбрід до місця злочину дістався солдат. Він глянув на чоловіка навколішках, на тата, кинув погляд на юрбу. Довго не думаючи, він вихопив з за пояса нагайку і пустив її в роботу. Єврея висікли шість разів. По спині, по голові, по ногах. Тоді відшмагали Ганса. Він витримав чотири удари і теж упав на землю. Коли старий єврей востаннє підвівся і потягнувся далі, він на мить озирнувся назад. Він кинув останній засмучений погляд на чоловіка, що сам тепер стояв на колінах. Руді та Лізель пробралися крізь натовп і допомогли Гансу підвестися. Лізель помітила, що хліб валявся на землі, нікому не потрібний. Ганс після цього боявся, щоб по нього не прийшли.
Тієї ночі після одинадцятої Макс Ванденбурґ крокував Небесною вулицею з валізою, напханою їжею і теплим одягом. Його легені повнило німецьке повітря. Палали жовті зірки. Дійшовши до пані Діллер, він кинув останній погляд на будинок під номером тридцять три. Він не міг розгледіти постаті, що стояла у вікні кухні, але вона бачила його. Вона помахала, та він не помахав у відповідь. Лізель досі відчувала на чолі його поцілунок.
Десь біля Мюнхена німецький єврей продирався крізь темряву. Вони з Гансом Губерманном домовились за чотири дні зустрітися (якщо, звісно, його не заберуть). У безлюдному місці, вниз за течією річки Ампер, де серед дерев і води прихилився поламаний міст. Він прийде туди, але ненадовго, на кілька хвилин. Однак єдиним, що знайшов тато, коли за три дні прийшов на обумовлене місце, була записка, де було написано: "Ви зробили достатньо".
Лізель молилася, щоб Макс вижив.
Минув іще один тиждень, а Ганс Губерманн досі чекав свого покарання. Смуги на спині потроху рубцювалися, і більшість часу він просто тинявся Молькінґом. Пані Діллер плювала йому під ноги. Пані Гольцапфель, дотримуючись свого слова, більше не плювала на їхні двері, але тепер у неї з'явилася достойна заміна. Вона проклинала Ганса-євреєлюба. А він байдуже блукав вулицями.
Коли минуло три тижні чекання, Ганс подумав, що його час настав. Це було ввечері. Лізель поверталася від пані Гольцапель, коли побачила двох чоловіків у довгих чорних пальтах і поквапилась додому. Ганс сам вийшов і сказав, що він той, кого вони шукають. Але чоловіки прийшли по Руді.
Частина 8
Вони хотіли забрати Руді, бо готували елітний клас німецьких громадян в ім'я фюрера. Беттіна – наймолодша сестра Руді сказала, що цих два чудовиська прийшли забрати Руді. Алекс і Барбара Штайнери не погодилися. Можливо, якби Руді поїхав у школу, він би вижив.
Якось Ганс отримав повідомлення, що його приймають до нацистської партії. Отже, його не судитимуть за державну зраду, допомогу євреям чи ще щось таке. Але це був лише початок. Бо згодом прийшла повістка – Ганса Губерманна призивали в німецьку армію.
Німеччина зазнавала поразок в Росії. Німецькі міста бомбили. Армія потребувала нових солдат і нових способів поповнювати свої лави, тож здебільшого найбрудніша робота діставалась найнепридатнішим з призваних.
Тата Руді теж забирали. Пропустивши повз вуха погрози дружин, обоє чоловіків напилися до забуття. Та ще й власник "Кноллера" Дітер Вестгаймер наливав їм задарма. Ганс зіграв на акордеоні. Вночі він прийшов додому, перед тим поплутавши двері і зайшовши до пані Гольцапфель. А зранку Роза вилила на нього відро води, назвавши старим пияком.
Ганс покинув Небесну вулицю, Алекс Штайнер вирушав через чотири дні. Ганс сказав Лізель пильнувати акордеон і читати в бомбосховищі, якщо будуть атаки. Кілька наступних тижнів, поки Ганс Губерманн і Алекс Штайнер були у своїх пришвидшених тренувальних таборах, Небесна вулиця ніби розпухла. Руді не говорив. Роза більше не лаялась. У Лізель зникло бажання красти книжки. Якось Руді сказав дівчині, що хоче вбити фюрера. Крамниця Штайнерів тепер була закритою.
Ні Ганса Губерманна, ні Алекса Штайнера не відправили на війну. Алекса розподілили до Австрії до військового госпіталю поблизу Відня. Він штопав солдатський одяг. А Ганса відправили спочатку до Штутґарта, а пізніше – до Ессена. Йому випала одна з найнеприємніших робіт на внутрішньому фронті – залишатися на поверхні під час атак і гасити пожежі, підпирати стіни будинків, рятувати людей, які потрапили під завали. Ганс був просто збирачем трупів.
Війна дедалі бурхливішим потоком ринула в Німеччину, і з часом Ганс збагнув, що всі його зміни починаються однаково. Чоловіки збираються біля вантажівки, щоб послухати коротку доповідь про об'єкти, які розбомбили, поки вони відпочивали, про наступні ймовірні цілі, про те, хто з ким буде працювати. Навіть тоді, коли не було атак, у них все одно була купа роботи. Вони їздили з одного зруйнованого міста в інше і розбирали завали.
Наприкінці листопада Ганс вперше відчув закопчений присмак справжнього бомбардування. Вантажівку зусібіч оточили уламки, навколо бігали і кричали люди. Палали пожежі, а розтрощені коробки будинків височіли, ніби кургани. Можна сказати, що Гансу подобалось шукати крокви, що тліли, чи розбиті бетонні плити і підпирати ними лікті, підставляти їм опору.