Кроки наближалися до мене. Натураліст зупинився біля невеликої повітки. Забряжчав ключ у замку, і я почув якесь шарудіння. Через дві хвилини Степлтон повернувся до свого гостя.
На нас насувався білий туман. Це єдине, що могло зіпсувати план Холмса. Тепер усе — і наш успіх, і навіть життя сера Генрі — залежить від того, чи встигне баронет вийти до того, коли туман доповзе до стежки.
Поступово туман насувався на нас, і ми відходили все далі й далі від будинку.
Раптом серед тиші боліт ми почули швидкі кроки.
— Слава богу! Здається іде!
Заховавшись за камінням, ми напружено вдивлялися в сріблясту стіну туману. Кроки наближалися, і з туману виступив той, кого ми чекали. Він озирнувся на всі боки і швидко пройшов повз нас.
— Тсс! — шепнув Холмс і звів курок.— Дивіться! Ось він.
Це був собака, величезний, чорний, як смола. І з його пащі виривалося полум'я, з очей сипалися іскри, а морда та загривок світилися якимось мерехтливим вогнем. Це була пекельна, диявольська істота.
Страховисько величезними стрибками мчало стежкою, принюхуючись до слідів нашого друга. Ми оговталися лише тоді, коли воно пролетіло повз нас. Ми з Холмсом вистрелили одночасно. Страховисько заревіло, але продовжувало бігти вперед. Ми бачили, як сер Генрі озирнувся, підняв від жаху руки і безпорадний завмер, не зводячи очей із потвори, що наздоганяла його.
Ми підскочили тієї миті, коли собака кинувся на свою жертву, повалив її на землю і ладен був схопити за горло. Але Холмс увігнав у нього одна за одною п'ять куль. Собака завив останній раз, несамовито клацнув зубами і забився у передсмертних судомах.
Сер Генрі лежав непритомний. Ми зірвали з нього комірець і впевнилися, що він неушкоджений. Потім повіки його здригнулися, і він ледь заворушився. Лестрейд вправно дав йому декілька ковтків коньяку, і через секунду на нас подивилися перелякані очі.
— Боже мій! — прошепотів баронет,— Що це було? Де воно?
— Його вже немає,— сказав Холмс— 3 привидом, який переслідував ваш рід, покінчено назавжди.
Страховисько, що лежало перед нами, справді могло кого завгодно злякати своїми розмірами і міццю. Це була суміш мастифа та шукача, страшний пес завбільшки з молоду левицю. Його величезна паща все ще світилася блакитним полум'ям. Я торкнувся до цієї голови і, прибравши руку, побачив, що мої пальці теж засвітилися у темряві.
— Фосфор,— сказав я.
— Так, і ще якийсь особливий препарат без запаху,— підтвердив Холмс— Вибачте нас, сер Генрі, що наражали вас на небезпеку. Я був готовий до всього, але ніяк не очікував, що це буде таке чудовисько. До того ж через туман ми не змогли зробити псу гідну зустріч.
— Ви врятували мені життя. Що ви збираєтесь робити далі?
— Поки що залишимо вас тут, а потім хтось із нас повернеться з вами додому.
Баронет спробував піднятися, але не зміг. Він був блідий, як полотно, і дрижав усім тілом. Ми підвели його до каменя, він сів і закрив обличчя руками.
— А зараз нам доведеться закінчити розпочату справу. Дорога кожна хвилина. Склад злочину є, лишається тільки схопити злочинця.
Вхідні двері були прочинені. Ми зайшли і швидко оглянули будинок. На другому поверсі двері однієї кімнати виявилися зачиненими.
— Там хтось є! — крикнув Лестрейд.
У кімнаті почувся слабкий стогін і шарудіння. Холмс ударив ногою вище замка, і двері розчинилися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми увірвалися туди.
Але негідника, за яким ми полювали, не виявилося і тут. Замість цього перед нашими очима постало таке дивне і неочікуване видовище, що ми завмерли на місці.
Ця кімната була схожа на музей. Уздовж стін стояли скляні ящики, де зберігалася колекція метеликів. Посередині піднімалася товста підпора, підведена під стелю. І біля цієї підпори стояла людина, прив'язана простирадлами, які обмотували її з голови до ніг так, що в першу хвилину не можна було розібрати стать. Ми бачили лише очі, які дивилися на нас із жахом і соромом. Миттю ми зірвали пута, вийняли з рота кляп, і до наших ніг упала місіс Степлтон. Голова її опустилася на груди, і я побачив у неї на шиї червоний рубець від удару батога.
— Мерзотник! — крикнув Холмс— Лестрейде, де коньяк? Посадіть її на стілець. Такі тортури кого завгодно доведуть до непритоми.
Місіс Степлтон розплющила очі.
— Він врятувався, він утік?
— Він від нас нікуди не втече.
— Ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... врятувався? — Так.
— А собака?
— Убитий.
— Слава Богу,— зітхнула жінка.— Негідник. Погляньте, що він зі мною зробив. Він знущався над моїм тілом і душею. Він брехав мені, я була зброєю в його руках.
Вона не витримала і розридалась.
— Так де ж його чекати?
— У самому центрі трясовини колись була копальня. Там він і тримав свого собаку, там було все готове на випадок втечі.
— Сьогодні ніхто не зможе прокрастися до Гримпенської трясовини,— сказав Холмс, підсвічуючи каганцем у вікно.
— Туди він знайде дорогу, а от назад навряд. Хіба в таку ніч розгледиш віхи?
Ми залишили Лестрейда у Мерріпіт-хаусі, а самі разом із сером Генрі повернулися до Баскервіль-холу. Ми йому про все розповіли. Однак пережите вночі потрясіння не пройшло безслідно для баронета. На ранок він лежав у лихоманці під наглядом лікаря Мортімера. Потім вони удвох здійснили кругосвітню подорож, і тільки після цього сер Генрі знову став веселим здоровим чоловіком, яким він приїхав до Англії.
А зараз моя дивна розповідь добігає кінця. Записуючи її, я намагався, щоб читач розділив із нами усі страхи, здогадки і хвилювання.
До ранку туман розсіявся, і місіс Степлтон провела нас до того місця, де починалася стежка до драговини. Ми йшли, орієнтуючись на маленькі лозинки, іноді по коліно пірнаючи у в'язку трясовину. На купині ми побачили щось чорне. Це виявився черевик із міткою "Мейерс. Торонто".
— Через таку знахідку варто прийняти грязеву ванну,— сказав Холмс,— коли ми витягли його з драговини.
— Черевик кинув Степлтон, втікаючи.
Але більше ми нічого не дізналися. Ми здогадувалися, що це холодна, жорстока людина навіки похована у самому центрі вонючої Гримпенської трясовини, що затягла його у свою безодню.
Ми знайшли немало слідів перебування Степлтона. В одній із халуп ми побачили кільце в стіні, ціпок і безліч кісток. Тут, напевно, і тримав Степлтон свого пса. Серед сміття лежав скелет спанієля Мортімера. Звідси і йшло виття, від якого людям ставало не по собі. Тут же була й паста — той склад, яким він змазував свого собаку. Хитро придумав!
XV
Погляд назад
Закінчувався листопад. Туманного вечора ми з Холмсом сиділи біля комину в кабінеті на Бейкер-стріт. Мій друг устиг розслідувати дві серйозні справи. У першій йому вдалося викрити полковника Епвуда, причетного до скандалу в клубі "Патрицій", у другій — повністю зняти звинувачення з нещасної мадам Монпенсьє, яку підозрювали у вбивстві пасербиці. Після успіху Холмс був у прекрасному настрої, і, користуючись цим, я вирішив дізнатися у нього деякі подробиці загадкової баскервільської історії. Саме у цей час у Лондоні були сер Генрі й лікар Мортімер. Вранці вони завітали до нас, і у мене був чудовий привід розпочати розмову на потрібну тему.
— Я з'ясував,— почав Холмс,— що Степлтон справді з роду Баскервілів. Він виявився сином Роджера Баскервіля, якому довелося втікати до Південної Америки. Цей молодий чоловік узяв шлюб із красунею Беріл Гарсіа. Розтринькав державні гроші, і, змінивши прізвище на Венделер, втік до Англії, де відкрив школу. Справи у школі йшли все гірше й гірше, а кінець у неї був узагалі безславний. Подружжя змінило прізвище і стало Степлтонами. Із залишками своїх грошей і новими планами на майбутнє вони перебралися на південь Англії. Венделер був дуже авторитетним ентомологом, його ім'я присвоєно одному метелику, описаному ним ще в Йоркширі.
Цей негідник дізнався, що між ним і великим помістям знаходяться всього два життя, і у нього визрів план. Він видавав свою дружину за сестру, щоб використати її як приманку. Його метою було отримати маєток, і заради цього він ладен був піти на будь-який ризик.
Баронет сам розказав йому легенду про собаку і виніс собі смертний вирок. Степлтон купив у Лондоні найбільшого і найзлішого пса, потім таємно перевіз його на болота, посадив на ланцюг і почав чекати зручного випадку. Але час ішов, а здійснити план було неможливо. Він декілька разів тримав пса напоготові, але все марно. Фермери бачили чудовисько, і поповзли плітки. Тоді Степлтон вирішив використати дружину, але вона виявила твердість характеру і відмовилась. Тоді Степлтон вирішив через Лору Лайонс підібратися до сера Чарльза, і це йому вдалося.
Повернувшись увечері із Кумб-Тресі, Степлтон устиг збігати за собакою, змазав його цим розчином і привів до хвіртки. Пес перестрибнув через повітку і помчав за нещасним баронетом. Чарльз упав, а собака обнюхав його і не став чіпати труп. Степлтон покликав пса і відвів його назад.
Дізнавшись про канадського спадкоємця, Степлтон вирішив позбутися його ще в Лондоні. Вони з дружиною зупинилися в готелі "Мек-сборо". Степлтон тримав дружину під замком, а сам приклеїв бороду і стежив за Мортімером. Місіс Степлтон здогадувалася про плани чоловіка і вирішила попередити сера Чарльза, тому вирізала з газети слова і склала з них листа.
Степлтону потрібна була якась річ сера Генрі. Але перший черевик не підійшов, бо його ще не взували. Він повернув його, а натомість отримав інший. Той факт, що Степлтон, знав мене, наштовхнув на думку про його кримінальне минуле. За останні 3 роки в західних графствах було скоєно чотири масштабні пограбування — так Степлтон вирішував свої фінансові проблеми.
Коли я розглядав лист, який отримав сер Генрі, то зацікавився на-. явністю водяних знаків. Я підніс аркуш до очей і відчув ледь вловимий запах — це були парфуми "Білий жасмін". А значить у справу вплутано жінку. За Степлтонами треба було стежити, і я вдався до обману. Я поїхав слідом за вами і жив у Кумб-Тресі, іноді заходячи в печеру на болотах. Уважно вивчивши ваші звіти, я остаточно впевнився, з ким маю справу. Коли ви мене знайшли, картина злочину вималювалася повністю, але передавати справу до суду було зарано. Залишався єдиний вихід — схопити його на місці злочину. Ми досягли своєї мети дорогою ціною, але лікарі запевняють, що із сером Генрі все буде гаразд.
А що ж місіс Степлтон?
Чи то вона любила чоловіка, чи боялась? Вона намагалася попередити сера Генрі, а у найрішучіший момент збунтувалась.