Для вилогів кімоно й плечей уже не лишилося місця.
— Чому ви гадаєте, що фотографію знято під час чайної церемонії? — спитала Фуміко.
— Так мені здалося. На ній ваша мама ледь-ледь опустила очі, немов щось робить. Плечей не видно, але легко здогадатися, що вона — сама пильність.
— Мама тут дивиться трохи вбік, і я подумала, що це фото не годиться... Але воно їй так подобалось...
— Гарне фото. Таке спокійне обличчя...
— А все-таки погано, що мама дивиться вбік. Вона, мабуть, і не бачить того, хто ставить перед нею кадильну паличку.
— Ага... Справді...
— Вона тут одвернулась і понурила очі.
— Начебто...
Кікудзі згадав скромну чайну церемонію напередодні смерті пані Оота.
Згадав, як вона набирала окріп черпачком, а з очей на чайник закапали сльози. Він підійшов до неї і взяв чашку з її рук. Поки пив чай, сльози на чайнику висохли. Згадав, як пані Оота впала йому на коліна, коли він поставив на підлогу порожню чашку.
— Коли робили цю фотографію, мама ще не була худа, — сказала Фуміко й на мить замовкла, а потім додала: — Як би вам сказати... Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене.
Кікудзі різко обернувся.
Фуміко похнюпилась. Певно, вона весь час дивилася йому в спину.
Кікудзі вже можна було відійти від останків і сісти обличчям до Фуміко.
Але якими словами вимолити в неї прощення?
Та, на щастя, на очі навернулося "сіно". Ледь зіпершись на руки, Кікудзі зупинив погляд на глечику.
З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло.
— Мітані-сан, простіть маму! — сказала Фуміко й опустила голову.
Кікудзі злякався — вона, здавалось, от-от упаде.
— Та що ви... Це мені треба молити прощення... Але я не смію про це говорити, бо мені нема прощення... Фуміко-сан, мені так соромно перед вами... Я навіть не знаю, як зважився на цю зустріч.
— Ні-ні, це мені соромно! — її обличчя спаленіло. — Я ладна крізь землю провалитися.
По її ненапудрених щоках і білосніжній шиї розлився рум'янець. Лише тепер Кікудзі побачив, як виснажили Фуміко душевні переживання.
Рум'янець був такий блідий, що викликав побоювання — чи не хвора Фуміко на малокрів'я?
У Кікудзі стиснулося серце.
— Я думав, що ви зненавиділи мене.
— Зненавиділа? Як ви можете!.. Хіба мама ненавиділа вас?
— Ні... Але ж це я довів її до смерті...
— Вона сама її вибрала. Я так гадаю. Цілий тиждень я над цим думала.
— Увесь цей час ви були самі?
— Так... А чи мені до цього звикати! Адже ми з мамою жили тільки вдвох.
— І через мене вона вкоротила собі віку!..
— Вона вмерла, бо так сама захотіла. Якщо хтось і винен у її смерті, то лише я. Тож і ненавидіти я повинна тільки себе... Винити когось — значить кидати тінь на маму, ганьбити її світлу пам'ять. Запізніле каяття і докори сумління — все це ляже тягарем на душу небіжчиці.
— Ваша правда, але якби я з нею не зустрівся... — Кікудзі запнувся.
— Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення.
Фуміко підвелася й вийшла з кімнати. Від її слів перед очима Кікудзі наче спала запона.
"Невже можна полегшити душу мертвих?" — подумав він.
Турбуватися про мертвих — так само нерозумно, як і ганити їх. Хіба мертвим не байдуже до моралі живих?.. Кікудзі ще раз кинув погляд на фото пані Оота.
Ось тепер вони сидять і згадують покійницю. І, напевне, бачать перед собою різні образи: він — пані Оота, вона — свою матір.
Це ж цілком природно, адже Фуміко не могла знати свою матір як жінку.
Простити й бути прощеним... Кікудзі думав, немов уві сні заколисуваний хвилями тепла, що йшли від пані Оота.
Здавалось, те відчуття напливало на нього від чашок, червоної і чорної.
А хіба Фуміко могла про це здогадуватися?
Дивна річ, що донька, плоть і кров матері, — її подоба непомітно проступала в обрисах дівчини, — не знає, чим жило її тіло.
Ще тоді, коли Фуміко зустріла його в передпокої, на Кікудзі повіяло знайомою ніжністю — в овальному обличчі він побачив риси її матері.
Якщо пані Оота гірко помилилася, угледівши в Кікудзі риси його батька, то враження Кікудзі, що Фуміко — викапана мати, могло обернутися страшним прокляттям. Та Кікудзі покірно віддався на волю почуттям.
Він поглядав на її пошерхлі повні губи й відчував, що Фуміко не вміє перечити.
Мабуть, треба вчинити бозна-що, щоб викликати в ній опір.
У полоні таких роздумів Кікудзі сказав:
— Ваша мати була надто лагідною і чуйною, тому й не витримала. Та й я, здається, був з нею жорстокий, її здоров'я підточили й мої докори. Адже я зроду несміливий і боязкий...
— Вона сама винна... Спочатку ваш батько, потім ви... Мені здається, що не в цьому її справжня вдача...
Фуміко запнулась і почервоніла. Цього разу рум'янець був яскравішим.
III
Цитата:
Удома Кікудзі заходився ставити в "сіно" квіти — білі троянди й бліді гвоздики.
Кікудзі не міг позбутися відчуття, ніби він закохався в пані Оота лише після її смерті.
І ще йому здавалося, що про це кохання він дізнався завдяки її доньці Фуміко.
Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.
Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею "сіно" в один суцільний серпанок.
На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі...
Дощ пороснув так, що на землі в саду застрибали водяні бризки. Кікудзі підвівся і подзвонив Фуміко.
— Оота-сан виїхала... — відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу.
— Що?.. — Кікудзі не йняв віри. — Пробачте, я хотів би...
"Невже продала будинок?" — подумав він.
— А ви не скажете, де вона оселилася?
— Зачекайте хвилинку.
Мабуть, то говорила служниця.
Вона невдовзі підійшла до телефону й немов прочитала з папірця адресу Фуміко. Пояснила, що Фуміко в домі пана Тодзакі. Дала й телефонний номер.
Кікудзі подзвонив туди.
Фуміко озвалася чистим голосом.
— Це я, Фуміко. Вибачте, що змусила вас довго чекати.
— Фуміко? Це я, Мітані. Я дзвонив вам додому.
— Ой, пробачте.
Її голос згас, як колись у матері.
— Коли це ви перебралися?
— На цьому...
— Чого ж ви мене не повідомили?
— Останнім часом я живу в подруги. Я продала свій дім.
— Он як...
— Я довго вагалася: повідомити вас чи ні? Спочатку вирішила, що не слід, а от недавно почала жалкувати, що нічого вам не сказала.
— І добре, що жалкували.
— Ви справді так вважаєте?
Кікудзі відчув, як тіло повниться легкістю й бадьорістю, наче він щойно викупався. Невже телефонна розмова може бути такою животворною?
— Як гляну на "сіно", що ви подарували, то так і хочеться вас побачити.
— Та що ви... А в мене є ще одне... Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалась і на вінцях пристала її помада...
— Невже?
— Так мама казала.
— Хіба помада може пристати?
— У цієї чашки червонястий відтінок. Мама казала, що на вінцях помада так ввібралася, що її вже нічим не змиєш і не витравиш. Вже після маминої смерті я придивилася й помітила, що, справді, по краях в одному місці барва наче густіша.
Невже для Фуміко це була пуста балачка? А Кікудзі насилу її слухав.
— У нас тут справжня злива. А у вас? — перевів він розмову на інше.
— Ллє як із відра. Щойно так гримнуло, що я мало не вмерла.
— Зате після дощу буде свіжо. Я вже п'ять днів не ходжу в контору, сиджу дома. Може б, ви завітали до мене в гості?
— Дякую, але я вирішила заглянути до вас, коли вже знайду собі роботу. Надумала працювати. — Кікудзі не встиг відповісти, як вона провадила далі: — Я так зраділа, що ви подзвонили! Обов'язково прийду. А втім, може, нам не слід зустрічатися...
Кікудзі перечекав, поки дощ ущухне, вдягнувся і звелів служниці скласти постіль.
Його самого здивувало, що він запросив Фуміко в гості.
А надто те, що голос дівчини ніби розвіяв морок провини перед пані Оота.
Мабуть, цей голос і викликав у його уяві образ її матері.
Голячись, Кікудзі струшував піну з пензлика на листя кущів і мочив його у дощовій воді, що стікала з даху.
Пополудні хтось прийшов. Кікудзі подумав, що це Фуміко, і поспішив у передпокій. Але перед ним стояла Тікако.
— А-а, це ви...
— Така спекота... Я давненько не була у вас, от і вирішила провідати. Як здоров'я?
— Не зовсім добре.
— О, це вже погано. Ви такі бліді...
Насупившись, Тікако розглядала Кікудзі.
"Дивно, як я міг подумати, що це стукотять гета Фуміко. Адже вона, напевне, прийде вдягнута по-європейському", — міркував Кікудзі.
— Бачу, ви собі вставили зуби. Зовсім помолоділи, — сказав він.
— Тепер, коли почався сезон дощів, у мене більше вільного часу... Та вони занадто білі. Але, гадаю, незабаром трохи потемнішають.
У вітальні, де щойно спав Кікудзі, Тікако зиркнула на токонома.
— Нічого нема, чисто й навіть приємно, — сказав Кікудзі:
— Так, найкраще дощової пори. Правда, одна-дві квітки... — Тікако урвала мову й обернулася. — А де "сіно" Оота-сан?
Кікудзі мовчав.
— Як на мене, краще б його повернути.
— Це моя справа.
— Не сказала б...
— В усякому разі, ви мені не указ.
— Не знаю... — Тікако посміхнулася сліпучо-білими вставними зубами. — Я прийшла, щоб вам порадити. — Вона раптом витягла руки й розвела.ними, ніби щось відганяючи.— Якщо не вигнати злих чарів з вашого дому, то...
— Не лякайте, я не боюся!
— Я хочу поставити вам свої вимоги, як сваха...
— Якщо ви маєте на увазі доньку Інамурів, то я відмовляюсь про це говорити.
— Та ви що! Це ж малодушність — відмовлятися від прекрасної нареченої лише тому, що не до вподоби сваха. Сваха — це ніби кладка. Тож ступайте по ній відважніше. Ваш батько залюбки користувався моїми послугами.
Кікудзі скривився.
Коли Тікако починала суперечку, в неї піднімалися плечі. Так було й цього разу.
— Щоб ви знали, я не така, як Оота-сан. Зі мною легко мати справу. Я й про взаємини з батьком могла б вам розповісти, не втаюючи нічого. На жаль, я не займала в його душі стільки місця, як інші. Все швидко скінчилося, як і почалося... — Тікако похнюпила очі. — А проте я не нарікаю на долю. Потім не раз і не два ваш батько радо вдавався до моїх послуг, бо знав, що я не підведу.
Взагалі, чоловіки воліють доручати свої справи жінкам, з якими в них щось було...