Жінки де могли повірити, що цей тендітний хлопчик міг бути добровільним спільником покидьків суспільства. Розчулена Роза благала тітоньку зглянутися на нього, не віддавати цю хвору дитину до в'язниці. Старенька згодилася врятувати хлопчика, і лікар запропонував примусити містера Джайлза і Брітл за відмовитися від звинувачень.
Лише надвечір Олівер прийшов до тями і розповів усю історію свого життя. Сумно було слухати про муки та страждання, які йому заподіяли жорстокі люди, і не раз його розповідь переривалася сумними зітханнями слухачів.
Увечері лікар спустився в кухню, де слуги ще обговорювали події минулої ночі, і твердим голосом запитав містера Джайлза, чи може він заприсягтися, що хлопчик, який лежить нагорі, — той самий, який заліз уночі крізь віконце? Джайлз нерішуче глянув на Брітлза, Брітлз нерішуче глянув на Джайлза, констебль, який уже давно чекав на свідчення, нашорошив вуха, щоб краще почути відповідь, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили. Брітлз сказав, що це агенти карного розшуку, яких викликав містер Джайлз.
РОЗДІЛ XXXI
оповідає про критичне становище
Брітлз відчинив двері і завів до вітальні двох чоловіків. Один був огрядний, середній на зріст, з коротко обстриженим чорним лискучим волоссям, круглим обличчям і пильними очима. Його напарник був рудий кістлявий чоловік із неприємною фізіономією і зловісно задертою кирпою. Звали їх Бледерз і Даф. Вони одразу ж почали розпитувати про злочин, і лікар, щоб затягнути час, розповідав усі обставини дуже докладно, з багатьма відступами і повторами. Потім агенти, клацаючи наручниками, стали розпитувати про хлопчика, але лікар, щоб відвернути їхню увагу, повів оглядати місце злочину.
Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля та слуг оглянули будинок, поштрикали вилами кущі, ще декілька разів вислухали розповіді свідків і відзначили численні розбіжності у свідченнях, а потім провели між собою нараду.
Тим часом лікар і Роза радилися, як урятувати дитину. Роза пропонувала все чесно розповісти агентам, але лікар нагадав розповідь Олівера, який, було, водився із злочинцями, що він не знає, де кубла негідників, що він все-таки брав участь у пограбуванні, а постріл дворецького не дав хлопцеві зчинити ґвалт і цим виправдати себе. Містер Лосберн був упевнений, що агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо вони нізащо не повірять у його невинність.
Бледерз і Даф упевнилися, що ніхто із слуг не допомагав грабіжникам, а тому їм конче треба побачити хлопчика, адже саме його злодії могли підсадити у відчинене віконечко.
Схвильований лікар запропонував агентам спочатку підкріпитись, і за чаркою міцного елю ті почали сперечатися, хто б із міських професіоналів міг учинити грабунок: Носач Чіквіда чи Пестунчик. А потім містер Бледер став розповідати про справи, які він розслідував, про хитрість і підступність злочинців. Агенти не помітили, як лікар Лосберн вислизнув із кімнати, а потім з'явився знову, щоб відвести їх до хворого.
Олівер дрімав, але стан його значно погіршився. Він дивився на всіх неуважним поглядом, видно було, що він не розуміє, де він і що робиться довкола.
Лікар розповів, що цей хлопчик поранився самострілом, прийшов у будинок по допомогу, а дворецький "схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав Богові душу".
Зляканий містер Джайлз ошелешено дивився то на лікаря, то на агентів і вже не міг заприсягтися, чи цього хлопчика він поранив. Перевірили пістолети і виявили, що той, з якого стріляли, заряджений тільки порохом. "Це відкриття справило неабияке враження на всіх, крім лікаря, який власноруч витяг з набою кулю десять хвилин тому". Із душі містера Джайлза спав тягар, адже виявилося, що він не міг нікого вбити з пістолета без кулі.
Розчаровані агенти поїхали ні з чим, а Олівер став потроху одужувати завдяки піклуванню місіс Мейлі, Рози й добросердного містера Лосберна.
РОЗДІЛ XXXII
про щасливе життя, що почалося для Олівера в колі його добрих друзів
Олівер хворів довго і тяжко, та врешті почав одужувати і вже міг виявляти свою вдячність обом жінкам за їхню доброту.
Через деякий час міс Роза сказала Оліверу, що вони всі їдуть у село, де чисте повітря, краса і радощі весни швидко поставлять його на ноги.
Олівера дуже хвилювало, що добрий джентльмен і люба старенька, що колись піклувалися про нього, не знають, чи він живий. Коли хлопчик уже зовсім одужав, містер Лосберн вирушив з ним у дорогу в невеличкій кареті місіс Мейлі. Вони вже в'їхали в передмістя Лондона, як раптом Олівер побачив будинок, куди його приводили злодії. Лікар наказав кучерові зупинитися, побіг до будинку і став гатити ногою у двері. Раптом двері відчинилися і на порозі став миршавий горбань. Лікар схопив його за комір, заштовхнув усередину і став обшукувати приміщення, шукаючи Сайкса. Горбань почав лаятися і погрожувати лікареві, а той, зрозумівши, що Олівер помилився, кинув хазяїну монету, велів замовкнути і пішов до карети. Горбань подався за ним, побачив у кутку карети Олівера, і цей ненависний і мстивий погляд переслідував хлопчика вдень і вночі протягом багатьох наступних місяців.
Лікар сів у карету і замислився над своїм учинком. Що б він сам зробив, якби зустрів у будинку злодіїв? Йому ж не можна було б звернутися у поліцію, бо довелось б зізнатися, що він затер справу Олівера. Він діяв зопалу, не думаючи про наслідки, що могло б зашкодити і йому, і хлопчикові.
Через деякий час карета під'їхала до білого будиночка, який стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: "Здається в оренду". Сусіди сказали, що містер Браунлоу, його приятель і економка виїхали до Вест-Індії.
Олівер і лікар були розчаровані невдачею. Хворіючи, хлопчик часто мріяв про зустріч із своїми друзями, тішився що зможе розповісти, як часто згадував їх. А лікареві зайвий раз хотілося впевнитись, що Олівер говорив правду про свої пригоди.
Настало літо, і всі виїхали в село. "Для Олівера, що доти знав тільки тисняву й гамір брудного міста, почалося нове життя". Неподалік будиночку, де вони оселилися, був скромний сільський цвинтар. Хлопчик часто сидів там біля якоїсь занедбаної могили, думав про матір і нишком плакав.
"Дні спливали спокійно і безжурно, ночі не приносили ні страху, ні турбот..." Щоранку Олівер ходив до старенького дідуся, який допомагав хлопцеві вдосконалюватися у читанні й письмі. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою. "З якою насолодою Олівер прислухався до їхніх Голосів, як радів, коли вони зупинялися помилуватися квіткою".
Рано-вранці Олівер вибігав у поле, наривав оберемок квітів, складав чудові букети, щоб прикрасити ними стіл до снідання. Вдень допомагав місіс Мейлі, працював у садку, виконував різні дрібні доручення. Жінки всім серцем прихилилися до Олівера і пишалися ним.
РОЗДІЛ XXXIII,
у якому щастя Олівера та його друзів несподівано затьмарюється
Олівер давно видужав і зміцнів, але залишався так само ніжним і турботливим, як тоді, коли біль і страждання знесилювали його.
Одного вечора їхня прогулянка затяглася. Роза була у веселому настрої, і вони не помітили, як зайшли досить далеко. Вона стомилася і додому поверталися повільною ходою. Вдома дівчина намагалася бути такою, як завжди, але чомусь дуже мерзла. Через деякий час щоки її спалахнули жаром, а потім стали мармурово-білими; лагідні блакитні очі потьмарила нестяма. І хоча Роза намагалася бути спокійною, місіс Мейлі бачила, що вона дуже хвора, а тому послала по лікаря і написала листа містерові Гаррі Мейлі, хоча поки що не відіслала його.
Олівер сам відвіз листа до лікаря на поштову станцію. Повертаючись додому, він у дворі станції налетів на високого чоловіка у плащі, який приголомшено подивився на хлопчика великими чорними очима і пробурмотів: "Нечиста сила! Хто б міг подумати? Згинь, маро! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на дорозі!"
Вигукуючи й далі безладні слова, він ступив до Олівера і раптом упав на землю і з піною на губах забився у корчах. Хлопчик вирішив, що це божевільний, і помчав додому. Повертаючись додому, він перейнявся іншими турботами і забув усе, що стосувалося його власної особи.
"Стан Рози Мейлі погіршувався, і ввечері вона почала марити". Місцевий лікар не відходив від ліжка хворої, але нічим не міг зарадити. Роза помирала.
Олівер ревно молився, благаючи небо зберегти життя милій добрій дівчині, що вже стояла на краю могили. Селяни підходили до хвіртки, щоб дізнатися про стан хворої.
Пізно ввечері приїхав лікар Лосберн і підтвердив невтішний діагноз сільського лікаря. "Роза поринула в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає й повернеться до життя, або скаже їм останнє "прощавай"". І лише в обід наступного дня містер Лосберн повідомив, що Роза житиме на радість усім ще довгі літа.
РОЗДІЛ XXXIV
подає деякі попередні відомості про одного молодого джентльмена, що вперше з'являється на сцені й оповідає про нову Оліверову пригоду
Олівер був сам не свій від щастя, коли почув радісну звістку. Він побіг у поле, набрав оберемок квітів, щоб прикрасити букетами кімнату хворої. По дорозі додому його наздогнала карета, в якій Олівер побачив містера Джайлза і незнайомого молодого джентльмена. Карета зупинилася, і дворецький через вікно запитав у хлопчика, як почувається міс Роза. Олівер радісно відповів, що їй набагато краще, небезпека зовсім минула. Незнайомець вискочив із карети, схопив руку Олівера і ще раз перепитав про стан Рози. Це був Гаррі Мейлі, який, незважаючи на різницю в роках, був дуже схожий на матір, місіс Мейлі. Він сподобався Оліверу гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами.
Місіс Мейлі нетерпляче виглядала сина. Зустрівшись, вони обоє не приховували свого хвилювання. Гаррі ласкаво дорікнув матері, що вона не повідомила про хворобу Рози, і зізнався у своєму палкому коханні до дівчини. Мудра жінка відповіла, що Роза для неї як дочка, але Гаррі не може одружитися з нею, адже її ім'я не з її вини, але заплямоване. Злі люди почнуть паплюжити і його, і їхніх дітей. І тоді він може пожаліти, що так зав'язав собі життя, а Роза страждатиме. Та Гаррі палко запевнив матір, що заради щастя всього життя він змусить Розу вислухати його і дати відповідь.
Уранці Олівер пішов у поле не сам.