Тіло ніби само ставало нею; його, безплотного, оточували невиразні з першого погляду блідо-рожеві плями, які зависали в просторі, що мав інші, ніж повітря, оптичні властивості, отож тільки на дуже близькій відстані предмети ставали чіткими. Кельвін прокидався з парадоксальним відчуттям, що реальністю, справжньою реальністю був, власне, сон.
У снах він нічого не знав про існування Гері, так саме в них не відбивався жоден спомин чи враження прожитого дня. Були й сни, коли в мертвій, застиглій темряві він відчував себе об'єктом ретельних, неквапливих досліджень, без будь-яких інструментів; це було проникання, роздрібнювання, руйнація аж до цілковитого зникнення; межею, краєм усього цього мовчазного знищування був страх.
На п'ятнадцятий день після припинення експериментів Кельвін прокинувся, змучений снами. Крізь ілюмінатор він довго спостерігав, як Океан викидав з себе частини, схожі на піну. На другу ніч приблизно за годину до сходу голубого сонця, він став свідком ще одного феномена – Океан фосфорував. Спершу подекуди на його невидимій у темряві поверхні з'явилися плями світла. Ці плями рухалися в ритмі з хвилями. Вони зливалися й розширювались, і нарешті примарне сяйво досягло лінії обрію. Інтенсивність світіння наростала. Потім це явище припинилося, причому в досить дивний спосіб: Океан почав згасати, з заходу насувався фронт темряви завширшки, мабуть, у кілька сотень миль; коли він досяг станції й поминув її, стало видно ту частину Океану, яка ще фосфорувала, наче заграва, що весь час віддалялася на схід і підіймалася аж до хмар. Досягши самісінького обрію, заграва стала схожою на велетенське полярне сяйво й за хвилину зникла.
Протягом наступних двох тижнів ні на станції, ні поза її межами нічого не сталося. Тільки якось серед ночі Кельвін почув далекий крик, що долинав нізвідки й воднораз з усіх боків. Цей крик агонії не стихав майже півгодини. Чулося, як у лабораторії пересували щось важке.
Через два дні, ввечері, коли вони з Гері сиділи в маленькій кухні, несподівано увійшов Снаут. На ньому був костюм, справжній земний костюм. Снаут підійшов до столу, нахилився над ним і стоячи, просто з бляшанки почав їсти холодні м'ясні консерви з хлібом. Потім налив собі пів склянки вина. Снаут говорив, що Океан, може, бажає їм добра. Може, хоче ощасливити, тільки ще не знає як. Він читає в мозках бажання, а відомо ж, що тільки два проценти нервових процесів перебувають під контролем свідомості. Також Снаут попередив не заходити до лабораторії, бо там творить Сарторіус. Коли Снаут звернувся до Гері, назвавши її Афродітою, яка народжена Океаном з піни, це роздратувало Кельвіна. Снаут сказав, що Сарторіус збирається покарати Океан, хоче примусити його закричати всіма горами зразу. Та Снаут знав, що Сарторіус сплохує... через капелюшок. Про капелюшок він не прохопиться нікому. Снаут плакав, питав, хто це з ними таке зробив.
УСПІХ
Дні наступних трьох тижнів скидалися один на один. Уночі один кошмар змінювався іншим, уранці вони з Гері вставали й вдавали спокійних. Вони багато розмовляли про те, як житимуть на Землі, хоч Кельвін не вірив в це ні на мить. Він знав, що це неможливо. Станція була єдиним місцем, де вони могли бути разом.
Якось уночі він почув крізь сон, що Гері тихенько встає. Вона вийшла в коридор і з кимось розмовляла. Кельвін не міг піти туди, на нього напав страх. Він знову ліг. Гері повернулася і подумала, що він спить. Зранку він підозріливо придивлявся до Гері, але тільки тоді, коли вона не могла цього помітити. Після обіду вони сиділи поряд навпроти опуклого ілюмінатора, за яким повзли низькі руді хмари. Гері читала якусь книжку, а Кельвін весь віддався спогляданню Океану. Він завважив, що, коли відповідно нахилити голову, то можна розгледіти у склі їхні відображення. Кельвін зняв руку з підлокітника крісла. Гері – він бачив це у склі – метнула на нього швидкий погляд і, переконавшись, що він споглядає Океан, нагнулася до підлокітника й торкнулася губами того місця, де щойно лежала його рука. Він спитав, куди вона виходила. Жінка відповіла, що йому це приснилося.
Коли вони лягали спати, Кельвін заві розмову про їхнє повернення на Землю. "Ах, я не хочу про це навіть чути, – сказала Гері. – Не треба, Крісе. Ти ж знаєш...". Коли вони лежали, вона сказала, що їй хочеться пити. На столі стояла склянка соку, Кельвін подав. Вона випила половину, а решту простягла йому. Кельвін випив сік, який видався йому трохи солоним. Гері запитала, чи одружився б він, якби її не було. Він сказав, що ні, бо десять років уже прожив сам. "А якби я тебе попросила про це?" – "Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.". Гері міцно обняла його, він сказав, що любить її. Жінка заплакала.
На світанку Кельвін прокинувся, його голова, здавалось, була налита свинцем. Гері ніде не було. Він про все здогадався, кинувся шукати у всі приміщення станції. Хтось стримував його, тягнув кудись. Це був Снаут. Він говорив, що Гері нема. Кельвін був злий, бо розумів, що Гері розмовляла тоді вночі саме з ним. І Снаут звелів їй дати йому снотворне…
Снаут дав Кельвіну прощальний лист від Гері. Вона писала: "Любий, я сама попросила про це. Він добрий. Це жахливо, що мені довелося вдатися до обману, але іншого виходу не було. Тепер ти зможеш зробити для мене тільки одне – слухайся його й бережи себе. Ти був дуже добрий". Внизу стояло одне закреслене слово – "Гері", була там іще одна літера, схожа чи то на "Г", чи то на "К", але теж закреслена.
Снаут пояснив, що Гері зникла з допомогою анігіляції. Апарат Роше не годився, тому Сарторіус змонтував інший, спеціальний дестабілізатор, маленький, радіус дії – всього кілька метрів. Кельвін поросив Снаута, щоб вони склали рапорт, щоб Соляріс було виключено з Конвенції Чотирьох і можна було застосувати проти Океану усі засоби. Снаут вважав, що не треба знищувати Океан, бо він виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який людству невідомий. Те, що він зробив, міг бути... дарунок. Кельвін зареготав, більше йому не хотілося ніяких контактів з цією планетою. Снаут переконував, що Океан сліпий у людському розумінні, міг узяти лише рецепт виробництва, адже там, у мозку, нема ніяких слів і почуттів. Отже, він узяв те, що найглибше закарбувалося, що найміцніше замкнено, що лишило найповніший, найглибший слід. Але він міг зовсім не знати, що це для людей означає, який має сенс.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
СТАРИЙ МІМОЇД
Кельвін сидів біля великого ілюмінатора й споглядав Океан. Роботи в нього не було ніякої. Рапорт, складений за п'ять днів, тепер обернувся в пучок хвиль. Потім минуть місяці, і точнісінько такий самий пучок енергії, посланий із Землі, помчить до подвійного сонця планети Соляріс.
День був надзвичайно душний, ніби провіщав шалену бурю, яка кілька разів на рік лютує на планеті. Ще пару місяців Кельвіну доведеться визирати з цих ілюмінаторів. Одного чудового наблизиться "Улісс", або "Прометей", або якийсь інший величезний крейсер далекого плавання… Але в Кельвіна дому не було. Земля? Він думав про її величезні, багатолюдні, гомінкі міста, де загубиться майже так, як щез би, коли б зробив те, що хотів зробити другої чи третьої ночі – кинутися в Океан. На Землі Кельвін не вважатиме себе гіршим за того Кельвіна, який був готовий на все заради Контакту.
До кімнати ввійшов Снаут. Чоловіки почали говорити про бога. Кельвін сказав, що думав про бога, чия недосконалість є його найістотнішою, іманентною рисою. Це бог, обмежений у своєму всезнанні й всесиллі, він помиляється в передбаченні майбутнього своїх починань, подальша доля яких залежить від обставин і може вкинути в жах. Це бог... каліка, який завжди прагне більше, ніж може, не одразу це усвідомлює. Цей бог не існує поза матерією й не може від неї звільнитися, хоч і жадає цього... Снаут сказав, що не знає такої релігії, що це якийсь еволюціонізуючий бог, котрий розвивається в часі й росте, підіймаючись на чимраз вищий рівень могутності, сягаючи, зрештою, усвідомлення свого безсилля. Цей бог – істота, для якої її божественність стала безвихіддю, і, збагнувши це, бог упав у відчай. Але ж бог, який упав у відчай, – це людина. Кельвін заперечив, тут не йшлося про людину. Цей бог – істота, яка не має множини. Снаут зрозумів, що йдеться про Океан. Кельвін знову заперечив і сказав, що Океан оминув у своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог... Бог, про якого він говорить, можливо, саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші.
"А може, саме Соляріс – колиска твого божественного немовляти", – докинув Снаут. "…може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках, – просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів... "А ми якийсь-час були його іграшками", – докінчив Кельвін.
Вони побачили старий мімоїд. Кельвін вирішив полетіти до нього. Снаут спиняв його, бо досі вважав, що Кельвін хоче покінчити з життям. Кельвін дав слово честі, що все буде добре.
Він вперше опинився сам над Океаном, ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Розвернувся, щоб вийти точно на курс мімоїда, який дрейфував надзвичайно повільно. Зрівнявши швидкість машини з дрейфом мімоїда, Кельвін повільно, метр за метром, почав знижуватись. Над самим Океаном він помітив щось схоже на берег й спрямував туди машину. Він сів і відкинув кришку купола. Опинившись на висоті п'ятьох поверхів над Океаном, озирнув краєвид. Мімоїд разюче скидався на стародавнє, напівзруйноване місто, на екзотичне марокканське поселення, багато століть тому потерпіле під час землетрусу чи якогось іншого катаклізму.
Усе це місто-острів, важко перехилившись на бік, наче напівзатонулий корабель, навмання, стихійно сунуло вперед.