Пірати зраділи і знову взялися за хлопчиків. Перед тим як "прогулятися по дошці", Гак вирішив, що діти ще мусять спробувати "кішечку", з дев'ятьма хвостиками і з дев'ятьма кігтиками. Джакес пішов до каюти по "кішечку". Але ж в каюті сидів Пітер! Діти багатозначно перезирнулися. Коли пірат зайшов у каюту, почувся моторошний зойк, а тоді почулося кукурікання, таке близьке і зрозуміле для хлопчаків. "Два", − урочисто промовив Ледь-Ледь. До каюти за наказом Гака пішов Чекко і побачив, що Джакес забитий на смерть. Чекко розповів, що в каюті темно, і там ховається щось страшне: воно кукурікає! Гак наказав Чекко зайти в каюту і привести оте кукурікало. Чекко теж загинув. Тоді мав піти Старкі, але він вирішив,що краще втопитися. "Чотири", − сказав Ледь-Ледь. Гак вирішив сам добути оте кукурікало і пішов у каюту. Згодом Гак вийшов з каюти, щоправда, похитуючись і без ліхтаря. "Щось загасило світло", − процідив він трохи невпевнено. Пірати вирішили, що їх корабель просто проклятий, а потім вирішили кинути в каюту дітей. Нехай вони б'ються з тим, хто там сидить, не на життя, а на смерть. Якщо вони вб'ють його − тим ліпше; якщо ж воно повбиває їх − теж непогано. Востаннє його вірні пси захоплювалися ним і віддано виконували його розпорядження. Хлопчаки нібито впиралися, тож їх насилу ввіпхнули в каюту і замкнули двері.
У каюті Пітер знайшов ключі від наручників, звільнив дітей, і тепер вони прокралися назовні, озброєні тим, що кому вдалося підібрати. Спершу Пітер знаком велів їм сховатися, а сам пробрався до Венді, перерізав мотузки і пошепки наказав їй сховатися разом з усіма, а сам став при щоглі і загорнувся у її плащ, щоб бути схожим на неї. Потім набрав повні легені повітря і закукурікав. Для піратів цей крик означав, що всі хлопчики в каюті вже вбиті. Їх охопила паніка.
Гак спробував підбадьорити своїх підлеглих. Він сказав, що ці неприємності принесла на корабель дівчинка. "За борт її!" − крикнув Гак, і пірати накинулись на постать у плащі. Пітер скинув плащ, і усі зрозуміли, ким був той, хто вбивав піратів у каюті.
Якби пірати трималися купи, вони точно перемогли б. Але бій застав їх зненацька. Дехто з піратів стрибав у море, інші ховалися по темних закапелках, де їх знаходив Ледь-Ледь, який не бився зброєю, а ходив собі з ліхтарем, світив ворогам у вічі, засліплював їх, і вони, як достиглі плоди, падали на ножі інших хлопців. Ледь-Ледь монотонно відлічував: п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, одинадцять. Всі вже були мертві, коли дика хлоп'яча компанія обступила Гака. Гак опинився віч-на-віч з Пітером. Усі інші розступилися і утворили коло.
Довго ці двоє дивились один на одного. Без зайвих слів вони почали поєдинок. Пітер штрикнув суперника під ребра. Від вигляду власної крові, шабля випала з його руки, і він здався на ласку Пітера, але хлопчик величним жестом запросив супротивника підняти зброю. Знову і знову хлопчик кидався на ворога і ранив його. Несподівано капітан покинув двобій, кинувся до порохового складу і підпалив порох. Він хотів, щоб корабель розлетівся на друзки. Пітер взяв запал і спокійнісінько викинув його за борт.
Побачивши Пітера, який поволі летів на нього з кинджалом напоготові, Гак вистрибнув на фальшборт, щоб звідти кинутися в море. Він не здогадувався, що там чигає крокодил і стрибнув йому в пащу. Так загинув Джеймс Гак. "Сімнадцять", − проспівав Ледь-Ледь, але він трохи помилився в обрахунках. П'ятнадцятеро піратів тієї ночі заплатили сповна за усі свої злочини, але двоє з них допливли до берега. Це був Старкі − його відразу взяли в полон індіанці й приставили нянькою до своїх немовлят. І Смі, який мандрував світом у темних окулярах і так-сяк заробляв на життя, розповідаючи, що він був єдиним, кого боявся сам Джез Гак.
Коли все скінчилося, Венді вділила усім порівну похвал, а потім повела всіх у Гакову каюту і вказала на його годинник, що висів на гвіздку. Годинник показував пів-на-другу. Така пізня година, а вони ще не сплять! Венді швиденько повкладала всіх у піратські ліжка − всіх, окрім Пітера: він походжав по палубі туди-сюди, аж поки нарешті там і заснув біля Довгого Тома. Вночі йому знову щось наснилося, і він довго кричав уві сні, і Венді колисала його на колінах.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 16. ПОВЕРНЕННЯ ДО РІДНОГО ДОМУ
Для дітей почалося справжнє моряцьке життя. Дуда став боцманом. Про те, хто став капітаном, не треба й казати. Чубчик і Джон були першим і другим помічниками капітана. Решта хлопчаків стали простими матросами. Пітер усе поривався стати за штурвал, але першим ділом скликав увесь екіпаж і виголосив коротку промову. Він висловив сподівання, що всі виконуватимуть свій обов'язок, а якщо ні − розірве на клоччя. Потім пролунало кілька коротких команд, корабель розвернувся і взяв курс на материк.
Тепер повернемося до будинку Дарлінгів. Хоч пані Дарланг не знала, коли повернуться діти, у неї все було готове. Всі ліжечка провітрені, і вона завжди вдома, і вікно завжди відчинене. Не було лише буди, бо коли діти відлетіли, пан Дарлінг усім серцем відчув свою провину і заліз до буди. Він заприсягнувся, що не вилізе з буди, аж поки його діти не повернуться. Щоранку буду з паном Дарлінгом заносили в кеб, який віз його на роботу, і таким самим чином о шостій годині він повертався додому. Яку ж це треба мати силу характеру!
У той четвер, коли діти повернулися, пані Дарлінг сиділа ввечері у дитячій кімнаті й чекала додому Джорджа. Вона заснула, сидячи на стільці, а згодом скинулася і почала кликати своїх дітей: "Венді, Джоне, Майкле!" − а в кімнаті не було нікого, крім Нани. Вони сиділи удвох, аж поки не приїхала буда. Чоловік попросив заграти йому на піаніно. Вона сіла за фортеп'яно і заграла, а він скоро заснув. І коли він спав, залетіли в кімнату Пітер і Майстринька Дзенька. Пітер хотів зачинити вікно, щоб коли Венді прилетить, то подумала, що мама не пускає її; і їй доведеться полетіти з Пітером назад.
Замість того щоб відчути провину і сором за негідний вчинок, Пітер радісно витанцьовував, але почув, як грає пані Дарлінг. Вона грала "Дім, милий дім", але йому вчувалося, ніби клавіші промовляють: "Вернись, Венді, вернись, Венді, Венді". Побачивши, як пані Дарлінг плаче, Пітер зрозумів, як сильно вона любить дочку. Він відчинив вікно і полетів із Дзенькою.
Таким чином, Венді, Джон і Майкл врешті-решт застали вікно відчиненим. Вони приземлились на підлогу, без тіні сорому за свої вчинки, а найменшенький не міг впізнати свій рідний дім.
Діти здивувалися, побачивши у буді сонного тата. У цей момент пані Дарлінг знову заграла. Діти лягли у свої ліжечка, і коли мама зайшла в дитячу кімнату, щоб перевірити, чи спить її чоловік, то побачила, що всі ліжечка зайняті. Вона бачила дітей, але ще не вірила своїм очам. "Мамо!" − закричала Венді. Жінка простягнула руки до трьох своїх маленьких безсердечних дітей, яких, думала, їй вже не судилося обійняти. Пан Дарлінг прокинувся, щоб розділити її щастя, і Нана влетіла в кімнату. Цю щасливу картину бачив маленький хлопчик, що пильно вдивлявся у вікно.
РОЗДІЛ 17. КОЛИ ВЕНДІ ВИРОСЛА
Поки батьки з дітьми раділи поверненню, хлопчики чекали внизу, щоб дати Венді час розказати про них і, порахувавши до п'ятисот, піднялись нагору. Вони вишикувалися перед пані Дарлінг. Звичайно, пані Дарлінг відразу сказала, що бере їх до себе, але пан Дарлінг був надзвичайно пригнічений. Діти бачили: він вважає, що шестеро − це трохи забагато. "Джордже!" − вигукнула пані Дарлінг, якій було боляче бачити, як її дорогий чоловік показує себе не з найкращого боку. Тоді він розридався і сказав, що радий всиновити дітей, але надіється, що його не вважатимуть повним нулем у його ж домі.
Для всіх хлопчиків знайшлося місце. А Пітер ще раз побачився з Венді, перш ніж відлетіти. Він, мабуть, нібито ненароком вдарився об вікно в польоті, так, щоб вона відкрила вікно і погукала його. Венді так і зробила. Пані Дарлінг підійшла до вікна і сказала, що готова всиновити і Пітера, та він сказав, що не хоче ходити до школи і вивчати всяку нудоту, не хоче бути дорослим чоловіком. Пітер планував жити з Дзенькою в будиночку, який вони збудували для Венді. Пані Дарлінг дозволила Венді гостювати у Пітера щороку протягом одного тижня. Пітера ця обіцянка вельми втішила, і він відлетів, дуже радий і веселий.
Звичайно ж, усі хлопчаки пішли до школи. Вони ще й тижня не провели у школі, коли зрозуміли, якими були телепнями, що не лишились на острові. Але вже було пізно, вони невдовзі заспокоїлись і стали звичайнісінькими хлопцями. З часом діти розучились літати, насправді вони просто більше не вірили в це.
Майкл вірив довше від усіх, попри те, що всі насміхалися з нього; тому він помандрував разом із Венді, коли Пітер прилетів за нею через рік. Венді ніяк не могла дочекатися хвилюючих розмов з ним про минуле, про давні часи − але нові пригоди витіснили колишнє з його голови. Він навіть не пам'ятав, хто такий капітан Гак і Майстринька Дзенька (феї довго не живуть).
Наступного року Пітер не прилетів. Він прилетів наступної весни і, як не дивно, навіть не розумів, що спізнився на цілий рік. Того разу дівчинка Венді бачила його востаннє. І коли вона закінчила школу з відзнакою, то вже відчувала деякі сумніви щодо Пітера. Але роки ішли, Венді виросла, її батьки померли, Нани теж не стало.
У Венді народилася донечка Джейн, у голівці якої роїлося безліч запитань. Венді виявила, що більшість їх стосується Пітера Пена. Джейн дуже любила слухати про Пітера, і Венді розповідала їй все, що могла пригадати зі свого далекого дитинства. Раз на тиждень няня Джейн не ночувала в них; і тоді Венді вкладала Джейн до сну. Це була пора казок. Джейн придумала накриватися з головою простирадлом, вдвох із мамою, і шепотітися в абсолютній темряві. Вони поринали у фантастичні пригоди тієї ночі, коли Пітер прилетів шукати свою тінь.
Аж ось однієї ночі Пітер прилетів до Джейн. Він був маленький хлопчик, а Венді стала дорослою жінкою. Пітер спитав за Джона і Майкла, але Венді сказала, що у ліжечку тепер спить нова дитина.