Біле Ікло не звик мати діло з такими супротивниками і чекав, коли йому дадуть справжнього собаку.
Тім Кінен погладив Черокі по плечах проти шерсті, тим самим ніби злегка підштовхуючи собаку вперед. Бульдог, хутко чалапаючи на своїх коротких ногах, пробіг кілька кроків. В цю мить Біле Ікло кинувся на нього, але спантеличився. Зроду він не бачив такого собаки. Ніякого тобі волосся на шкірі, шерсть куценька, що зовсім не боронить від укусів. Шкіра в цього собаки м'яка, зуби вільно вгороджувалися йому в тіло, і він зовсім начебто не здатний оборонитись. Була ще одна дивна річ – цей пес не скавулів, як звичайно інші собаки.
Черокі жодного разу не міг схопити Білого Ікла і не давав схопитися. Він увесь час тримався на віддалі, метлявсь туди-сюди і ухилявся від Білого Ікла. Білому Іклу все не щастило схопити бульдога за м'яке місце на горлі. Черокі був дуже низенький, та й заважали його масивні щелепи. Тим часом, однак, Біле Ікло був майже зовсім не подряпаний, а в бульдога на тілі ран ставало дедалі більше. Але Черокі нічим не виявляв, що це його турбувало, і бігав собі безперестану за Білим Іклом.
Час минав. Біле Ікло налітав, ухилявся, насідав, відскакував, рвав. А бульдог понуро й певно все біг за ним. Раз у раз силкувався Біле Ікло збити Черокі з ніг, але занадто вже різнилися вони зростом: бульдог був дуже низький і присадкуватий. Біле Ікло скористався моментом, коли повільніший Черокі виставив незахищене плече і налетів на ворога. Однак його плече виявилося значно вище за супротивникове, а він ударив з такою силою, що не встояв сам і перелетів через бульдога. За весь час його боїв люди оце вперше побачили, що Біле Ікло не втримався на ногах. Він важко вдарився боком і за хвильку вже скочив на ноги. Та якраз у цю мить Черокі встиг схопити його зубами за горло.
Ніколи, скільки разів він бився, не траплялось йому такого. Рятунку від щелеп не було. Білого Ікла рятували від смерті тільки густа його шерсть та шкура. Але поволі Черокі таки захоплював усе більше шкури й шерсті й цим придушував супротивника.
Здавалось, кінець уже близько. Прихильники Черокі раділи й закладалися на нечувані суми. Красень Сміт глузливо реготав з Білого Ікла. Біле Ікло, зібравши рештки сил, звівся на ноги. А коли він знову забігав зі своїм п'ятдесятифунтовим тягарем, що висів йому на горлі, лють його перейшла в сліпий жах.
Раптом оддалік задзвеніли дзвіночки й долинули крики погонича собак. Усі, за винятком Красеня Сміта, сполохано перезирнулись, чи то не поліція. Та скоро заспокоїлись, побачивши, що двоє подорожніх із санками й собаками їхали не з міста. Вони, мабуть, поверталися з якоїсь розвідувальної експедиції на річці. Незнайомці зупинили собак і підійшли довідатись, що тут за пригода.
Тим часом Красень Сміт, побачивши, що Біле Ікло програв бій, почав розлючено копати його ногами. До собак підійшов високий юнак, що прибув. Його звали Відон Скотт. Красень Сміт саме намірився ще раз копнути собаку й підняв праву ногу. Але враз юнаків кулак навідліг ударив його по обличчю. Красень Сміт горілиць гепнувся на сніг. Подорожній почав кричати на всіх і називати їх боягузами і гадами. Він покликав свого погонича Метта, і обоє почали розривати собак. Це було дуже важко зробити. Метт кілька разів з усієї сили вдарив Черокі по голові, та це ніяк на нього не вплинуло. Скотт, витягнувши револьвера, став протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як криця скрипіла об стиснені зуби. З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, сказав, щоб не зламав часом зубів Черокі. Скотт наказав йому розчепити пащу бульдога.
Собак розтягли в різні боки. Тім Кінен поволік бульдога в юрбу. Біле Ікло кілька разів пробував звестись на ноги, та марно. Він мав вигляд задушеного на смерть собаки. Метт уважно його обдивився. Скотт запитав Метта, скільки коштує добрий запряжний собака. Погонич сказав, що 300 доларів. Тоді Скотт спитав, скільки коштує, коли він увесь пошматований, як оцей. "Половину", – вирішив погонич. Скотт дістав гаманця й відлічив гроші. Красень Сміт сказав, що не продасть собаку, а коли повернеться до Доусона, то знайде на Смітта закон. Скотт погрозив, що вижене Сміта з міста. Так Біле Ікло став власністю Відона Скотта. У натовпі говорили, що Скотт – гірничий інженер, свій у начальства, запанібрата з усіма урядами тутешніми.
Розділ V
НЕПРИБОРКАНИЙ
Вдома Відон Скотт і Метт дивилися на Білого Ікла і розмовляли. Скотт говорив, що його годі приручити. Метт вважав, що ще не все втрачено, бо колись Біле Ікло був приручений, адже має на грудях слід від ременя. Метт вирішив спустити ненадовго собаку. Узявши дрючка, погонич підійшов до прив'язаного на ланцюгу Білого Ікла. Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Метт відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.
Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. "Бідолаха, – пробурмотів співчутливо Скотт. – Найбільше він потребує людської ласки", – додав він і пішов у хатину. Повернувся він з кавалком м'яса й кинув його Білому Іклу. Собака відскочив убік і здалеку уважно й підозріливо приглянувся до м'яса. Собака з кличкою Майор кинувся до м'яса. Біле Ікло збив його з ніг. Перш ніж Метт кинувся до них, Біле Ікло загриз Майора.
Метт націлився вдарити Білого Ікла ногою, але собака вкусив його за ногу. Скотт видобув револьвера, відкрив барабан і переконався, що зброю заряджено. Та Метт став на захист собаки і просив дати йому час. Біле Ікло не втихомирився. Він наїжився, вискалив зуби, напружився тілом і, пильно стежачи, готовий був до всього. Скотт підступив до нього, але без дрючка. Рука бога простяглась і почала спускатися йому на голову. Біле Ікло зіщулився і, насторожившись увесь, припав до землі. Відон Скотт гадав, що встигне вчасно відхопити руку й не дасть її вкусити. Але він ще не знав неймовірної спритності Білого Ікла. Скотт голосно скрикнув з подиву і міцно стиснув прокушену руку другою рукою. Тепер Метт уже хотів вбити собаку, а Скотт став заступатись за Білого Ікла.
Біле Ікло стояв і гарчав не на Скотта, а на погонича, який тримав рушницю. Скотт був вражений розумом собаки, який знав, що таке вогнепальна зброя. Метт простяг руку до рушниці, й Біле Ікло знову загарчав. Метт відійшов від рушниці, і Біле Ікло сховав свої зуби.
Розділ VI
ВЧИТЕЛЬ ЛЮБОВІ
Через добу Скотт підійшов до Білого Ікла без дрючка, чи батога, чи рушниці. Біле Ікло був на волі. Ні ланцюг чи палиця з ременем його не тримали. Він міг втекти на безпечну віддаль. Скотт говорив спокійно. Деякий час Біле Ікло гарчав в унісон з його голосом. Чоловік так розмовляв з Білим Іклом, як ще ніхто й ніколи з ним не розмовляв. У його тихій і лагідній мові відчувалася ніжність, що якимось дивним чином почала проймати собаку. Мимоволі і всупереч застережливому інстинктові, в Білому Іклі прокинулася довіра.
Скотт простяг йому невеличкий шматок м'яса, але собака з'їв, лише коли м'ясо опинилося на землі. Бог простягнув йому другий шматок. Він знову відмовився взяти м'ясо з руки, і знову йому кинуто його. Так повторилось декілька разів. Нарешті бог не захотів більше кидати м'яса. Він настирливо пропонував узяти його з руки. Біле Ікло зважився взяти.
Потім Скотт наважився погладити собаку. Пригнувшись, мало не тремтячи, Біле Ікло усе ще стримувався, щоб не вкусити. Його мучив доторк цієї руки. Він не міг за один день забути все те лихо, що витерпів від людських рук. Метт вийшов із хатини і не міг повірити, що Скотт гладить собаку. І це було для Білого Ікла початком кінця його попереднього життя, де панувала сама ненависть. Та ця любов не прийшла в один день. Вона почалася з приязні, яка поволі розвивалася. Біле Ікло не втік, дарма що мав повну волю, – бо цей новий бог йому подобався.
Щоб виявити свою вірність, він зголосився стерегти майно хазяїна. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і першому вже запізнілому гостеві довелося відбиватися від нього дрючком, поки на порятунок прибіг Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився з ходи й з манери розрізняти чесних людей і злодіїв.
Минали дні, й приязнь щораз більше переходила в любов. Під впливом нового почуття він заради свого бога часто терпів невигоди й страждання. Отож уранці, замість податися на пошуки їжі або ж лежати десь у захистку, він цілі години чекав коло порога хатини, щоб лише побачити свого бога. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Біле Ікло вилізав із теплої нори, викопаної в снігу, щоб лише почути його привітне слово й відчути доторк його руки. Він забував навіть поїсти, коли міг побути зі своїм богом, отримати від нього ласку чи провести його до міста. Але Біле Ікло не дуже виказував свої почуття. Його любов щось мала спільне з обожненням, тихим і мовчазним. Так само призвичаївся він і до Метта, вважаючи його ніби власністю хазяїна.
Якось Білого Ікла запрягли у санки. Клондайкські санки, на відміну від тих, якими їздять на Маккензі, мають полозки. Собак тут запрягають також інакше: вони не розходяться віялом, а йдуть у колосок один за одним і тягнуть санки двома посторонками. Через це передовик на Клондайку справді передовик.
Працюючи вдень у упряжі, Біле Ікло, одначе, не забував і за ніч, коли він мав стерегти майно хазяїна. Так ото він завжди був при роботі.
Пізньої весни Скотт поїхав кудись, і Біле Ікло засумував. Дні приходили й минали, а хазяїн не повертався. Метт написав Скотту, що Біле Ікло не хоче працювати, не хоче їсти. Ніякого духу в ньому не лишилось, а усі собаки його б'ють.
Відон Скотт повернувся, і Біле Ікло вперше замахав хвостом від радості. У його очах засяяла глибока любов. "За весь час, що вас не було, на мене він і разу так не глянув", – сказав Метт. Відон чухав Білому Іклу за вухами, гладив шию й плечі і ніжно плескав по спині пучками пальців. Відповідаючи на пестощі, Біле Ікло загарчав, і виразніше, як будь-коли досі, чулася в цьому гарчанні ласкава нотка. Але це ще було не все. Витягнувши шию, Біле Ікло несподівано просунув голову між рукою й тілом хазяїна.