І вчора ж таки пополудні в домі полковника Фрійлі бухнуло зі скелі в самісіньке нікуди величезне стадо буйволів та бізонів. Дуглас не знав, як вони тепер житимуть без полковника…
●
Вдруге за літо дідусь робив кульбабове вино. На полицях стояло вже багато нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд, усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі. Залишалося зібрати урожай кульбаб ще у серпні.
●
Першого серпня Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом. Дуглас поїхав з ним. У павільйоні "Води – морозиво" вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: "Старожитнє цитринове з ваніллю..." – Білл Форрестер вигукнув: "Оце воно!"
Поки їм готували морозиво, їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. Їй було 95 років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво. Хлопці пересіли до неї. Стара відразу зрозуміла, що Дуглас зі Сполдінгів, а про Вільяма Форрестера знала те, що він писав для "Кронікл". Про нього вона багато чула. "І я вас знаю. Ви – Гелен Луміс". Білл завагався, тоді додав: "Колись я був у вас закоханий". Стара попросила не розказувати, де, коли й як він закохався у неї. Міс Гелен запросила його завтра на чай, а ще сказала, що він їй нагадує одного джентльмена, з яким вона водила дружбу 70 років тому. Згодом вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися доїдати своє морозиво.
Наступного дня Вільям Форрестер пополудні приїхав до міс Гелен. У саду вона підготувала усе для чаювання. Білл сказав, що вперше в житті бачить, щоб жінка була готова вчасно й чекала, а він сам уперше в житті з'явився на побачення точно в призначений час. Вони розмовляли про все на світі. Стара вважала, що перетворилася на дракона, який зжер прекрасного лебедя, яким вона була, хоч десь там усередині вона й досі жива, та лебідонька. До 30 років Гелен думала тільки про втіхи та розваги, аж поки єдиному чоловікові, до якого їй було справді небайдуже, набридло чекати і він одружився з іншою. І тоді, озлившись на себе, що не пішла за нього, коли випадала щаслива нагода, вона вирішила: так тобі, дурній, і треба! І подалася в мандри. Побувала в Парижі, у Відні, у Лондоні, скрізь сама-одна і кінець кінцем вернулася у Грінтаун.
Білл розповів їй про себе. Йому був 31 рік, він був досі не одружений, і вважав, що з нього вийде дуже перебірливий старий парубок. Він мріяв побачити Стамбул, Найробі, Порт-Саїд, Будапешт. Написати книжку. Викурити безліч сигарет. Упасти зі скелі, але на півдорозі вниз зачепитися за дерево. Бути обстріляним десь у Марокко, опівночі, у темному завулку. Покохати прегарну жінку. Міс Луміс побувала всюди і тепер мала що розповісти Біллу про світ. Вона розпочала з Каїру. Година минула серед коштовного каміння, глухих завулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вершині піраміди стояла молоденька, напрочуд жвава дівчина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сонце, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уже вона простягла йому руку й допомогла здолати останню приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на спині верблюда, наближаючись до кам'яного громаддя сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула тиха музика якихось струнних інструментів, линула й завмирала десь ген, ген, ген...
Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду,
Минали дні. Білл приходив до Гелен то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір'ями вони сиділи й розмовляли – про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. Вони не звертали уваги на всякі пересуди у місті. Через пів місяця Білл сказав, що буває в неї, бо в молодих дівчатах бракує того, що він знаходить у неї: доброту, розум, дотепність. І тоді розповів, що багато років тому йому потрапила до рук її фотографія. То був дуже давній знімок, їй там років двадцять. Міс Луміс сказала, що кожного разу, коли дає гроші на доброчинність або відвідує бал, у газеті друкують саме ту фотографію 1853 року. Це було її бажання.
Білл і зараз ніби навіч бачив перед собою ту фотографію, її ясне, спокійне обличчя, осяяне сором'язливою усмішкою. Отак він уперше дізнався про міс Луміс. Тоді він не знав, що фотографія така давня. У газеті повідомлялося, що того вечора міс Луміс відкриє міський бал. Він вирізав фотографію й цілий день носив її при собі. І вирішив неодмінно піти на бал. Та потім, уже надвечір, хтось побачив, як він дивиться на той знімок, і розказав йому, що й до чого. Що знімок зроблено багато літ тому і тепер газета з року в рік його передруковує.
Гелен подякувала Біллу за те, що хотів знайти її на балу. Вона призналася, що той молодик, який залицявся до неї 70 років тому, дуже схожий з Біллом.
Серпень доходив кінця. Одного з останніх днів серпня Вільям Форрестер побачив, як Гелен Луміс писала листа. Вона сказала, що коли хлопець отримає цей голубий конверт, це означатиме, що вона померла. жінка відчувала, що скоро це має статися. Гелен подякувала за їхні щоденні розмови, до яких підходила фраза "Зустрілися споріднені душі". Вона була впевнена, що в майбутньому, в іншому житті вони знову зустрінуться…
Через два дні, коли Вільям Форрестер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, він отримав листа. Його приніс нагору Дуглас і подав Біллові з таким виразом обличчя, наче знав, що в тому листі. Білл усе зрозумів. Він покликав Дугласа на морозиво. Вони йшли до центру міста, майже не озиваючись один до одного: Дуглас відчув, що треба помовчати.. Коли вони сіли за столик, Вільям Форрестер витяг з кишені листа, але й тепер не розпечатав. Та згодом він нарешті розірвав конверт і став читати листа.
Тоді поволі повернувся на обертовому стільчику. Він знов і знов безгучно проказував ці слова, та зрештою вимовив їх уголос і повторив ще раз.
"Цитринове морозиво з ваніллю... Цитринове морозиво з ваніллю".
●
Дуглас, Том і Чарлі прийшли у літню льодовню. Вони стояли на гарячому осонні, а їх знов і знов обвівало холодним подихом зими, і в ніздрі линув дух мокрого дерев'яного помосту, над яким завжди стелився райдужний туман від машинерії, що десь там нагорі виробляла холод.
Хлопці гризли бурульки, від яких дубіли пальці, так що вони мусили загортати крижинки в носовики й смоктати їх крізь матерію. Раптом Чарлі сказав, що саме тут живе Нелюд…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
●
О сьомій вечора Грінтаун, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало дедалі темніше. Зате було аж два місяці – годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць.
В аптеці-закусочній на веранді сиділа Лавінія Неббс. Дуглас з хлопцями пробігав поруч і привітався з нею. До Лавінії підійшла подруга Франсіна, і вони рушили вулицею в кіно. Міс Ферн і міс Роберта зі своєї веранди спитали дівчат, куди вони йдуть. Старі сказали, що нікуди ввечері не виходять, бо Нелюд знову душить жінок. Лавінія вважала, що це вигадки, але Франсіна сказала, що два місяці тому хтось таки вбив Хетті Макдолліс, ще через місяць – Роберту Феррі, а ось тепер і Елізабет Ремселл пропала хтозна-де...
Подруги зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду – провалля, вогкість, світляки і темрява. Франсіна боялася йти через яр, отими східцями й через місток, а Лавінії мала ще й повертатися яром додому. Та вона сказала, що не боїться, і повела подругу навпростець по яру звивистою стежкою, все вниз і вниз. Стежка звернула вбік – і вони побачили… тіло Елізабет Ремселл. Франсіна зойкнула, а Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми, і просила не кричати. До них наближалися полісмени. Вони відпустили дівчат, але завтра мали прийти у відділок, щоб відповісти ще на деякі запитання.
Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від простирадла, яким було тепер накрито тіло. Подруги пішли далі сторожким, зачаєним яром. Лавінія сказала, що вони підуть до Гелен і ще встигнуть в кіно, яке допоможе забути все побачене. На стежці, що вела вгору Лавінія і Франсіна зустріли Дугласа, та вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени. Франсіна накричала на нього, щоби йшов додому. Хлопець побіг, а Франсіна знову заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.
Гелен Грір уже годину чекала на подруг. Лавінія сказала Гелен, що тіло Елізабет знайшли, але не призналася, що вони з Франсіною. Три подруги пішли в кіно, а містом ширилася новина про нову жертву Нелюда.
Вулиці були безлюдні, а всі мешканці міста замкнулися у будинках. Та Лавінія не зважала на страх подруг. Вона говорила, що на трьох вбивця не нападе та й з'явиться на полювання не раніш як через місяць. У аптеці-закусочній Лавінія вирішила купити собі зелених м'ятних карамельок, щоб смакувати у кіно. Аптекар розповів їй, що вдень, коли вона тут пила коктейль, була така красива і неприступна краля, один чоловік навіть став розпитувати про неї. Сидів біля прилавка, а коли вона пішла, розпитав в аптекаря усе про неї. Аптекар розповів, що вона – найперша красуня в місті та навіть сказав її адресу. Тепер, коли знайшли тіло, аптекаря мучила совість. Він не взяв гроші за карамельки, бо почував провину. Гелен рішуче сказала, що викличе таксі, яке розвезе їх по домівках. Дівчина не хотіла, щоб її з подругами теж вбили.
Дівчата все ж таки пішли у кіно, бо Лавінія сказала їм: "Навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай. У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня".