У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй. Леваллі не любив гарчання двигунів, бо воно нагадувало йому виття бомбардувальників під час війни.
За кілька днів Леваллі влаштував прийняття. Запросив близько ста осіб. Горіли свічки і лампіони, ніч була зоряна і тепла, а гладке море скидалося на величне дзеркало для велетенського червоного місяця. Ліліан була захоплена. Чотири роки вона марила про таке свято, замурована в горах, за сніговими стінами. Леваллі влаштував танцювальний майданчик з освітленою скляною підлогою. Ліліан танцювала з князем Фіолою. Клерфе і Леваллі спостерігали за жінками, які танцювали. "У них горить полум'я молодості, але за ними вже танцює невидима тінь – тінь міщанства і тих двадцяти фунтів майбутнього надлишку ваги, сімейної нудьги, обмежених амбіцій, прагнень і цілей, втоми, сідання для відпочинку, нескінченної одноманітності і невблаганної старості. Тільки одній з них не загрожує усе це, тій, що танцює з Фіолою, тій, яку ви сюди привезли", — говорив Леваллі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
13
У день перегонів Ліліан була на трибуні. Стояла сильна спека, Клерфе був на сьомому місці, коли спинився поміняти колеса. Тренер говорив, що перед Клерфе їде Дюваль, треба його наздогнати. Клерфе поміняв колеса і рвонув. Він догнав Дюваля, але той блокував Клерфе при кожній спробі. Двічі авта так наближалися, що водії могли зазирнути одне одному в обличчя. Але Клерфе вдалося відірватися.
Клерфе згадав про Ліліан, щойно коли зупинився змінити шини з пробитим протектором. У тиші, що несподівано настала, яка зовсім не була тишею, йому раптом здалося, що підземний поштовх викинув його колись із кратера вулкану і що він плавно, як Ікар, ширяв тепер, щоб приземлитися в обійми нескінченного щастя, яке було чимось більшим за кохання і персоніфікувалося в певній жінці на трибуні, певному імені і в певних вустах. Авто знову рвонуло вперед, але тепер Клерфе був не сам. Його супроводжувало почуття до Ліліан.
Коли почалося наступне коло, авто завихляло, Клерфе опанував його, проте задні колеса не слухалися. Авто немов сказилося: його кидало в різні боки, кермо виривалося з рук. Клерфе загальмував, закрут був уже зовсім близько. Він загальмував надто сильно і знову дав газу, але кермо перекрутило йому руки, він відчув, як плече щось шарпнуло, закрут виростав перед ним до величезних розмірів, на тлі блискучого неба люди стали втричі більшими. Він ледве оминув людей, але стрельнула розірвана опона заднього колеса, і авто зупинилося.
Клерфе побачив, що до нього біжать люди. Він знав, що вони не повинні торкатися авта, не повинні допомагати йому, інакше його дискваліфікують. Клерфе виліз з авта і став перед радіатором. Він кричав людям не допомагати йому. З його носа йшла кров, щось було не так з рукою. Люди зупинилися. Вони побачили, що він може ходити. Рана була негрізна, вдарився тільки обличчям в кермо. Швидко розрізав протектор, стягнув його і обмацав опону. У ній було ще трохи повітря, але достатньо, щоб пом'якшувати струси під час їзди, якщо занадто швидко не входитиме в закрути. Плече не зламане, тільки вивихнуте. Мусив спробувати їхати далі, керуючи тільки правою рукою. Мусив добратися до боксу, там був Торріані, який міг його змінити, там були механіки і лікар.
Клерфе виїхав і думав, як дотягнутися до боксу. Клерфе вважав, що не треба було мріяти про Ліліан, а думати лише про перегони.
Ліліан сиділа на трибуні. Її бадьорило хвилювання усього цього натовпу. Вболівальники їй нагадували дітей, бо теж пробували чимдуж перебігти на другий бік шосе перед автом, що наближалося. Їй було дивно, що люди можуть так ризикувати життям. Вона думала про Клерфе, боялася, щоб не розбився. Раптом вона усвідомила, що все, що відбувається – дитяча забавка зі смертю. Уперше, відколи покинула санаторій, подумала про Волкова. А потім вона побачила, як наближається знизу Клерфе. Побачила його скривавлене обличчя, побачила, як він висідає. Механіки оглянули авто, поміняли колеса, і Торріані, замінивши скаліченого Клерфе, помчав трасою.
З'явився лікар. Клерфе відчув скажений біль. Сів на якомусь ящику. Тренер говорив, що Торріані ще має шанси. Він і справді надолужував прогаяну дистанцію. Клерфе не хотів йому заздрити, але відчував наростаючу гіркоту. Давалася взнаки шістнадцятирічна різниця віку. Знав однак, що не завжди молодість перемагала. Згодом тренер спитав Клерфе, чи зможе він змінити Торріані, якби щось трапилося. Але і сам відповів, що з вивихнутим плечем Клерфе не зможе їхати добре.
Перед останнім колом авто Торріані раптом зупинилося біля боксу. Торріані ледве тримав голову над кермом: у нього був сонячний удар. Клерфе швидко сів у машину. Тренер просив дістатися фінішу, і тоді вони би мали 4 місце. "Клерфе знову їде. Торріані вибув!" — загримів механічний голос диктора.
Ліліан побачила авто Клерфе. Помітила забинтоване плече. "Безнадійний дурень! — подумала. — Дитина, яка ніколи не доросте. Легковажність ще не відвага. Знову розіб'ється! Що вони всі знають про смерть, ці бездумні здорові люди? Що таке смерть знають лише там у горах, в санаторії, ті, що мусять боротися за кожен подих, мов за якусь нагороду!"
Хотіла звідси піти. Вона зійшла сходами з трибуни. Почалися оплески, бо водії минали лінію фінішу. Ліліан залишалася на сходах, поки не побачила авта Клерфе. Лише тоді зійшла поволі вниз. Клерфе витер кров з обличчя, але з губ йому ще капотіло. Зібралися усі: тренер Габрієлі, Торріані, Клерфе. Тренер запрошував до себе, щоб відсвяткувати. "Ти не повинен більше їздити", — сказала Ліліан до Клерфе. Але він запитав її: "Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?" Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора. "Я не мушу повертатися до санаторію", — відказала швидко. Вони поїхали до Леваллі, бо усе обличчя Клерфе було побите, і в такому вигляді він не хотів нікуди йти. Ліліан попросила поїхати коли-небудь до Венеції, б там нема там ані гір, ані авт.
14
Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі і біля моря. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів. Він запропонував їхати машиною до Риму, бо там лише починалася весна, а тут уже було спекотно. Спочатку Ліліан не хотіла їхати, а потім погодилася, бо їй почало здаватися, що перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на усю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження і чув її кашель.
Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом охопила її хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку. Ліліан провела цю ніч в готелі і лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе у Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті.
У Венеції, в готелі "Данієлі" отримала номер, у якому колись відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе, якого зрадила мадам Санд з одним італійським лікарем.
Якогось вечора вона вирішила піти до театру. Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали комедію XVIII сторіччя. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Знову охопило її дивне почуття самотності і меланхолії, які відчула в Римі. Ліліан раптом заридала, їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно. Вона почекала хвильку, намагаючись впоратися з собою, але кров з'явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона звернулася до жінки ліворуч. Жінка сказала своєму супутнику, щоб допоміг Ліліан. Той вивів Ліліан і побачив кров. На гондолі він завіз Ліліан у готель, бо вона не хотіла в лікарню.
Ліліан цілий тиждень лежала в готелі. Вікна були відкриті, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб її застав хворою. Не хотіла його також бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо (чоловік, що їй допоміг). Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти і розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату і молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був з нею цілком щирий і розмовляв з нею, як з подругою. Він жив за рахунок жінок. Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.
У готелі її побачив віконт де Пестре. Наступного дня він почав посилати квіти. Згодом зателефонував, і вони пішли у ресторан. Пестре уже знав, що вона зустрічається з Клерфе, і говорив, що запізнився.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
15
Клерфе марно шукав її в Парижі, врешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі і в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить.