Але Вождь усе знав. Він чув розмову Рендла з рятувальником. Макмерфі просто виявляв обережність. Так було з батьком Вождя, коли він збагнув, що йому не здолати містян, які хотіли, щоб уряд збудував греблю на місці їхнього села, де жило плем'я тубільців-рибалок. Уряд купив це село за круглу суму, тато підписав папери. Вождь вважав, що батько зробив мудро, бо уряд не відчепився би, а так індіянці отримали гроші. Мудро, на думку Вождя, робив і Макмерфі, який розумів, що єдиний спосіб змусити страшу сестру завершити його примусове лікування – поводитися так, як хоче вона. І згодом усі "гострі" зрозуміли це. Навіть Чезик. Якось він у басейні сказав, що все-таки йому хотілося б зробити бодай щось, і пірнув у воду. Там він схопився пальцями за гратки водостоку і втопився. Його так і вийняли з гратками, які він стискав посинілими пальцями.
Якось під час обіду у Сіфелта почався напад судом, санітар засунув йому між зуби паличку, а міс Рекет сказала, що це наслідок того, що пацієнт не хотів пити свої ліки. Макмерфі не розумів, що відбувалося, і сестра пояснила йому, що Сіфелт – епілептик. Він не пив ліки, тому сталося таке. Фредриксон, що намагався вдавати крутого, як перед тим Чезик, почав кричати, що забирається з цього смердючого місця. Йому ніколи не заважали горлати, бо він завжди вибачався. Цього разу він підійшов до міс Рекет і спитав: "Збираєтеся розіп'яти старого Сіфа, бо він робив це на зло вам?". Сестра сказала, що все буде гаразд з Сіфом, він просто не ковтав свої ліки, і вона гадки не має, що він робить з ліками. Насправді, вона і всі решта знали, що Сіф віддає свої ліки Фредриксону. Сіф не пив їх, бо від них були побічні дії, а Фридриксон пив подвійну дозу, бо боявся нападу. Між ними була домовленість. Після усього Макмерфі запитав про це все Фредриксона, і той показав, що від ліків, фенітоїну, гниють ясна і вилітають зуби. Після цього обличчя Макмерфі набуло змарнілого і збентеженого вигляду.
У відділенні усе йшло налагоджено. Іноді "гострих" кудись водили, з ними брали і Вождя. Якось вони побували у бібліотеці, і Вождь побачив знайомі книжки з електроніки, з яких вчився у коледжі. Але йому було страшно тепер торкатися їх. У бібліотеку до Гардинга прийшла дружина. Усі переконалися, що в неї дійсно великі груди. Вона була на високих підборах, з червоними нігтями і не справляла гарного враження.
Через три тижні після п'ятничного голосування усіх повели на рентген. Вождь був впевнений, що то просто перевірка, чи машинерія всередині пацієнтів працює справно. Чекаючи у черзі, пацієнти бачили, як інших якихось пацієнтів забирали в кабінет електрошокової терапії. Макмерфі був вражений, коли з кабінету викочували на каталці жертв терапії. Гардинг пояснив, що зараз електрошокова терапія занепадає, але міс Рекет одна з небагатьох, яка підтримує це мистецтво мозкопаління. Макмерфі не розумів, навіщо таке робити. Гардинг пояснив, що після електрошоку пацієнти стають спокійнішими й смирнішими, але ця терапія застосовується у виняткових випадках, коли не допомагає, наприклад, лоботомія. І розповів, що лоботомія – це кастрація лобової частки мозку. Рендл ніяк не міг повірити, що з людьми можна таке робити. Потім вони обговорювати старшу сестру, і Макмерфі припустив, що коли прибрати її, нічого не зміниться, бо всю цю кашу заварило щось значно серйозніше, але він не зміг пояснити що. Вождь слухав розмову і думав, що знає вже про це: за цим всім стоїть не одна старша сестра, а цілий Комбінат, який розкинувся по всій країні, а сестра – просто високопоставлена чиновниця в ньому. Раптом Макмерфі почав лаяти хлопців, бо вони не попередили його, що сестра може продовжити йому строк у цій лікарні. Він сварився за те, що всі його використовували, він ризикував, дістаючи міс Рекет, а йому не хочеться щоб вона добавила ще рік-два до строку. "Я хочу вирватися звідси не менше за вас", – сказав Рендл і почув жахливу правду: більшість пацієнтів у відділенні були тут з власної волі, тільки Сканлон і ще кілька… Макмерфі не міг повірити, він сказав Біллі Бібіту, що той точно тут на примусовому. Біллі відповів, що міг би вийти звідси: його мама приятелює з міс Рекет, але в нього кишка тонка. Біллі розплакався, Рендл оглянув усіх інших пацієнтів, хотів щось запитати, але побачивши, як всі дивляться на нього, вигукнув лиш: "Пекельний подзвін!". Він сів у чергу, подивився на кабінет електрошокової терапії, звідки чувся запах кислоти, наче заряджають акумулятор, і сказав: "Просто не вкладається у голові…"
Дорогою назад у відділення Макмерфі йшов позаду: замислився з погаслою сигаркою. Вождеві хотілося сказати йому, щоб не хвилювався так, все одно нічого не можна вдіяти. Він уже був готовий зважитися і заговорити, але Макмерфі підбіг до чорного хлопця, бо хотів зайти у крамничку по цигарки. Вождь побіг за ними, і в голові відчув дзвін. Цей звук нагадав йому відчуття, з якими він холодного осіннього п'ятничного вечора стояв на футбольному полі, чекаючи удару по м'ячу, щоб почалася гра. Тоді на полі і тепер у крамничці він відчував дику нетерплячку. Дзвін не припинявся аж до пообіднього зібрання, на якому обговорювали проблеми Сіфелта. Макмерфі сидів на зібранні без колоди карт, сидів не розвальцем, уважно спостерігав за Сіфом і міс Рекет. Вождь дивився на Макмерфі і дзвін посилювався. У кінці зібрання сестра сказала, що мусить покарати усіх за неприпустиму поведінку три тижні тому (за перегляд матчів) і призначила покарання: не використовувати стару ванну кімнату для гри в карти. Макмерфі не сказав нічого, але побачивши, що всі дивляться на нього, він рушив до сестри, яка сиділа біля сестринського посту. Вождь дивився, як Макмерфі збирався зробити велику дурницю, хоч не варто було. Рендл знову став лісорубом, чванькуватим гравцем, кремезним рудим забіякою-ірландцем, ковбоєм з телевізора. Сестра витріщилася, бо думала, що отримала над ним остаточну перемогу. Перелякана до смерті, вона плямкала губами, шукаючи очима своїх чорних хлопців, але Макмерфі зупинився, так і не дійшовши до неї. Зупинився навпроти віконечка і промовив: йому б, мовляв, викурити цигарочку, він якраз купив собі зранку, – а тоді пхнув руку просто в скло. Шибка луснула, а Макмерфі взяв один з блоків зі своїм іменем, дістав з нього пачку, поклав блок назад, а відтак обернувся до сестри і сказав: "Мені страшенно прикро, мем. Боже, як мені прикро! Ця шибка така чиста-чепуриста, що я геть забув про неї. Рендл сів на своє місце, а дзвін у голові Вождя припинився.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Частина ІІІ
Після цього довгий час Макмерфі робив усе, що йому заманеться. Сестра вичікувала, намагаючись вигадати, як їй знову перебрати владу. Багато чого ще трапилося, перш ніж вона розробила нову тактику. Потому як Макмерфі розтрощив скло, справи у відділенні стали цікавішими. Він брав участь у всіх зібраннях, у всіх обговореннях – манірно тягнув слова, підморгував, сипав найкращими своїми жартами. Рендл зібрав біля себе цілу баскетбольну команду й умовив лікаря дозволити взяти зі спортзали м'яча, щоб команда потроху вчилася з ним обходитися. Сестра заперечувала, але лікар уперше виявив твердість і дав свій дозвіл. В раму над столом сестри прибиральники вставили тимчасово картон. Вона мовчки вичікувала, поки Макмерфі бігав коридором у своїх боксерах з білими китами, або в спальні грався монетками в "пристінок", або гасав у коридорі і вчив "гострих" грати. Коли з Рендл і міс Рекет перемовлялися, то робили це дуже шанобливо. Якось він просив вихідний без супроводу за межами лікарні, але йому, звичайно, не дозволили.
Він уже пробув у відділенні місяць – доволі часу, щоб лишити в коридорі на дошці запит на "вихідний із супроводом", який розглядався на груповому зібранні. Супроводом мала стати Кенді Стар. Але запит відхилили на тій підставі, що оця Кенді Стар не схожа на розважливу особу, гідну супроводжувати пацієнта. І тоді, коли Макмерфі це почув, він знову протаранив скло, запевняючи, що думав, ніби рама порожня. Міс Рекет обробила йому порізи на руці. Обличчя її було спокійне й порожнє, але напруга виявлялася іншим чином: вона рвучко замотувала пластир – якомога тугіше.
Гардинга, Біллі, Сканлона, Фредриксона, Мартіні і Макмерфі якось повели у спортзалу, де їхня команда зіграла з командою чорних санітарів. Санітари обіграли їх на 20 очок, але сталося щось таке, від чого пацієнти після гри почувалися переможцями: чорний санітар-велетень отримав від когось з пацієнтів у грі під носа, кров так і цабеніла на груди.
Макмерфі і далі діставав сестру, якось навіть запитав, який розмір ліфчика вона носить. Інші "гострі" почали брати з нього приклад. Гардинг тепер фліртував з усіма сестричками-медсестрами, а Біллі Бібіт закинув писати у журналі свої "спостереження", як він їх називав. А скло на посту розбив Сканлон, випадково кинувши баскетбольний м'яч. Але м'яч пробився, і баскетбольний сезон було закрито. Макмерфі вирішив перейти до риболовлі. Він знову попросив вихідний, розповівши лікарю, що має друзів на затоці Саюсло у Флоренсі, які радо візьмуть 8-9 пацієнтів у океан на риболовлю, а пацієнтів супроводжуватимуть "двоє чудових стареньких тітоньок з містечка неподалік Орегон-сіті". На зібранні йому дали такий дозвіл на наступні вихідні. Міс Рекет попереджувала пацієнтів, що в океані небезпечно, навіть знаходила в газетах статті про це і вирізки з них приносила пацієнтам. Макмерфі доводилося вмовляти хлопців поїхати. Вождю дуже хотілося поїхати, особливо коли він почув про ловлю чавичі. Та він не міг видати себе.
Лежачи в ліжку напередодні поїздки на риболовлю, Вождь подумав про всі ті роки, коли вдавав глухого, і йому подумалося: чи зможе він ще колись поводитися інакше. І він пригадав, що не він перший почав вдавати глухого – це люди обходилися з ним, як зі сліпоглухим кретином. І сталося це ще до того, коли він потрапив у лікарню. У війську всі, в кого було нашивок більше, саме так і ставилися до нього. Та ще в початковій школі людям здавалося, що він їх не слухає, тож вони й його не слухали. А вперше цю свою особливість він зауважив, напевно, ще тоді, коли вони жили в селищі на річці Колумбії.