Щоб прояснити думки, хлопець почав виконувати математичні вправи.
До нього підійшов поліцейський, спитав чи все гаразд, бо якась пані в кафе сказала, що хлопець дві з половиною години тут сидить і що вона намагалася заговорити з ним, але він наче перебував у глибокому трансі.
Хлопець сказав, що його звати Крістофер Бун. Він назвав свою адресу, сказав, що їде в Лондон до матері, назвав її адресу. Разом з поліцейським він зняв гроші з картки, бо знав пароль. Крістофер почувався з поліцейським спокійніше.
Потім хлопець пішов до каси, але поліцейський ще стежив за ним. Квиток, який купив хлопець, мав трохи жовтого кольору, але Крістофер не міг його викинути. Хлопець рушив у підземний перехід, і його оточило стільки речей, що він почувався так, наче в голові кричать усі ці знаки й вивіски, а коли якийсь перехожий штовхнув його, він видав звук, схожий на собаче гавкання.
Крістофер таки добрався до своєї платформи, уявляючи, що грає у гру. Хлопець опинився в потягу до Лондона.
193
Раніше хлопець любив складати розклади. Він роздумує над тим, що таке час, і вважає, що час – це загадка, і навіть не річ, і нікому ще насправді не вдалося розгадати загадку про те, що таке час. Саме тому йому подобаються розклади, оскільки вони не дають загубитися в часі.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
197
У потягу було дуже багато людей, і хлопцеві це не подобалося. Якось мати забирала його зі школи і взяла в машину ще двоє особливих дітей. Крістофер в машині почав кричати і вискочив з неї находу. Він побив собі голову і побував у лікарні.
У потязі опинився той самий поліцейський. Він казав, що ледве встиг спіймати хлопця, бо у відділок батько чекає на Крістофера. Крістофер подумав, що поліцейський скаже, що батька арештували за вбивство Веллінгтона. Але поліцейський сказав, що батько шукає сина.
Хлопець спробував утекти, але його схопили. Він закричав, поліцейський його відпустив. Хлопець розповів, що батько вбив собаку. Але раптом потяг здригнувся й рушив із місця. Це не дуже сподобалося поліцейському, тому по рації він повідомив колегам, що хлопця зайшов, але їх треба забрати в Дідкот-Парквей, коли поїзд зупиниться.
Крістофер і поліцейський сіли один навпроти одного. Хлопець задивився у вікно і від думок про все побачене у нього заболіла голова, він заплющив очі та почав рахувати й стогнати. Згодом він розв'язував квадратні рівняння, а потім йому захотілося пісяти. Хлопець не знав, що у поїзді є туалет. Він помочився у штани. Поліцейський сказав, що у потягах теж є туалети. Хлопець пішов туди, але йому там видалося жахливо. Коли він спробував вимити руки, але кран не працював, то плюнув на руки, витер їх папером і викинув його в унітаз. Коли Крістофер вийшов з туалету, то побачив навпроти нього дві полиці з валізами й рюкзаком. Він заліз на середню поличку й затулився однією з валіз. Йому стало набагато спокійніше, він розв'язував подумки квадратні рівняння. Через деякий час поліцейський шукав його, але не міг знайти
199
Крістофер роздумував над тим, як утворилося життя на Землі. Думав про реплікації, мутації, спадковість. Хлопець вважав, що люди – це звичайні тварини, і вони еволюціонують у якихось інших тварин, які будуть розумніші й посадять людей в клітки, наче шимпанзе чи горил у зоопарку. Або все людство підхопить якийсь вірус і вимре, або вони надто забруднять навколишнє середовище й вб'ють самі себе, і тоді у світі залишаться тільки комахи, і вони стануть кращими з тварин.
211
Потяг робив зупинки. Приходили люди і забирали всій багаж. Деякі люди помічали Крістофера, вважаючи його диваком.
Під час однієї з зупинок у потягу стало дуже тихо, він нікуди не рухався і хлопець нікого не чув. Тож він вирішив виходити. Поліцейського не було, але сумки хлопця теж не було, а в ній були їжа для Тобі, підручники з математики, чисті штани, жилетка, сорочка, їжа.
Хлопець вийшов із потяга і потрапив у величезне приміщення. Він став на коліна, потім уявив, що на землі є червона смуга, якою треба йти. Один чоловік сказав Крістоферу, що його шукають. Чоловік просив почекати, а він покличе поліцейського. Але хлопець не став чекати і пішов. Він бачив безліч написів, рекламних оголошень, вони всі плутались у його голові. Хлопець став рахувати, а пальці руки склав в маленьку трубочку і дивився крізь неї, щоб не бачити так багато інформації.
Якийсь чоловік підійшов до хлопця і запитав, чи він не загубився. Крістофер витяг свого ножа, тому чоловік відійшов. У будці з написом "Інформація" Крістофер спитав, як потрапити на таку адресу: Чаптер-роуд, 451, кв. С, Лондон, NW2 5NG. Жінка сказала, що треба сісти на підземку до Вілсден-джанкшн, або до Вілсден-ґрін. Хлопець не мав уявлення, що таке метрополітен. Жінка показала, куди йти.
У метро хлопець побачив фотобудку, схожу на ту, у яку він заходив 25 березня 1994 року, щоби зробити фото на паспорт. Він зайшов туди, бо будка нагадувала шафу, де він почувався безпечніше й міг визирати з-за штори. Тоді він провів дослідження, слідкуючи за людьми, і побачив, що вони просовували квитки в сірі ворота й проходили всередину. А дехто купляв квитки у великих чорних автоматах на стіні. Крістофер помітив, як це зробило 47 людей, і запам'ятав їхні дії. Хлопець вийшов з будки і купив квиток. Він шукав Вілсден-джанкшн, опинився на маленькій станції. Крістоферу було погано. Його обличчям струменів піт, волосся було мокре, і він скиглив, а не стогнав, видавав інші звуки, як собака, який забив собі лапу. Він пітнів і почувався так, наче в грудній клітці роздувається повітряна куля, йому стало важко дихати.
223
Хлопець помітив на стіні рекламу про відпочинок. Колись Шивон сказала йому, що люди їздять на відпочинок, аби побачити щось нове й розслабитися. Але Крістофер знав, що йому було б тяжко розслабитися. На його думку, в одному будинку може бути стільки речей, що підуть роки на те, щоби всіх їх осмислити належним чином. А також якась річ може зацікавити не через те, що вона нова, а через те, що про неї подумали по-новому.
227
Потяги приходили та відходили зі станції. Хлопець сидів з заплющеними очима. Так він просидів 5 годин, йому хотілося їсти й пити.
А потім він зрозумів, що Тобі пропав, оскільки його не було в кишені. Потім на станцію прийшов потяг і зупинився, у нього зайшли 5 людей. Коли на станції було лиш 3 людини, Крістофер став шукати Тобі. Щур був на рейках, і Крістофер зліз із платформи вниз. Хтось кричав хлопцеві, щоб вилазив. Почулося ревіння, хлопцеві вдалося схопити Тобі. Щур вкусив його, і Крістофер закричав. З тунелю підходив потяг, тому хлопець спробував вилізти на платформу, але вона була зависоко. Якийсь чоловік допоміг Крістоферу вилізти. Він питав хлопця, чому він заліз на рейки. Крістофер відповів, що шукав Тобі. Якась жінка хотіла допомогти хлопцеві. Але він сказав, що має ножа. Чоловік і жінка поспішили на свій потяг.
Згодом і Крістофер сів у потяг. Він приїхав на маленьку станцію, яка називалася Ворвік-авеню. Потім Крістофер таки добрався на Вілсден-джанкшн. Хлопець спитав якогось чоловіка у магазинчику, як пройти до потрібної йому вулиці. Чоловік запропонував купити книжку з картою Лондона. Крістофер ледве зрозумів, про що йдеться, але таки купив карту. Він склав собі маршрут і через пів години прийшов за потрібною адресою. Вдома нікого не було, і хлопець став чекати за сміттєвими баками.
Близько півночі він почув голоси матері і містера Шиєрса. Крістофер обізвався, і мати була сильно здивована, що син сам зміг приїхати у Лондон. Вона завела його у квартиру, набрала йому ванну, нагодувала Тобі. Крістофер розповів матері, як батько збрехав про її смерть, як вбив Веллінгтона. Згодом прийшов поліцейський і сказав, що Крістофера розшукує батько. Але хлопець сказав, що лишається з мамою. Поліцейський попросив дорослих свої сімейні справи вирішити самостійно, якщо зможуть. Але вночі з'явився батько Крістофера. Дорослі почали сваритися. Батько кричав, що дружина його покинула, а він сам доглядав сина. А мати кричала, що не треба було брехати про її смерть. Батько просив Крістофера пробачити йому за все, але хлопець налякався і залишився з мамою. Згодом навіть прийшов поліцейський, якого викликав містер Шиєрс, і вивів з квартири батька хлопця.
229
Крістофер спав і бачив свій улюблений сон: усі люди на Землі вимерли від вірусу, а залишилися лише такі, як Крістофер. Вони не дивляться одне одному в обличчя, їм подобається бути на самоті. Тому Крістофер може йти, куди хоче, і нікого не боятися. Він може заходити в будинки інших людей і гратися в детектива, може заходити в магазини й брати все, що захоче. А батько помер, і Крістофер власник будинку.
233
Наступного ранку містер Шиєрс сказав, що хлопець може пожити з ними кілька днів. Але мати сказала, що син буде жити стільки, скільки треба. Вона взяла на роботі відгул і поїхала з сином купувати одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру. Та в магазині було забагато людей, хлопець злякався, ліг на підлогу і закричав. Вдома він сказав мамі, що має повернутися до Свіндона, бо у нього іспит з математики рівня "А". Він мав складати його наступного тижня, у середу, четвер і п'ятницю. Мати сказала, що це, певно, буде неможливо.
Вночі Крістофер втік з будинку, бо хотів побачити зорі. Згодом мати знайшла його. Через кілька днів її звільнили з тимчасової роботи.
Наступного дня хлопець рахував через вікно машини, і виходило так, що у нього був і Хороший день, і Чорний день, тож ця система більше не працювала.
Мати повезла його в таксі на Гемпстед-гіз, і вони сиділи на вершині пагорба й дивилися, як удалині до аеропорту Гітроу прилітають літаки. Вона сказала, що подзвонила до директорки, і іспит можна буде скласти пізніше. Хлопець почав кричати.
Мати й містер Шиєрс все частіше сварилися, тому одного дня мати спакувала свої речі і разом з сином машиною містера Шиєрса поїхала у Свіндон. Вони приїхали у будинок батька, Крістофер пішов у свою кімнату. А коли приїхав з роботи батько, хлопець підпер двері у свою спальню ліжком.
Внизу батьки сварилися, тож Крістофер взявся товкти у барабани-бонго, які йому купив дядько Террі.