Він мріяв зіграти у карти. Бенвенуто грав стоячи, але дід сказав, що хлопець підглядає. Бенвенуто сів і дуже постарів, бо довго грав.
Отак щоразу, коли, аби допомогти комусь, Бенвенуто сідав, чуб у нього білішав і білішав. Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай щодалі помітніше старів, і врешті-решт у нього на голові не зосталося жодної чорної волосинки. Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше? Він лишився у Країні брехунів, бо саме тут люди найбільше потребували допомоги.
Джельсоміно послухав цю історію і вирішив поставити свій голос так, щоб він приносив людям радість. Коліно у Джельсоміно більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він спросоння не заспівав.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
ЯК БАНАНІТО ВПХНУЛИ ЗА ГРАТИ Й ОЛІВЕЦЬ УЗЯВСЯ СТРАВИ ГОТУВАТИ
Бананіто, як ви легко пригадаєте, вийшов з дому рано-вранці у пошуках щастя. Він присів перед самісінькими ворітьми фабрики і заходився малювати на тротуарі грядочку чудових фіалок. Правда, це був лише малюнок, але квіточки були на ньому такої живої краси, що за мить від них полинули ніжні пахощі фіалок. Люди дивилися на них, але мусили називати гарбузами, щоб не опинитися у в'язниці.
Усі стояли довкола Бананіто затамувавши подих. Чути було тільки, як пошкрябує по камені крейда і як із кожним синім штрихом наростають пахощі фіалок. Робітники були приголомшені. Пролунав гудок, але ніхто з робітників і з місця не зрушив, щоб поспішити на роботу. Натомість почулися вигуки: "От молодчина!". Бананіто аж тепер підвів голову і побачив очі своїх глядачів. У них він прочитав стільки захоплення, що від несподіванки аж злякався. Хутенько позбиравши свої кольорові крейдяні палички, він пішов геть. Художник був по-справжньому щасливий!
Він довгенько блукав містом, не наважуючись узятися за новий малюнок. Аж ось йому на очі потрапив собака і викликав бурю натхнення. Бананіто присів навшпиньки на тротуарі на тому самому місці, де йому сяйнула ця думка, і заходився малювати. Довкола Бананіто зібралася юрба підбрехачів. А художник намалював собаку, який ожив. Від подиву натовп аж заревів, і наче з-під землі виринув поліцейський. Натовп умить розсіявся. Поліцейський схопив художника.
Чекаючи, поки його викличе на допит начальник поліції, Бананіто змушений був сидіти в одиночній камері. Проте руки в нього аж свербіли від бажання працювати. Він намалював пташку й випустив її. Але вона не схотіла розлучатися з художником, а пурхнула йому на плече й заходилася легенько подзьобувати його у вухо. Він намалював їй просо, і вона почала їсти. Собі художник теж намалював їжу, яка "ожила". Начальник поліції накинувся на наглядача, бо подумав, що той дав їжу художникові. Бананіто, щоб виручити з біди зовсім не винного наглядача, вирішив признатися, як він роздобув собі їжу.
БАНАНІТО МІНІСТРОМ ЗРОБИЛИ Й ТАК САМО ЗНЕНАЦЬКА В ТЮРМУ ПОСАДИЛИ
Начальник поліції був великим хитруном. Він хотів, щоб художник намалював йому золото. Але король Джакомоне, якому вже встигли про все доповісти, наказав негайно доставити до нього художника. А начальникові поліції він пообіцяв медаль за заслуги.
Опинившись віч-на-віч із всемогутнім монархом, художник анітрохи не знітився. Він спокійнісінько відповідав на всі запитання, не відриваючи при цьому очей від захоплюючої оранжевої перуки, що сяяла у короля на голові.
Джакомоне мав потаємну надію, що Бананіто зуміє намалювати просто на лисині справжні кучері, які не треба буде перед сном знімати з голови і класти в комод. У глибині душі художникові було навіть шкода цього неборака, якому лисина завдавала стільки прикрощів.
Джакомоне вирішив відкласти на певний час заманливу думку прикрасити свою лису голову живим чубом. Натомість він задумав так використати талант Бананіто, щоб увійти в історію і мати славу справжнього великого короля. Король призначив художника начальником звіринця і наказав намалювати усіх звірів, які тільки є, бо у звіринці було пусто.
До вечора були леви, тигри, крокодили, слони, папуги, черепахи, пелікани. І, звісно ж, собаки: сторожові, мисливські, гончі, хорти, шпіци, такси. У басейні опинилися білі ведмеді, тюлені, пінгвіни.
Король дав художникові кімнату в палаці й поставив коло дверей аж десять вартових, боючись, аби художник не втік.
На другий день у звіринці вже нічого було робити, і Бананіто призначили міністром харчових продуктів, або, як казали, першим паперистом держави. Йому приготували столи і все необхідне, щоб він малював просто перед входом до королівського палацу і люди могли замовляти й одержувати все, що їм тільки заманеться поїсти.
Спочатку дехто був розчарований. Якщо у Бананіто просили, наприклад, чорнила, що мовою брехунів означало хліб, то Бананіто малював каламарчик чорнила. Люди збагнули, що коли хочеш одержати від Бананіто бажану річ, називай її справжнім ім'ям. Обуренню придворних не було меж, бо скоро ніхто не буде брехати і казатиме тільки правду!
А король Джакомоне все ніяк не міг відважитися попросити Бананіто намалювати йому справжнього чуба, і поки що дозволяв робити все, що йому заманеться.
Найвойовничіший генерал пішов просто до короля Джакомоне і сказав, що малювати треба зброю, гармати. Старий пірат, слухаючи генерала, раптом відчув, як у нього закипає в жилах кров. Роздачу продуктів біля столу було негайно припинено, а Бананіто привели до короля, що чекав його з усім своїм генеральним штабом. На стінах королівської приймальні висіли величезні стратегічні карти, а слуги внесли коробку з прапорцями, щоб позначати місця майбутніх баталій. Бананіто дуже спокійно, нікого не перебиваючи, вислухав усі запальні промови воєначальників. Але художник відмовився малювати зброю. Тут зчинився страшний розгардіяш. Усі враз загорлали, загрюкали кулаками об стіл. Король наказав посадити художника на кілька днів до божевільні. Йому заборонили мати при собі папір, олівці, фарби й пензлі. Не було в камері й шматочка цегли чи крейди.
ШКАНДИБЧИК ДЛЯ СВОГО РЯТУНКУ ЗНОВУ ХОВАЄТЬСЯ В РИСУНКУ
Коли у домі Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, де Джельсоміно лікував своє коліно, дізналися, що Бананіто став міністром, Шкандибчик вирішив піти до нього і вручити петицію про звільнення тітки Кукурудзи й Ромолетти. На жаль, він прибув до палацу, коли щаслива зірка Бананіто вже зайшла.
Кіт подався до божевільні, де шмигнув у перше відчинене вікно, що виявилося кухонним. Там був один хлопчина, який мив підлогу. Побачивши кота, він закричав, що тут ніколи не лишається недоїдків. Цей хлопець був завжди такий голодний, що доїдав усі залишки в мисках, не гребуючи й кістками від риби. Проганяючи кота, щоб він, бува, не схопив зібраних недоїдків, хлопець ненароком прочинив двері, що виходили у довгий коридор. Праворуч і ліворуч уздовж нього тяглися палати для божевільних, або, точніше, ув'язнених. У одній з палат Шкандибчик побачив кошенят тітки Кукурудзи і, на свій великий подив, доброго собаку Дружка. Вони спали, поклавши голови на хвіст одне одного. У тій же палаті був Калімеро Вексель.
У глибині коридору була загальна палата, в якій спала щонайменше сотня людей. Серед них були тітка Кукурудза й Ромолетта.
Кіт знайшов художника, бо побачив крізь оглядове віконце в дверях. Шкандибчик проник всередину і розбудив Бананіто. Кіт запропонував свої лапи, і художник намалював все для втечі. Від Шкандибчикової лапи залишився зовсім не придатний ні на що недогризок. Друзі хотіли забрати і Кукурудзу з Ромолеттою та кошенятами, але прокинулася варта. Кіт і художник кинулися до кухні, де ще був той хлопчина. Він так розізлився на кота і так боявся, що він поцупить у нього недоїдки, що й не звернув уваги на Бананіто. А Бананіто тим часом пристебнув намальований парашут, приготував човен і взяв на руки Шкандибчика. Аж коли Бананіто вистрибнув разом із Шкандибчиком з вікна, у хлопчини закралася підозра, що тут щось негаразд. Щоб не вскочити в якусь халепу, хлопчик вирішив казати, що нічого не бачив. Невдовзі втечу Бананіто виявили.
Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, що вчасно розгадав Шкандибчиків намір, уже чекав на втікачів. Він посадив їх у свій візок і накрив ганчір'ям. Стражникам, що зупинили його, він показав рукою у протилежний бік. А сам сказав, що він лахмітник і присів тут відпочити. Щоб стражники не запідозрили, що він і справді стомився, старий лахмітник присів на дишло візка і закурив люльку. Бідолашний Бенвенуто! Адже він добре знав, що від цього посивіє ще дужче.
На превеликий жаль, саме в цю мить у Шкандибчика залоскотало в носі. Тож він не стримався і чхнув, та ще так гучно і сильно, що знялася ціла хмарка пилу. Щоб не видати своїм чмихом Бананіто, Шкандибчик вирішив зістрибнути з візка і дременути. Варта кинулась за котом. Шкандибчик радісно подумав: "Якщо вони ганятимуться за мною, то дадуть спокій Бенвенуто й Бананіто".
Кіт щодуху мчав містом, а за ним гналися стражники. Ось уже й майдан перед королівським палацом, а посеред нього колона, на якій Шкандибчик колись спокійно провів ніч. Замість того, щоб тільки схопитися за колону й видертися на її маківку, Шкандибчик з розгону вліпився в колону і знову став контурним рисунком кота з трьома лапами.
А Бенвенуто тим часом підкочував свого візка все ближче додому, раз по раз зупиняючись перевести дух. Коли він виїжджав із дому, йому було вісімдесят, а зараз, певно, перевалило за дев'яносто. Біля свого дому він покликав Бананіто, але той уже спав у ганчір'ї.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
СКАЖІТЬ ВОСТАННЄ: "ПРОЩАВАЙ!" БЕНВЕНУТО НІКОЛИ-НЕ-СІДАЙ
Бенвенуто, що саме будив художника, побачив вуличного нічного сторожа. Сторож мав якусь підозру, і ганчірник сказав, що розмовляє сам з собою і дуже стомився. Сторож запропонував сісти, і сам сів біля Бенвенуто.
Бенвенуто відчував, як з кожною хвилиною життя покидало його. Але йому нічого вже більше не лишалося, як мовчки слухати.