Вона розбещувала його з могили.
Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину — вона була погано вдягнена, взута в черевички без шнурків. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою. Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік в Руан, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме врахував різницю в їхньому суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків.
Хоч як ощадно намагався жити Боварі, йому ніяк не щастило розрахуватися зі старими боргами. Знову нависла загроза опису майна. Тоді він вдався до матері. Вона дозволила заставити її майно, але при цьому написала чимало прикрих слів про Емму; в нагороду за свою самопожертву вона, просила в нього шаль. Шарль відмовив. Вони посварились. Перший крок до примирення зробила мати: вона запропонувала взяти до себе дівчинку. Шарль погодився. Але в хвилину розлуки йому стало шкода відпускати дочку. Тоді настав цілковитий, остаточний розрив.
Чи то з пошани до небіжчиці, чи то з особливої чутливості Шарль довго не відмикав потайної шухляди палісандрового бюрка. Та ось одного дня він повернув ключа і натиснув пружину. Там лежали всі Леонові листи. Він жадібно перечитав їх усі; він хлипав, вив, лютував, був мов несамовитий. Сусіди здивувались з його пригніченого стану. Він більше не виходив з дому, нікого не приймав, відмовлявся навіть іти до хворих. Коли ж, бувало, хтось цікавий зазирав через огорожу в садок, він бачив там здичавілого, неохайного, зарослого чоловіка, що ходив доріжками і голосно плакав. Влітку, надвечір, він брав із собою дівчинку і йшов із нею на кладовище. Вертались вони, коли на площі було зовсім темно. Але насолода, що її давала йому скорбота, була неповною: йому ні з ким було поділитися нею.
Одного дня Боварі подався на базар продати коня — останній засіб існування, і зустрівся з Родольфом. Вони навіть зайшли у шинок випити пляшку пива, і Шарль сказав, що не має зла на Родольфа, що в усьому винна доля. Родольф, який сам цю долю скерував, подумав, що Шарль надто добродушний для людини в його стані, навіть смішний, а може, трохи й огидний.
Другого дня Берта знайшла батька в альтанці мертвим. Він сидів на лавочці, притулившись головою до стіни, в руках він затиснув довге пасмо чорного волосся.
Коли все було розпродано, залишилось двадцять франків і сімдесят п'ять сантимів, на які мадемуазель Боварі послали до бабусі. Стара померла того ж року; дядька Руо розбив параліч, а дівчинку взяла до себе тітка. Вона живе дуже бідно і посилає Берту заробляти на прядильну фабрику.