Це капітан Тушин. Штаб-офіцер висловлює Тушину догану, проте Болконському капітан подобається. У постаті артилериста "було щось особливе, цілком невоєнне, трохи комічне, але надзвичайно привабливе". Князь Андрій спостерігає готування до бою. Солдати веселі, усюди йде своє життя: хтось вечеряє, десь карають солдата, що обікрав товариша. Один із солдатів передражнює французів, вимовляючи російські слова на французький манер, інші сміються. Сміх поступово перекидається на французьку армію. Князю Андрієві здається, ніби в таку мить усі "розрядять рушниці і розійдуться по домівках". Але цього не відбувається, рушниці заряджені й готові до бою. Проходячи повз батарею Тушина, князь Андрій чує, як капітан розмовляє з кимось про майбутнє життя, про безсмертя душі: "Коли б можливо було знати, що буде після смерті, тоді б і смерті з нас ніхто не боявся".
І ось розпочався бій. Князя Андрія охоплює хвилювання. Він намагається зрозуміти, у чому ж виявиться "його Тулон". Разом із Багратіоном і кількома офіцерами Болконський їде на батарею Тушина. Дорогою князь Андрій помічає на Багратіоні шпагу, яку свого часу Суворов подарував тому в Італії. Тушин стріляє по селу Шенграбен, хоча й не мав такого наказу, проте він, порадившись із своїм фельдфебелем Захарченком, прийняв таке рішення на власний розсуд, і це врятувало ситуацію. Багратіон схвалює дії Тушина. "Князь Андрій старанно прислухався до розмов князя Багратіона з начальниками і до розпоряджень, котрі той віддає, та з подивом помічав, що розпоряджень ніяких немає, а князь Багратіон лише намагався робити вигляд, що все, що робилося з необхідності, випадково і незалежно від волі різних начальників, хоч і не за його розпорядженнями, але згідно з його намірами. Завдяки такту, який виявляв князь Багратіон, князь Андрій помітив, що, незважаючи на цю випадковість подій і незалежність їх від волі начальника, присутність його зробила надзвичайно багато. Начальники, які із розстроєними обличчями під'їжджали до князя Багратіона, ставали спокійними, солдати й офіцери весело вітали його і ставали жвавіші в його присутності і, певне, хизувалися перед ним своєю хоробрістю".
Під час об'їзду військ князь Андрій із подивом помічає, що все відбувається зовсім не так, як викладалося і говорилося в теорії. Солдати збиті в купу, проте відбивають атаку за атакою. Багратіон особисто веде солдатів у бій і відкидає супротивника.
Ця атака надала можливість відступити правому флангу. Але лівому флангу загрожувало оточення. Багратіон послав Жеркова на правий фланг з наказом негайно відступити. Жерков хвацько сів на коня і рушив, але надалі сили йому забракло: він боявся їхати туди, де небезпечно. Він почав шукати командирів лівого флангу там, де їх не могло бути, тому наказ до тих командирів не дійшов. Полкові командири лівого флангу, піхотного, де служив Долохов, і кавалерійського, де служив Ростов, не могли домовитися між собою, кому з них першими йти у бій. Цю суперечку вирішили французи, які пішли в атаку і примусили командирів вдатися до рішучих дій. Та й солдати і офіцери відчували, що командири самі не знають, що тепер робити. Ескадрон, де служив Ростов, першим мав кинутися на ворога. Нерішучість командирів передалася військам. Гусари пішли в атаку. Під Миколою Ростовим вбито коня, він падає. Навколо усе змішалося, він не розуміє, де росіяни, де французи. Коли Ростов схопився на ноги, то виявив, що оточений супротивником. "Передній француз із горбатим носом підбіг так близько, що вже очевидний був вираз його обличчя. І розпаленіла, далека фізіономія цього чоловіка, що із штиком легко підбігав до нього, злякала Ростова. Він схопив пістолет і, замість того, щоб стріляти в нього, кинув ним у француза і побіг до кущів щосили" "із почуттям зайця, що утікає від собак", "одне неподілене почуття страху за своє молоде, щасливе життя оволоділо ним". Він не міг далі вже бігти, бо боліла йому ліва рука, наче тягар висів на ній. Але коли кулі засвистіли над головою, він зібрав останні сили і кинувся до кущів. Там були російські стрільці.
На піхотний полк, у якому служив Долохов, французи напали зненацька. Роти переплуталися, і солдати натовпом відходили до лісу. Полковий командир, зачувши стрілянину, зрозумів, що з його полком трапилося щось страшне, неочікуване. Тому кинув свої суперечки з командиром гусарів, сів на коня і поскакав до своїх солдатів. "Настала та хвилина морального коливання, яка вирішує долю бою: послухають ці юрби солдатів свого командира чи, глянувши на нього, побіжать далі". Командир зайшовся від крику, але його не чули. Несподівано рота Тимохіна, де служив Долохов, вийшла з лісу у повному порядку і кинулася на французів. Французи відступили. Долохов убив одного француза і першим узяв за комір офіцера, що здавався у полон. Дії цієї роти надали можливість зібрати решту солдатів у роти і батальйони. Долохов, посміхаючись, підійшов до полкового командира і просив того не забути його поведінку у бою, "рана штиком, а я залишився у фронті, пам'ятайте, ваше сіятельство".
Про батарею Тушина забули. Вона залишилася без усякого прикриття і продовжувала стримувати французів. Тушин робив усе, що належало найкращому офіцеру, але й гадки про те не мав. Незважаючи на численні втрати, батарея Тушина продовжує обстріл. Капітан віддавав накази: із люлькою в зубах він то бігав до гармат, то перевіряв заряди. Складалося враження, що він немов у маренні. Тому, коли він почув голос штабного офіцера, що наказував відступати, трохи злякався. Тушин хотів щось пояснити, але той полковник, ухилившись від ворожого ядра, повернув коня і поскакав геть. Здалеку він ще раз прокричав наказ. Солдати засміялися. Через хвилину прискакав ад'ютант із тим самим наказом. Це був князь Андрій. Він побачив, у якому безвихідному становищі опинилася батарея Тушина, тому, передавши наказ, не поїхав, а вирішив допомогти врятувати гармати і людей. Капітан Тушин і князь Андрій не мали часу говорити, бо робили діло. Та коли батарея рушила угору і князь під'їхав попрощатися з капітаном, на очах Тушина чомусь виступили сльози.
Щойно Тушин зі своїми гарматами вийшов з-під вогню і спустився в урвище, до нього поспішили командири й ад'ютанти, серед яких і Жерков, що мав двічі передати наказ про відхід батареї, але так і не доїхав до неї. Тепер вони, перериваючи один одного, навперебій говорили, куди йти батареї, дорікали капітанові. Той мовчав, бо відчував, що ладен розплакатися. Поранених не брали, але вони йшли за військом, просились сісти на гармати. До Тушина підійшов Ростов: було видно, що він уже не раз просився, але йому відмовляли. Тушин дозволив Ростову сісти на гармату, бо бачив, що тому справді важко йти. Незабаром батарея зупинилася на відпочинок. Сутеніло. Ростов не міг знайти свою частину, Тушина викликали до генерала. Офіцери в штабі розглядали захоплений французький стяг. Полковий командир, розповідаючи вигадані історії, нагадує Багратіону про Долохова. Штаб-офіцер доповів про прибуття Тушина, у котрого "вони ледь не зіткнулися" з князем Андрієм. Болконський різко відповідає, що не мав задоволення застати штаб-офіцера на батареї. Багратіон дорікає Тушину за те, що той лишив на полі бою гармати, які можна було взяти, використовуючи прикриття. Тушин не сказав, що прикриття насправді не було, тому що "боїться підвести іншого командира". Проте князь Андрій описав-таки Багратіону реальне становище під час бою: залишені гармати були розбиті. Потім із відвертою сміливістю повідомив, що успішному завершенню операції армія зобов'язана передусім діям батареї Тушина, яку, до речі, ніхто не прикривав. Багратіон нічого на те не сказав, тільки звелів Тушину йти. Князь Андрій вийшов за ним. Тушин щиро дякував князю: "Виручив, голубе!" Князь Андрій подивився на Тушина і нічого не сказав, йому було сумно і тяжко на душі: героїзму Тушина ніхто не помітив, не слава чекала на нього, а сувора догана. Це було так не схоже на всі уявлення Болконського про славу і героїзм.
Ростов прибився до роти Тушина, погано розуміючи, що відбувається навколо, — у нього дуже боліла рука. Він Почувався самотнім і покинутим, нікому не потрібним, згадував про життя вдома, де він був "сильний, веселий, улюблений".
Наступного дня французи не відновили атаки, і залишки загону Багратіона приєдналися до армії Кутузова.
Частина третя
Князь Василь ніколи спеціально не планував нікому зашкодити, заподіяти зло задля своєї користі. Здається, він і не обміркував своїх намірів, але інстинктивно відчував, із якою людиною заради вигоди варто зблизитися, кому підлестити, "бо він володів мистецтвом ловити саме ту хвилину, коли треба і можна було скористатися потрібними людьми". Він вирішив віддати свою дочку Елен за розбагатілого П'єра Безухова і таким чином залагодити свої фінансові справи й позичити необхідні йому сорок тисяч. Князь Василь улаштував призначення П'єра в камер-юнкери, що відповідало чину статського радника, і наполіг на тому, щоб цей такий необхідний йому молодик разом із ним поїхав до Петербурга і зупинився в його домі, принаймні поки ремонтують його петербурзький дім. П'єр відчуває, що ставлення до нього після одержання величезної спадщини змінилося: усі стали з ним надзвичайно люб'язні, ласкаві та доброзичливі. Навіть старша княжна перепрошує за своє зневажливе ставлення. Коли П'єр виписує вексель на тридцять тисяч на її ім'я, княжна стає ще ласкавіша і навіть починає плести для П'єра смугастий шарф. П'єр наївно вірить у прихильність людей до нього, тим більше, що в глибині душі він завжди вважав себе дуже розумним і добрим, а тепер, на його думку, нарешті всі це оцінили. Поступово князь Василь береться керувати П'єром, змушує підписувати необхідні йому папери, відверто обкрадає його. Навіть проблему вибору кар'єри він вирішує за Безухова, записавши того до дипломатичного корпусу. У Петербурзі він не міг віднині жити, як раніше, колишні друзі молодого Безухова роз'їхалися: Анатоль служить десь у провінції, Долохов, позбавлений офіцерського звання, перебуває у діючій армії, князь Андрій теж там, поруч із Кутузовим. Свій вільний час П'єр проводить тепер на обідах, балах і в князя Василя.