Не сумною усмішкою, а щирою, простодушною.
— Нічого ще не вирішено! — заперечив Кікудзі. — Може, вона щось пронюхала?.. Ви з нею після того не зустрічалися?
— Ні, не зустрічалася. Та вона все знає... То страшна жінка. Сьогодні, коли вона подзвонила, щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися... Коли вона сказала, я мало не знепритомніла... щось крикнула... Мабуть, і по телефону вона все зрозуміла, бо попередила мене: "Не заважайте!"
Кікудзі насупився. Він не міг знайти, що сказати.
— Заважати?.. Та хіба я на таке здатна?.. Я почуваюся такою винною перед Юкіко-сан... А тепер ще той телефонний дзвінок! Я так її боюся, тієї Курімото!.. Тому і з дому втекла...
Жінку трусило так, наче в неї вселився злий дух. Кутик рота сіпнувсь і перекривився. Було помітно, що вона вже не молода.
Кікудзі підвівся й поклав руку їй на плече.
Вона вхопилася за цю руку.
— Мені страшно!.. Страшно!.. — Жінка лякливо огледілась. Сили її покидали. — Це чайний павільйон?
— Так.
— Який гарний...
Кого вона згадувала — покійного чоловіка, який часто тут бував, чи батька Кікудзі?
— Ви тут уперше? — спитав Кікудзі.
— Так.
— На що ви задивилися?
— Просто так... Ні на що...
— Це мініатюра Содацу.
Пані Оота кивнула й безсило опустила голову.
— Хіба ви раніше в нас не бували?
— Ні, жодного разу.
— Невже?
— А втім, якось раз була. На батьковому похороні... — Її голос згас.
— Вода вже закипіла, хочете чаю? Відразу пройде втома. Я теж вип'ю.
— Хочу.
Пані Оота спробувала встати, але похитнулася.
Кікудзі вийняв начиння з коробок, що стояли в кутку кімнати. Це був той самий посуд, з якого вчора пила Юкіко. Та Кікудзі все одно його вийняв.
Пані Оота спробувала зняти покришку, рука в неї затремтіла, і покришка, вдарившись об чайник, тоненько задзвеніла.
З черпачком у руці вона схилилася над чайником, і сльози закапали на нього.
— І цей чайник ваш батько придбав у нас.
— Невже? А я й не знав, — мовив Кікудзі.
Його не здивувало, що чайник колись належав її покійному чоловікові. Не здивувало й те, що вона говорить про це так щиро.
Приготувавши чай, пані Оота сказала:
— Я не можу вам піднести. Візьміть самі, будь ласка. Кікудзі пересів до вогнища, випив чаю.
Пані Оота, наче непритомна, впала йому на коліна. Кікудзі обняв її за плечі. Вона майже не дихала, тільки ледь здригалася її спина. Вона лежала в його обіймах, як слухняне маля.
— Оота-сан!
Кікудзі грубо тряс її, обхопивши руками шию, ніби хотів задушити. Він помітив, що ключиці в пані Оота випинаються тепер більше, ніж колись.
— Скажіть, є різниця між батьком і мною?
— Який ви жорстокий!.. Не треба...
Вона говорила тихо, її очі були заплющені. Здавалося, вона ніби не хотіла вертатися на землю з іншого світу.
А втім, Кікудзі звертався скоріше не до пані Оота, а до свого розтривоженого серця.
Пані Оота легко заманула Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видавався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги.
Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі.
Мабуть, тому вона не відчувала різниці між покійним чоловіком, Кікудзі та його батьком.
— Коли ви згадуєте про мого батька, то вам здається, що він і я — одне й те саме?
— Змилуйтеся!.. Мені так страшно!.. Я — грішниця... З кутиків її очей покотилися сльози.
— Скоріше б прийшла смерть!.. Я хочу вмерти!.. Як би радо я зараз умерла! Кікудзі-сан, ви щойно мало не задушили мене... Чому ви цього не зробили?
— Що за жарти!.. А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити...
— Невже?.. Я вам так вдячна! — Пані Оота витягла свою довгу шию. — Мене легко задушити, я так змарніла...
— А вам не жаль доньки?
— Жаль... Та однаково я рано чи пізно помру від виснаження... А Фуміко... Я вас благаю, потурбуйтеся про неї.
— Якби вона була такою, як ви...
Пані Оота широко розплющила очі.
Кікудзі злякався власних слів. Вони вихопилися несамохіть. Що вона подумає?
— Ой, послухайте, як серце то зупиняється, то знову стукоче... Вже недовго мені жити. — Пані Оота взяла руку Кікудзі й приклала її собі під груди. Може, серце так б'ється від його слів?
— Кікудзі-сан, скільки вам років?
Він не відповів.
— Певно, ще й тридцяти немає?.. Я завинила перед вами. Яка я нещасна!.. А втім, ви цього не зрозумієте...
Спершись на руку, вона трохи підвелася й підібгала під себе ноги.
Кікудзі випростав спину.
— Кікудзі-сан, я не прийшла ганити ваш шлюб із Юкіко. Тепер уже все... кінець...
— Я ще не знаю, чи одружуся з нею... Але ваші слова очистили моє минуле...
— Як це?
— Адже ж Курімото, що набивається мені в свахи, була батьковою коханкою. Вона отруїла моє життя. А ви... ви були останньою жінкою в мого батька, й він, я певен, зазнав з вами щастя...
Якомога скоріше одружіться з Юкіко!
Я сам знаю, що мені робити.
Пані Оота задумливо дивилася на Кікудзі. Та раптом вона зблідла, притиснула долоню до чола.
— В голові паморочиться... В очах темніє...
Вона будь-що хотіла додому. Кікудзі викликав таксі й поїхав разом з нею.
Дорогою вона сиділа в кутку машини, заплющивши очі. В її постаті було стільки розпачу, що, здавалось, життя от-от покине її.
У дім Кікудзі не зайшов. Коли вона виходила з машини, її холодні пальці вислизнули з його руки.
Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко.
— Мітані-сан?.. Мама недавно... — її голос на мить урвався, а потім ожив, — померла.
— Що?! Що з вашою мамою?!
— Померла. Від паралічу серця... Останнім часом вона часто вживала снотворне.
Кікудзі відібрало мову.
— Мітані-сан, у мене до вас прохання...
— Слухаю...
— Серед ваших знайомих немає лікаря?.. Ви не могли б привести його до нас?..
— Лікаря?.. Кажете, лікаря? Зараз?..
Кікудзі здивувався: невже Фуміко ще не викликала лікаря? Але відразу здогадався, в чому річ.
Пані Оота, певно, наклала на себе руки. І щоб приховати це, Фуміко вдалася до Кікудзі.
— Гаразд.
— Будь ласка, не забудьте!
Мабуть, Фуміко наперед усе обміркувала, а вже тоді подзвонила. І довго не пояснювала, а просто сказала, що сталося.
Кікудзі опустився на підлогу біля телефону й заплющив очі.
В його уяві раптом вималювалася заграва, яку він бачив з електрички, коли повертався додому після ночі, проведеної з пані Оота в готелі.
Вона жевріла над лісом навпроти храму Хоммондзі в Ікегамі.
Червоне сонце ніби плило на обрії, ковзаючи по вершечках дерев.
Ліс виступав на небі чорним силуетом.
Сонце пливло над деревами і било в його втомлені очі. Кікудзі склепив повіки.
І тоді йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах.
Образ на "сіно"
І
Цитата:
Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко.
Він збирався вийти з контори трохи раніше, ніж звичайно, щоб не з'явитися в домі пані Оота надто пізно. Однак увесь час вагався: казав собі, що ось підведеться й вирушить, та так і не підвівся, — і вибрався в гості лише під кінець робочого дня.
На порозі його зустріла Фуміко.
— Ой боже, це ви!
Вона схилилася перед ним у поклоні. Її руки впирались у підлогу — здавалося, тільки так вона не дасть плечам тремтіти.
Фуміко ледь відступила вбік, запрошуючи його до кімнати.
Мабуть, щоб стримати сльози, вона ще в передпокої заходилась дякувати Кікудзі за квіти. Та здавалося, якщо вона на хвильку замовкне, то от-от заплаче.
— Ви не уявляєте, як я зраділа вашим квітам! А було б ще краще, якби ви прийшли самі... — промовила Фуміко, заходячи слідом за Кікудзі до кімнати.
— Я не хотів ставити вас у незручне становище перед родичами, — якомога невимушеніше пояснив Кікудзі.
— Мені байдуже, що вони подумають, — просто сказала Фуміко.
У вітальні перед урною з останками стояла фотографія пані Оота.
І квіти... Лише ті, що прислав учора Кікудзі. Він здивувався. Невже інші Фуміко сховала? А може, на поминки ніхто не прийшов? "Мабуть, що так", — подумав Кікудзі.
— Це ніби глечик для чайної церемонії?
Фуміко здогадалась, що він має на увазі вазочку з квітами.
— Так. Гадаю, вони пасують одне до одного.
— Нічого не скажеш, начебто гарне "сіно"1.
Як для чайної церемонії, то глечик був замалий.
Зате букет квітів — червоних троянд і блідих гвоздик — якнайкраще підходив до його циліндричної форми.
— Мама теж іноді ставила в нього квіти, тому й не продала після батькової смерті.
Кікудзі сів перед урною й запалив кадильну паличку. Тоді склав руки долонями докупи й заплющив очі.
Він каявся в гріхах. Та до каяття домішувалася вдячність пані Оота за любов, і гріх ставав солодким.
Що призвело до її смерті — гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?.. Кікудзі цілий тиждень думав над цим і не міг дійти певного висновку.
І ось тепер, сидячи з заплющеними очима перед останками пані Оота, Кікудзі вже не пригадував собі її постаті — лише відчував її тепло, п'янкий запах тіла. Як не дивно, але в його очах це було цілком природно — адже мертва жінка втратила свої обриси й доходила до нього тихою музикою спогадів.
Після її смерті Кікудзі ночами не міг заснути. Навіть снотворне, яке він домішував у саке, не допомагало: Кікудзі бачив сни й легко прокидався.
Щоправда, його не мучили кошмари — прокидаючись, він почував солодке сп'яніння. Навіть зовсім пробудившись, він перебував під приємними чарами снів.
Кікудзі дивувало, що й уві сні пані Оота обдаровує його своєю ласкою. За своє недовге життя він ще ніколи такого не зазнавав.
Пані Оота двічі називала себе грішницею — в готелі Північної Камакури, де вони разом ночували, і в чайному павільйоні Кікудзі. І щоразу ці слова дивно діяли на неї — вона тремтіла й плакала від захвату. А тепер Кікудзі сидів перед її останками й думав: "Якщо це я довів її до смерті, отже, я — грішник...", а в його пам'яті оживав голос пані Оота, що першою визнала свій гріх.
Кікудзі розплющив очі.
За його спиною захлипала Фуміко. Мабуть, вона нишком плакала, та цього разу не витримала й схлипнула. Не обертаючись, Кікудзі спитав:
— Коли зроблено це фото?
— Років п'ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.
— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?
— А як ви здогадалися?
На фотографії було саме обличчя.