Дон Кіхот запитав, чому його закуто так, як нікого іншого.
"Бо він сам заподіяв більше злочинів, ніж уся решта вкупі,— відповів конвойний...— Досить сказати, що цей добряга — відомий Хінес де Пасамонте".
Потім конвойний розповів, що цей злочинець написав свою історію від народження до останнього заслання на галери, бо вже не один раз був заарештований. Коли Хінес де Пасамонте почав сперечатися з комісаром, той хотів ударити його жезлом, але дон Кіхот став між ними і попросив не ображати галерника. Порозмірковувавши, наш рицар вирішив допомогти тим, хто цього потребує та кого пригноблюють володарі світу цього. Він попросив сеньйорів конвойних і комісара розкувати галерників і відпустити, бо вони нічого не зробили їм поганого. Дон Кіхоту відмовили, і тоді він так раптово кинувся на комісара, що той не встиг захиститися і впав на землю, тяжко поранений мечем. Решта конвойних спочатку збентежилася, а потім підбігла до ідальго з шпагами та мечами. Але на цей час на допомогу дон Кіхоту приспіли галерники, які, скориставшись випадком, розірвали ланцюги і визволились. Незабаром на бойовищі не лишилося жодного конвойного, бо вони втекли. Санчо ж дуже хвилювався, що вершники повідомлять про цей випадок Святе Братство, і ті почнуть шукати злочинців. І тому Санчо Панса попросив свого пана якнайшвидше сховатися в горах, що були неподалік.
Дон Кіхот погодився, але перед від'їздом покликав галерників. Він попросив їх на подяку за визволення сходити в ланцюгах до сеньйори Дульсінеї і розповісти їй про Рицаря Сумного Образу (так він назвав себе) та цю пригоду. Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав, що це є неможливим, бо їх може зловити Святе Братство. Дон Кіхот почав лаяти каторжників. А Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того здогадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, почувши образливі слова, почав зі своїми товаришами кидати у дон Кіхота каміння. Кілька камінців міцно вдарили ідальго, і він упав на землю. Одразу ж до нього підскочив студент-каторжник, схопив таз з голови рицаря і вдарив ним спочатку по спині дон Кіхота, а потім кілька разів кинув таз об землю. Галерники зняли з. нашого рицаря кафтан, а у Санчо одібрали плащ і втекли, щоб уникнути зустрічі із Святим Братством.
Розділ XIV
(про те, що трапилось із славетним дон Кіхотом у Сієрра-Морені і що становить одну з найдавніших пригод у цій правдивій історії)
Бачивши себе в такому поганому стані, дон Кіхот вирішив, що ніколи більше не робитиме добро негідникам й використає цей досвід надалі. Санчо ж попросив пана скоріше поїхати в гори, бо Святе Братство не дуже церемониться з рицарями.
"Ти зроду боягуз, Санчо,— сказав дон Кіхот.— Але щоб ти не називав мене впертим, я зроблю, як ти радиш".
Дон Кіхот не сперечався далі, і вони поїхали до гір, що височіли неподалік. Санчо гадав перейти всю Сієрра-Морену й переховатися, кілька днів у Пізі або Альмодоварі дель Кампо. Тим паче, що весь харч залишився цілий, бо каторжники його чомусь не забрали.
Але доля влаштувала так, що славетний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте теж переховувався в тих горах, бо не хотів натрапити на Святе Братство. Він непомітно вистежив нашого рицаря й зброєносця, зачекав поки вони поснуть і вкрав осла Санчо Панси. Ранком Санчо прокинувся і, побачивши, що осла нема, почав плакати. Дон Кіхот, дізнавшись про причину сліз, заспокоїв Санчо обіцянкою дати йому вексель на трьох ослят, що лишилися у ідальго дома. Дон Кіхот, в'їхавши в гори, надзвичайно зрадів, бо ці місця здавалися йому найпридатнішими для пригод. Він пригадував різні чудові події, що траплялися мандрівним рицарям у таких відлюдних місцях. А Санчо Панса йшов слідом за своїм паном, нав'ючений усім, що мав везти на собі осел, і потихеньку їв їжу з лантуха.
Отак ідучи, Санчо зупинився і побачив, що його пан силкується підняти з землі якийсь пакунок. Дон Кіхот підіймав кінчиком списа сідельну подушку, до якої був прив'язаний чемодан. Годі він наказав зброєносцю оглянути речі. Санчо Панса зробив це дуже швидко і знайшов у чемодані білизну, гроші та розкішну записну книжку. Книжку дон Кіхот узяв собі, а гроші віддав Санчові, а потім висловив думку, що цими горами, мабуть, проходив якийсь подорожній, на якого напали й убили розбійники. Дон Кіхот розгорнув записну книжечку і знайшов у ній вірші та кілька листів. Рицареві Сумного Образу дуже кортіло дізнатися, хто був господарем чемодана, бо з віршів та листів, з золотих монет та гарних сорочок, які вони знайшли, то мав бути пан.
Отак розмірковуючи, він на вершині одного горбка побачив чоловіка, який надзвичайно спритно стрибав між кущами з прискалка на прискалок. Чоловік здавався голим, з густою, чорною бородою, з довгим скуйовдженим волоссям. І дон Кіхот вирішив знайти цю людину, бо вважав її господарем сідла й чемодана. Ідальго наказав Санчові обійти скелю з одного боку, а сам хотів об'їхати її з противного, щоб натрапити на незнайомця. Але зброєносець злякався і відмовився, сказавши, що сам нікуди не піде. Та й якщо вони знайдуть того, кому належать гроші, їх доведеться повернути, а Санчо цього не бажав. Але дон Кіхот обов'язково вирішив здійснити свої наміри, і вони разом об'їхали частину гори і натрапили на тіло померлого мула, якого вже подзюбали круки. Оглядаючи мула, рицар і зброєносець почули посвист і з боку побачили черідку кіз, а слідом за козами на вершині гори з'явився й козопас. Пастух зійшов у низ і сказав, що вони розглядають мула, який лежить у яру вже півроку, і запитав, чи не зустрічався їм хазяїн цієї тварини.
"Ми не зустрічали нікого,—відповів дон Кіхот,—але неподалеко звідси знайшли сідельну подушку й чемодан".
І козопас розповів, що з півроку тому, до чабанської халупи під'їхав на цьому мулі, якого знайшов дон Кіхот, юнак з чемоданом та сідлом, вже знайомими нашому рицарю. Він запитав, де в цих горах найвідлюдніше місце, а коли дізнався, повернув мула і поїхав, куди йому показали. Відтоді його не бачили, якщо не враховувати, що кілька днів тому він вибіг на дорогу, якою йшов один з пастухів і побив того, забравши їжу. Тоді козопаси, довідавшись про цей випадок, пішли шукати юнака і знайшли в дуплині товстого дуба. Вони сказали, щоб він не грабував пастухів, а якщо хлопцю щось потрібко, то хай краще попросе. Юнак перепросив за свій напад і обіцяв надалі нікого не кривдити. Але раптом він спинився, немов занімів, довгий час дивився в землю, стискував губи і супив брови, а потім так гнівно підбіг до одного з пастухів і почав його бити, кусати. Козопаси не без труднощів визволили товариша, а божевільний вмить зник.
Дон Кіхот здивовано вислухав козопасове оповідання. Тепер він ще більше захотів дізнатися, хто той нещасний, і ще раз вирішив шукати його по всіх горах. Та доля зробила краще.
Тієї ж хвилини з однієї розколини в скелі вийшов юнак, якого вони шукали. Підійшовши ближче, юнак чемно їх привітав. Дон Кіхот обняв юнака, а той, звільнившись з обійм, пильно придивлявся до нього. Нарешті, юнак заговорив.
Розділ XV
(де міститься дальша частина пригод в Сієрра-Морені)
Він сказав, що вдячний за ознаки прихильності, з якими звернувся до нього дон Кіхот, і хотів би віддячити за це. Ідальго відповів, що все чого він хоче, тільки дізнатися від юнака, чи не можна знайти ліків проти горя, яке примушує його проводити таке незвичайне життя.
"Якщо ж ваше нещастя з числа тих, що зачиняють двері перед будь-якою втіхою, то я гадав допомогти вам, плачучи та сумуючи разом із вами, бо в нещасті розважає і співчуття".
Дон Кіхот засвідчився орденом мандрівного рицаря, що служитиме хлопцю все життя, якщо той розповість про свої проблеми. У відповідь юнак попросив що-небудь поїсти. Санчо одразу ж дістав їжу з мішка, і незнайомець так швидко все з'їв, що ніхто й не помітив. Поївши, він запросив дон Кіхота, Санчо й козопаса піти слідом за ним. Вони вийшли на пасовище, де сіли і почали слухати розповідь юнака. Але юнак попе-редив, щоб розповідь не уривали, "бо як тільки ви це зробите, я зразу ж скінчу там, де ви спините".
Звали хлопця Карденіо, а батьківщиною його було одне з найкращих міст Андалузії. Походив Карденіо із знатного роду. У тім самім місті жила й Люсінда, яку він дуже кохав. Люсінда теж була заможного роду і з щирістю кохала Карденіо. Їх кохання було відомо батькам, які не заперечували шлюб дітей, коли ті підростуть. З часом Карденіо попросив батька Люсінди віддати її за юнака, і той погодився. Коли ж хлопець пішов розповісти своєму батькові про свої наміри, той дав Карденіо прочитати листа. В ньому писалося, що герцог Рікардо, один з найзнач-ніших грандів у Іспанії, просить відрядити Карденіо до нього. Рікардо хотів, щоб Карденіо був за товариша його сину.
Батько Карденіо сказав, що син змушений виконувати волю герцога.
Настав день від'їзду. Юнак попрощався з коханою, а її батька попросив зачекати кілька днів і не заручати ні з ким Люсінду. Карденіо справді став гарним товаришем Фернандо — сину герцога. Одного разу дон Фернандо висловив бажання з'їздити у гості до Карденіо. Почувши це, юнак зрадів і визнав цей план чудовим, бо він давав можливість побачитися з Люсіндою.
Приїхавши до них, Фернандо виявив бажання познайомитися з дівчиною, яку так вихваляв товариш. Коли він її побачив, то одразу закохався у вроду Люсінди.
Одного разу Люсінда попросила коханого прислати їй один з рицарських романів.
На цьому розповідь юнака перервав дон Кіхот. Він сказав, якби Карденіо одразу розповів про зацікавленість сеньйори Люсінди рицарськими романами, то не треба б було інших доказів, щоб довести її гарний розум.
Поки дон Кіхот казав це, Карденіо сидів, схиливши голову на груди і, мабуть, поринув у задуму. Але через деякий час він підвів голову й сказав:
"Я не можу позбутися думки, і ніхто в світі не допоможе мені в цьому — та й дурень буде той, хто гадає інакше — а саме, що цей пройдисвіт Єлісабет був коханцем королеви Мадасіми".
На його слова ідальго розгнівано відповів, що хто так гадає, той "великий паскудник". Він так захищав королеву, немов вона була його справжня дружина. Карденіо пильно подивився на дон Кіх'ота і, почувши, що його назвали ганебним словом, кинув у груди ідальго камінь, і той впав навзнак.