Кельвін порадив їй не слухати розмову, бо він не може знати, що скаже Снаут.
Вони зустрілися у радіостанції. Снаут уже чекав. Кельвін розповів Снауту, що Гері вже знає про себе, бо знайшла Гібарянів магнітофон, і пробувала покінчити з собою за допомогою рідкого кисню. Снаут поводився підозріло. Він говорив, що кожен "гість", який тут з'являється – насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого... Адама... спогадів і образів, поза якими він просто... порожній. Чим довше він з людиною, тим більше олюднюється. І набуває самостійності. Гері не знала лише про те, що Кельвін уже пробував її позбутися. Ідея Кельвіна врятувати Гері, залишити її, не подобалася Снауту. Він переконував, що коли Кельвін полетить звідси з Гері, вона не зможе існувати поза Океаном, адже звідкись же бере енергію. Втім, це можна перевірити: Кельвін може полетіти на орбіту і подивитися, чи ще жива попередня Гері. А можна просто зв'язатися з нею по радіо; якщо вона жива, то обізветься і... Кельвін знав, що там давно закінчився кисень. Тому Снаут говорив, що тут склалася ситуація поза всякою мораллю. Коли Кельвін сказав, що любить її, Снаут спитав: "Кого? Свій спомин?". Він говорив: "Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно – все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона – її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була... якби тебе переслідувало страховище, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоб спекатися його. Правда ж?". кельвін погодився, а Снаут продовжував: "Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт."
Снаут запросив Кельвіна приходити завтра о дев'ятій нагору, до Сарторіуса. Кельвін вийшов і відчув страх за свою енцефалограму. Він не знав, чи можна відповідати за власну підсвідомість, а якщо він хоче, щоб Гері зникла? Якщо вона потім щезне, то це означатиме, що він цього хотів. І все це тому, що в ньому, мабуть, криються думки, заміри, надії – жорстокі, злочинні, безжалісні, а він про них нічого не знає. "Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі", – думав Кельвін.
МИСЛИТЕЛІ
Вночі Гері помітила, що Кельвін не може заснути через експеримент з енцефалограмою. Він мусив випити снотворне, щоб виспатися.
Уранці експеримент видався йому дрібницею. Те, що Гері доведеться піти з ним до лабораторії, теж мало хвилювало його. Під час експерименту Кельвін старався думати про те, що він сама ніжність, щирий жаль, саме терпіння й готовність до незліченних жертв. Гері, без силуету, без форм, без обличчя, заповнила його до решти. Також він згадував Гізе, батька соляристики.
Сарторіус і Снаут взяли плівку з записом і підійшли до пультів управління, привели в рух апаратуру. Кельвін і Гері вийшли і направилися до бібліотеки. Там Кельвін знайшов том Гравінського. Це був збірник усіх соляристичних гіпотез. У передмові до тому Гравінський поділив відомі йому шістдесят років соляристики на періоди. Під час першого, початкового періоду дослідження планети Соляріс ніхто, власне, не висував гіпотез свідомо. Тоді вирішили, що Океан – мертвий, хімічний конгломерат, потворна драглиста маса. Щоправда, вже через три роки Маженон висловив припущення, що "драглиста машина" – не що інше, як щось живе від природи. У наступні роки було створено дуже багато досить складних моделей живого Океану. Відтак настав третій період, період розпаду монолітної досі думки вчених і появи багатьох шкіл, які змагалися й завзято боролися між собою. Уже тоді, коли темп невпинного накопичення матеріалів усе ще наростав, натхнення вчених поволі почало згасати. Розпочався занепад експериментальної соляристики. Севада – останній з великих соляристів – загинув за випадкових обставив: у районі південного полюса планети, припустившись безглуздої помилки. На очах у сотні спостерігачів він спрямував свій апарат, що летів низько над Океаном, у глиб "швидкуна", який явно поступався йому дорогою. Кельвін вважав, що це було перше самогубство, перший раптовий вибух відчаю. Найкращих математиків, фізиків, визначних фахівців у галузі біофізики, теорії інформації, електрофізіології мовчазний гігант приваблював до себе протягом десятиліть. І раптом армія дослідників з року в рік почала втрачати своїх вождів. Залишилася сіра, безіменна маса терпеливих збирачів фактів, компіляторів, оригінальних експериментаторів, але вже не було численних, задуманих у масштабі планети експедицій, сміливих, узагальнюючих гіпотез. Соляристика явно починала розвалюватись, і ніби акомпанементом до її дедалі нижчого лету була поява сили-силенної гіпотез про дегенерацію, регрес, що Океан, визнаний кінцевим продуктом розвитку.
Років за два до того, як Кельвін, випускник Інституту, почав працювати в лабораторії Гібаряна, було засновано фонд Метта-Ірвінга, призначений для заохочення тих, хто знайде спосіб використати для потреб людини енергію океанічного глею. Не раз космічні кораблі привозили на Землю вантаж плазматичних драглів, та це нічого не давало: відбувався процес розпаду.
Ставлячи на місце том Гравінського, Кельвін побачив маленьку брошурку Граттенстрома. Це праця була спрямована проти самих людей. Автор намагався довести, що наука, навіть на перший погляд дуже абстрактна, гранично теоретична і математично обґрунтована, насправді досягла небагато – всього на крок чи на два віддалилася від доісторичного, грубо-чуттєвого, антропоморфічного розуміння довколишнього світу. Граттенстром зробив остаточний висновок: ні про який "контакт" людини з нелюдиноподібною, агумаїдальною цивілізацією не може бути й ніколи не буде навіть мови. В цьому пасквілі на весь рід людський жодного разу не згадувався мислячий Океан, але його присутність відчувалася майже в кожній фразі.
Кельвін розумів, що заперечувати наявність у Океана психіки, – байдуже, що розумілося під цим словом, – було вже неможливо. Те, що Океан дуже добре помічає людську присутність над собою, стало очевидним... Крім того, Океан уміє те, чого люди не вміють, – він штучно синтезує людські тіла, ба навіть удосконалює їх, вносячи в їхню субатомну структуру незбагненні зміни, відповідно, мабуть, до мети, якою він при цьому керувався. Тому Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині.
І ще один невеликий том знайшов Кельвін. Це був "Вступ до соляристики" Мунціуса. Кельвіну пригадалася ніч, яку він провів над книгою, усмішка Гібаряна, коли він давав йому цей свій примірник. Власне, Мунціус сам довів усе до кінця, назвавши перший період соляристики періодом "пророків", до яких зарахував Гізе, Голдена, Севаду, другий – "великим розколом", розпадом єдиної соляристичної віри на безліч вірувань, які боролися між собою; передбачив він і третій період – період догматизму й схоластичного закостеніння, який настане, коли буде вивчено все, що тільки можна вивчити. Однак цього не сталося.
У книжці Мунціуса лежав складений удвоє, зовсім пожовклий відбиток із щоквартальника "Додаток до соляристики", однієї з перших праць, яку написав Гібарян ще до того, як очолив Інститут. Після назви "Чому я став соляристом" стисло перелічувалися конкретні явища, які доводили реальну можливість контакту. Він писав, що вже давно доведено певну подібність між електричними імпульсами в людському мозку і певними розрядами енергії, які відбуваються в плазмі Океану й передують виникненню таких її утворень, як поліморфи (в зародкових стадіях) та близнюки-соляриди.
СНИ
Оскільки Океан ніяк не реагував на експеримент, вони змушені були його повторити через шість днів, причому станція попливла у південному напрямку, де, як показували радарні датчики та радіограми сателоїда, активність плазми значно зросла. Дві доби змодульований енцефалограмою Кельвіна пучок рентгенівських променів завдавав з інтервалами в кілька годин невидимі удари по майже зовсім гладенькій поверхні Океану. Наприкінці другої доби вони були вже близько від полюса. Відразу ж після заходу голубого сонця на північному заході з'явилася симетріада, про яку негайно попередили сигналізатори. Виростала велетенська скляна квітка. Станція, однак, не змінювала курсу і через якусь чверть години колос, що мерехтів червоним світлом, мов згасаюча рубінова лампа, сховався за обрієм. Минуло ще кілька хвилин, і симетріада почала гинути. Одна половина стовпа палала криваво, а друга вилискувала ртуттю; він розрісся в двобарвне дерево, потім кінчики його віття, яке дедалі дужче бучавіло, злилося в одну грибоподібну хмару, верхня частина якої, осяяна палахкотінням двох сонць, пливла, підхоплена вітром, а нижня, розгорнувшись гронами на третину обрію, надзвичайно повільно опадала. Через годину від цього видовища не лишилося й сліду.
Минуло ще дві доби, й експеримент було повторено востаннє, рентгенівські уколи охопили вже доволі велику частину драглистого Океану, на півдні забовваніли, арреніди – кряж із шести скелястих, ніби вкритих льодовиками верховин; та насправді це був наліт органічного походження. Тоді вони змінили курс на південний схід і якийсь час рухалися вздовж гірського кряжу, оповитого хмарами, характерними для червоного дня; потім усе зникло. Від початку першого експерименту минуло десять днів.
За весь цей час Кельвін потерпав, що Сарторіус зажадає відновити роботу над анігілятором; крім того, Кельвін чекав, як прореагує Снаут, коли довідається від Сарторіуса про перебільшену небезпеку, яку могло спричинити знищення нейтринної матерії. Однак нічого такого не сталося.
Снаут, як і Сарторіус, раптом кудись зник. Кельвін весь час проводив з Гері і відчував, що їхні стосунки апатичні. Вночі йому снилися дивні сни. Він записував їх, хоч це важко було передати. Ось один з них. Якимсь незбагненним способом, у просторі, позбавленому неба, землі, підлоги, стелі, стін, Кельвін, чи то скорчений, чи то зв'язаний, опинився в чужій йому субстанції.