Дон Кіхот ті в чому не признався, але Санчо сказав, що це дон Кіхот звільнив розбійників. Дон Кіхот образився на зброєносця і відповів, що вони нічого не розуміють у рицарських справах.
Доротея, дуже кмітлива й дотепна, знавши вже про божевілля ідальго та зрозумівши, що з того весь час глузують, заспокоїла дон Кіхота. А потім на його прохання розповіла вигадану історію про велетня, від якого її мусить врятувати дон Кіхот.
У той час на дорозі з'явилась постать вершника на ослі. Санчо одразу впізнав Хінеса де Пасамонте і свого осла. І Санчо закричав, щоб той віддав осла. Пасамонте злякався, зліз з осла і втік. Санчо радів. Згодом дон Кіхот запитав Санчо, де і коли він бачив Дульсінею, і пригадав, що забув тоді віддати листа. Зброєносець відповів, що лист до Дульсінеї він запам'ятав, переказав якомусь ризничому, а той переписав його. Дон Кіхот почав розпитувати про Дульсінею. Санчо говорив, що сеньйора дуже прохала повернутися дон Кіхота до Тобоса.
Коли мандрівники снідали, на шляху з'явився хлопець. Це був Андрес, якого ідальго одв'язав від дуба і захистив від селянина. Андреас розповів, що тоді не тільки не заплатив йому грошей, а ще й знов дуже побив. Хлопець попросив дон Кіхота більше ніколи йому не допомагати.
Добре поївши, всі осідлали своїх тварин й без пригод приїхали на другий день в корчму, що так лякала Санчо Пансу. Корчмар, корчмариха, їх дочка й служниця Маріторнес привітали гостей. Поки дон Кіхот спав, всі решта у присутності корчмаря, корчмарихи говорили про незвичайне божевілля дон Кіхота. На подвір'я в'їхало чотири вершники з списами та щитами, всі в чорних масках, а з ними якась жінка, теж у масці, і два хлопці. Почувши це, Доротея закрила собі обличчя серпанком, а Карделіо зайшов у кімнату, де спав дон Кіхот. Четверо вершників, поважні на вигляд, злізли з коней, а один з них, взявши жінку на руки, посадив її на стілець, що стояв коло дверей кімнати, куди ввійшов Карденіо. За весь час ніхто з цих людей не зняв маски й не сказав ні слова. Тільки жінка глибоко зітхала. Бачивши все це, священник, якому дуже хотілося дізнатися, що то за мовчазні й таємничі люди, пішов слідком за хлопцями до стайні, та нічого не довідався, лише те, що жінку вони везуть силоміць.
Тим часом Доротея, почувши зітхання замаскованої дівчини, пройнялася почуттям жалю до неї. Карденіо, що був од жінки тільки через двері, впізнав її голос і вигукнув, хто вона. Жінка встала і хотіла ввійти в кімнату, де знаходився юнак. Але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду дівчини. Вершник теж не втримав маску і вона впала на підлогу. Доротея впізнала дона Фернанда, який впізнав і її. Він тримав у руках дівчину – Люсінду. Почувши голос, Карденіо хоробро вийшов з кімнати дон Кіхота. І всі впізнали один одного.
Люсінда попрохала дон Фернанда залишити її, бо доля допомогла несподіваним шляхом знов зустрітися з нареченим Карденіо. Доротея з Люсіндиних слів зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає з рук дівчину, підійшла і сказала, що вона, Доротея, його дружина. Нарешті Фернандо, вражений словами Доротеї, відпустив Люсінду й промовив, що Доротея говорить правду. Карденіо підійшов до коханої, яка ледве не зомліла. Ця пригода дивувала всіх присутніх.
Тим часом настала ніч, і корчмар з наказу дона Фернанда влаштував якнайкращу вечерю. Усі сіли за довгий стіл й посадили на почесне місце дон Кіхота. Вечеря в супроводі цікавих розмов скінчилась пізно, а дон Кіхот пішов вартувати "замок".
Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля дон Кіхота, вирішили попустувати з ним. Дівчатам вдалося прив'язати руку дона Кіхота так, що коли б його кінь ворухнувся, чоловік повиснув би на руці. Дон Кіхот ніяк не міг звільнитися і страхався в душі, що Росінант зрушить з місця. Нарешті, дон Кіхот вирішив, що все це – чарування.
На світанку до воріт корчми під'їхало кілька вершників, добре озброєних. Дон Кіхот голосно крикнув їм, що у замку ще всі сплять, і нехай вони зачекають. Почалася суперечка, вершники постукали у ворота, і всі у корчмі прокинулися. Тим часом один з коней вершників підійшов обнюхати Росінанта, що незрушно стояв. Той повернувся, ноги у дон Кіхота зіскочили з сідла, і він повис на оброті й відчув такий біль, наче йому відривали руку. Дон Кіхот зарепетував. Маріторнес, розбуджена цим криком, швидко звільнила дон Кіхота. Той одразу упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що оточили його.
Корчмар пояснив прибулим, що дон Кіхот божевільний. На той час на подвір'я корчми заїхав цирульник, у якого дон Кіхот відібрав таз. Цирульник побачив Санчо, що припасовував в'ючне сідло, і відразу визнав його за своє. Санчо вдарив цирульника, бо не хотів віддавати сідло. На галас збіглися всі, хто був присутній у корчмі. Між цирульником і доном Кіхотом почалася суперечка через таз.
Цирульник Ніколас, товариш дон Кіхота, знавши характер гідальго, забажав роз'ятрити йому навіженство та розпочав жарти, щоб усі посміялись. Він сказав другому цирульнику, що він теж належить до його фаху і добре знає всі до одного цирульницькі прилади. І таз, який він тримає у руках, є звичайний шолом, тільки йому бракує забрала. Приїжджий цирульник здивувався. Тут Фернандо запропонував розв'язати це питання за допомогою таємного збирання голосів. Для тих, хто знав дон Кіхота, все це було тільки причиною для сміху, але тим, хто не знав його, жарти здавалися безглуздям. Такого погляду дотримувалися троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як з'ясувалося потім, були квадрієри. Зібравши голоси, дон Фернандо оголосив, що більшість дотримується думки, що сідло – це збруя. Почувши таке, один з квадрієрів почав сперечатися з Фернандо. Тоді дон Кіхот замахнувся і ударив по голові списом квадрієра. Решта квадрієрів почали гукати на поміч Святе Братство. Корчмар, що належав до Братства, прибіг з мечем і став поруч квадрієрів, а Карденіо і дон Фернандо підбігли до дон Кіхота на допомогу. І вони почали між собою битися. Бій припинив гідальго, він голосно сказав, що цей замок зачарований, і вони всі б'ються, бо не розуміють один одного. Один з квадрієрів згадав про наказ заарештувати нашого рицаря за визволення галерників. Він схопив дон Кіхота, а той кинувся душити квадрієра. Фернандо розборонив їх. Квадрієр, проте, не заспокоївся і прохав допомогти йому заарештувати злодія. Почувши це, дон Кіхот засміявся і сказав, що мандрівні рицарі не підлягають загальним законам.
Священник силкувався переконати квадрієрів, що дон Кіхот з'їхав з глузду, і прохав не заарештовувати гідальго. Квадрієри погодились, а ще помирили цирульника і Санчо, порадивши їм помінятися сідлами, а попруги та вуздечки залишити без змін. Отже, в корчмі знов запанували мир та спокій.
Через два дні друзі дон Кіхота вирішили їхати далі, але вони не знали, яким чином звільнити Доротею й Фернанда від потреби їхати з гідальго до його села. Нарешті, всі спинилися на такому плані. Вони змовилися з селянином, що на той час випадково проїздив мимо корчми, щоб він дав їм свій віз. До цього возу пристосували зроблену з дерев'яних прутів клітку, куди помістили дона Кіхота, якого зв'язали сонним.
Цирульник наказав зброєносцю Санчо іти слідом за відважним і зачарованим паном, бо їм личить скрізь бути в купі. Побачивши, що його посаджено в клітку й поставлено на віз, дон Кіхот здивувався, бо у жодній з рицарських книжок він не читав, щоб рицарів возили в клітці. Тим часом Фернандо і Карденіо, щоб Санчо остаточно не догадався про їхні вигадки, вирішили прискорити від'їзд дон Кіхота з корчми. Вони наказали корчмареві сідлати Росінанта й осла, а священник найняв поденно квадрієрів супроводити гідальго аж до села.
Дон Кіхот сидів весь час у клітці з зв'язаними руками, витягнувши ноги, притулившись до ґрат, і мовчав. Через шість днів доїхали вони до села, де жив дон Кіхот. Трапилось це в неділю, і селяни на майдані підбігли до воза, щоб подивитися, що там таке. Упізнавши земляка, усі здивувались. Один з хлопців одразу побіг до ключниці й небоги й розповів, що ідальго приїхав скудлий, пожовклий, в клітці на возі. Ключниця з небогою зустріли дон Кіхота, роздягли й поклали на ліжко. Він скоса поглядав на них і не розумів, що дома. Священник доручив їм гарно доглядати ідальго. Обидві проклинали всі рицарські книжки. Хвилювання й острах довго не залишали ключницю й небогу, бо вони вважали, що тільки дон Кіхот трохи одужає, вони знову залишаться без нього. І як вони гадали, так і сталося.