Зате у квартирі Івана Івановича вони, бувало, бавилися з Бімом. Степанівна тут же сиділа, плела щось і раділа, дивлячись на дітей.
Одного разу Толик розповів, що його тато багато працює, а мама теж зайнята, бо постійно наводить вдома чистоту. Почувши це, бабуся спитала хлопця, чи знають його батьки, що він ходить до Біма. Почувши, що батьки нічого не знають, Степанівна порадила Толику розповісти їм. І от наступного дня Толик уже не прийшов. "Сказав батькові", − подумала Степанівна. У Люсі стислося серденько, воно віщувало щось лихе.
Бім хотів погуляти, і Люся вирішила, що поведе його сама. Та в дворі до неї причепилися хлопці. На щастя, Бім захистив дівчинку: так гавкнув, так рвонувся, що хлопці так і сипонули врізнобіч. Після такого випадку Біма знову почали випускати самого, як і раніше. Спочатку Люся виходила за ним і пильнувала. Потім Степанівна рано−вранці відпустила його самого. З цього разу й зовсім він гуляв сам, а ввечері повертався й охоче їв.
Якось на перехресті з дверей трамвая його покликала знайома вагоновод. Собака пам'ятав, що ця жінка возила його з хазяїном на полювання, до автобусної зупинки. Коли вагон рушив, Бім стрибнув туди з надією, що жінка їде до Івана Івановича. Біма виставили, але він швидко побіг слідом. На кінцевому кільці він застопорив біля зупинки. Звідси вони переходили з Іваном Івановичем вулицю і чекали автобуса.
Коли підійшов автобус, черга заповзла в двері, а Бім потюпав останнім, як і годиться кожному скромному собаці. Шофер впізнав собаку. Це був той шофер, якому Іван Іванович дав хабаря. Чоловік взяв собаку до себе в кабіну. Бім умостився там, притиснувшись до стіночки, щоб не заважати.
Коли вони були вже біля тієї зупинки, де Бім завжди виходив з Іваном Івановичем у ліс, собака запалився. Він дряпався в двері, скавулів, просив випустити. Та шофер грізно наказав сидіти. Один з пасажирів вирішив купити Біма. І от коли він уже розрахувався з шофером, запитав, як звати собаку. Шофер запитливо подивився на Біма, потім на покупця і впевнено відповів: "Чорне вухо". Чоловік зрозумів, що собака не належала шоферу.
Чоловік, пропахлий травою, був явно добрий, і Бім пішов з ним поруч, сумний і збентежений. Йшли вони спочатку лісом. Потім потяглась озимина. В дорозі Бім отримав нову кличку − Чорновух.
РОЗДІЛ 11
Чорновух у селі
Бім опинився у селі і все його там дивувало. Будиночки були маленькі, вкриті ребристими сірувато-білими листами. Вранці, завжди в один час, з кожного будиночка іде вгору дим. Найдивовижнішим виявилось те, що вкупі з людьми тут жили різні тварини й птиця: корови, кури, гуси, вівці, свині. У тварин, позаду кожного людського будиночка, були свої будиночки.
Першого дня Бімові постелили сіна в кутку сіней. Чоловік прив'язав його мотузком, добре нагодував і кудись пішов. Решту дня Бім пробув на самоті. Надвечір він почув, як зашаруділи ратичками по землі вівці, як вони увійшли у двір, як промукала корова у хліві. А незабаром прийшов і той чоловік, але тепер з хлопчиком, від якого пахло вівцями. Так Бім потрапив у сім'ю Альоші та його батьків − Хрисана Андрійовича та Петрівної.
Від хлопчикової мами пахло землею і буряком. Вона пізно верталася додому, доїла корову, робила домашню роботу. Того вечора до них прийшов бригадир, і Бім показав усе, що вмів. Усі зрозуміли, що він дуже розумний собака.
Батько та Альоша пасли людські вівці, окрім яких були ще й колгоспні. Мати працювала на буряках, і їй була потрібна допомога чоловіка і сина. Та поки не випав сніг, вони мусили доглядати овець.
Зранку Біма розбудило півняче кукурікання, а згодом собака отримав миску смачного молока. Корова прийняла його з цілковитим довір'ям, навіть лизнула в голову. Свиня і двоє поросят спочатку не приділили Бімові уваги, а просто перехрюкнулись між собою іронічно. А от червоний півень кинувся на Біма шулікою. У відповідь Бім вдарив його лапою з розмаху. Тепер півень уже не був героєм. Відтоді він з курми не підходив до собаки.
Біма ще з тиждень не випускали з двору, і він, якось сам по собі, став тут за головного. Згодом, коли було холодно, ніхто не дивувався, що Бім спав між поросятами на м'якій підстилці, зігрітий з обох боків. Проти такої дружби і поросяча мама не заперечувала.
Годували Біма дуже добре. Та не для мисливського собаки це: лежати, стерегти курей, виховувати поросят...
РОЗДІЛ 12
На польових просторах. Незвичайне полювання. Втеча
Бім відчув ще й те, що довір'я до нього нема, коли не випускають. Кожного ранку Хрисан Андрійович з Альошею вигонили своїх овець і йшли з ними на цілий день, а Біма, хоч як він просився, залишали в дворі.
Одного разу Бім почав рити землю під тином, підійшов Хрисан Андрійович, узяв його за хвоста. Бім завмер у своїй норі, як неживий. Чоловік зрозумів, що Чорновух затужив, що собака прагне волі. Хрисан Андрійович покликав Біма в сіни, поклав на сіно, прив'язав за мотузок і приніс миску з м'ясом. Та собака більше не їв.
Наступного дня Хрисан Андрійович одв'язав Біма і взяв з собою пасти овець. З кожного двору до них приєднувалися то п'ятеро, то десятеро овець, отак у кінці села зібралась величенька отара. Попереду йшов Хрисан Андрійович, позаду − Альоша з собакою.
Була вже не осінь, однак ще й не зима. Бім ішов на мотузку. Він бачив, як Альоша підганяв овець, що відбивалися від отари. Бім дуже швидко збагнув, що жодна вівця не повинна відходити від гурту, а в наступній пробіжці з Альошею він уже гавкнув на ту вівцю, яка порушувала порядок і дисципліну. Так Бім швидко навчився пасти овець. Нарешті його спустили з мотузка. А не більш як через тиждень Бім завертав неслухняних овець до отари, стежив за ними, познайомився з двома собаками, що стерегли величезну колгоспну отару, де було три чабани.
Якось зненацька посипав сніг. Хрисан Андрійович, Альоша та Бім збили овець у коло, постояли трохи, та й повели отару в село серед дня. Бім тепер перейшов ночувати в дуже теплу будку, збиту в кутку самих сіней і напхану м'яким сіном. А вечорами він заходив до хати як член сім'ї і лишався там, доки повечеряють.
Одного вечора Петрівна прийшла геть запорошена сніжком, мокра, з обвітреним і опухлим обличчям. Бім дивився, як вона, роздягнувшись, трусила руками й стогнала. Руки в неї були червонясті, потріскані, в землистих плямах. А Хрисан Андрійович дивився на Петрівну і про щось начебто журився А другого ранку він нагострив ножі, і всі четверо вийшли з дому: Петрівна, Хрисан Андрійович, Альоша та Бім. Сім'я чистила у полібуряк і скидала на купи. Було холодно, і Альоша бігав з Бімом, щоб зігрітися. Отак бігаючи полем, Бім знайшов зграйку куріпок. Усі зрозуміли, що він мисливський собака, учений.
Кілька днів вони ходили на буряки, а потім закінчили свою ділянку. Тепер Петрівна нікуди не ходила й одверто раділа з цього. Вона цілі дні щось робила: чистила корову, прала білизну, мила підлогу, шаткувала капусту, колотила масло, топила піч, варила, шила на машинці, латала одежу, виносила корові цебро − всього не злічити. Бім стежив за її роботою. За Альошею приходила вчителька, хлопчик ходив тепер до школи.
Якось, коли всі зібралися й вечеряли, увійшов чоловік: високий, широкий, костистий, з великим обличчям, але з маленькими лисячими очицями і в лисячій шапці. Його звали Клим, і він хотів купити Біма, бо був мисливцем. Хрисан Андрійович відмовився, бо любив свого Чорновуха, але дозволив брати собаку на полювання, щоб він підтримував породу, як йому належить за статутом.
Вдосвіта Хрисан Андрійович разом з жінкою зібралися в місто на базар. Вони мали що продати, тому обвішалися клунками і пішли. Та Біма не взяли, хоч він теж хотів у місто, до своєї домівки. Невдовзі надійшов Клим з рушницею та рюкзаком. Бім побачив рушницю і зрадів, що відправиться на полювання.
Спочатку їм нічого й не траплялося, окрім нори смердючого тхора. В переліску Бім став на куріпок. Клим крикнув, щоб собака лякав їх. Бім аж здригнувся від крику басом і враз підняв куріпок. З Клима був кепський мисливець, він промазував. Коли Бім знайшов зайця, Клим ніяк не міг застрелити його.
Клим так і не зміг зрозуміти у своєму озлобленні, що Чорновух не привчений рвати зайців і душити їх, що це нижче гідності інтелігентного сетера. І тоді чоловік з розмаху ударив Біма щосили носком здоровенного чобота в груди знизу. Бім охнув і впав. Він дивився болісним і страдницьким поглядом на людину, не розуміючи й жахаючись. Потім він насилу звівся на чотири лапи, похитався ледь-ледь і звалився знову, ворушачи лапами. Клим налякався і втік. Того дня він не повернувся в село, а десь прошвендяв до самої ночі. Опівночі, скрадаючись городами, заповз до своєї хати, що стояла край села.
В бідного Біма всередині щось обірвалося від удару, воно перехопило дихання, стисло груди, того він і втратив свідомість. Та ось він кашлянув і став блювати, зітхнув − дихати боляче. Ще раз ухопив повітря розкритим ротом і відкашлявся. Насилу підняв голову. Собака ледве встав, тяжко добрався до найближчої скирти і ліг.
Скільки Бім пролежав у забутті, він не знав, але, прийшовши до пам'яті, відчув гострий біль у грудях; голова запаморочилась, і він, відчувши нутром, що зараз щось скоїться з ним, виповз із соломи. Полежав просто неба. Потім Бім доплентався до ручаю і випив води. Він побачив степову осоку і почав її їсти. Потім трапилася вже присохла запізніла ромашка. Він їв і ромашку. Ще повернувся до ручаю, напився й пішов до села. Дорогою Бім примостився коло копиці, відлежався трошки. З'їв лопух. Так Бім лікувався.
Уночі собака притюпав до Хрисана Андрійовича, переліз через дві приступки на ґанок і приліг. У хаті було тихо. До подвір'я підійшов Клим і побачивши, що Чорновух вернувся, потрюхикав назад, аж наче повеселів. У Біма не було сили, щоб наздогнати й помститися за підступний жорстокий удар чоботом. Навіть гавкати він не міг. Бім боявся, що Клим прийде знову і забере його, тому собака тихо обійшов двір і пішов собі з села.
Світало. В напрямку до шосе йшов собака. До зупинки автобуса Бім знову знесилів, він ледве дотягнув до стогу сіна. Лежав там довго, майже цілий день. Тепер йому трапилася галявка безсмертника, він з'їв і ці квіточки.