Хлопець побачив люстерко і заглянув у нього. Тоді Анзельмові здалося, ніби всередині у ньому почалась боротьба. Думки, образи з'являлися, знов зникали: архіваріус Ліндгорст... Серпентина... Зелена Змійка... Він збагнув, що завжди думав тільки про Вероніку. Дівчина спитала, чи він одружиться з нею, коли стане радником. "Неодмінно!" – відповів студент Анзельм.
Хлопець побачив, що запізнився до архіваруса, тож залишився на обід. Після обіду прийшов реєстратор Гербранд, який приніс пляшку араку, цитрину і цукор. Вероніка приготувала чудесний пунш, поналивала їм трунку, і між друзями зайшла щира, весела розмова. Та коли трунок зайшов студентові Анзельму в голову, він відчув, що мусить вірити в Серпентину. Анзельм легенько торкнувся руки Вероніки. "Серпентино, Вероніко!" – зітхнув він нишком і поринув у глибокі мрії. Хлопець почав розповідати, що архіваріус Ліндгорст – це, власне, Саламандр, який, розгнівавшись, геть спустошив сад Фосфора, князя духів, за те, що від нього втекла Зелена Змійка. Тому він тепер мусить бути королівським архіваріусом і нидіти отут, у Дрездені, зі своїми трьома доньками. Паульман спитав студента, навіщо він верзе дурниці. Реєстратор Гербранд сказав, що той архіваріус і справді-таки проклятий Саламандр, бо він пальцями креше вогонь. Коли Анзельм назвав проректора пугачем, чоловік сказав, що студент таки збожеволів. Зайшла мова про Лізу, тоді Анзельм сказав, що її батько – нікчемне драконове перо, а мати – погана редька. Вероніка скрикнула, що це паскудний наклеп. Всі почали сперечатися. Вони так репетували й ревіли, мов навіжені. Нараз відчинилися двері, все раптом стихло, і до кімнати ввійшов маленький чоловічок у сірому плащі. Він сказав студенту, що той не з'явився сьогодні до архіваріуса Ліндгорста, але просять з'явитися завтра вчасно. Коли дивний чоловік виходив, усі помітили, що то був сірий папуга.
Прощаючись з хлопцем, Вероніка поцілувала його. Тоді Анзельм сказав, що стане радником і одружиться з нею, а всієї тієї дурної маячні позбудеться.
І коли він наступного дня опівдні йшов садом архіваріуса Ліндгорста, то не міг надивуватися, як це йому спершу все тут здавалося таким дивним і чудовим. Архіваріус подивився на нього, якось дивно, іронічно посміхнувся і запитав, як вчора смакував пунш. Виявилося, що архіварус теж був вчора там: сидів у мисці, коли реєстратор Гербранд схопив її, щоб жбурнути об стелю, і Ліндгорст мусив швидше сховатись у проректорову люльку.
Коли студент взявся за роботу, йому чомусь було важко: він побачив на пергаментному сувої таку силу дивних рисок та закарлючок, що здалося, що все те майже неможливо скопіювати.
Під час роботи велика ляпка впала на розгорнутий першотвір. Зашипівши й засвистівши, з плями вилетіла синя блискавка і затріщала-зазміїлась по кімнаті до самої стелі. Тоді зі стін заклубочилась густа пара, листя почало шуміти, пара зайнялася і навколо Анзельма. Золоті стовбури пальм стали велетенськими зміями, що обкрутились лускатими тілами навколо Анзельма. Тіло хлопця зовсім заклякло, і він знепритомнів, а коли знов опритомнів, то не міг навіть ворухнутись. Він сидів у міцно заткнутій кришталевій сулії на одній з полиць у бібліотеці архіваріуса Ліндгорста.
ВІГІЛІЯ ДЕСЯТА. СТРАЖДАННЯ СТУДЕНТА АНЗЕЛЬМА В СКЛЯНІЙ СУЛІЇ. ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ УЧНІВ ДУХОВНОЇ ШКОЛИ І ПРАКТИКАНТІВ. БИТВА В БІБЛІОТЕЦІ АРХІВАРІУСА ЛІНДГОРСТА. ПЕРЕМОГА САЛАМАНДРА І ЗВІЛЬНЕННЯ СТУДЕНТА АНЗЕЛЬМА
Таке покарання мав студент за велику ляпку. Він сидів у кришталевій сулії, не міг ворухнутися і кликав на допомогу Серпентину. Хлопець почав каятись, що вчинив проти коханої Серпентини такий злочин, що виплекав в собі ганебні сумніви, що втратив віру.
Раптом Анзельм помітив, що поряд із ним, на тій самій полиці, стояло ще п'ять сулій, в яких він побачив трьох учнів духовної школи і двох практикантів. Хлопці говорили, що їм зараз дуже добре, бо отримують таляри від божевільного архіваріуса за різні безглузді копії і гуляють, скільки хочеться. Анзельм запитав: "Хіба ж вам не видно, що ви всі вкупі і кожний зокрема сидите в скляних судіях і не можете навіть ворухнутись, а не те що кудись там ходити?" Тоді учні й практиканти голосно зареготали й закричали: "Студіозус з'їхав з глузду, він уявляє, що сидить у скляній сулії, а сам стоїть на Ельбському мості й дивиться просто в воду. Ходімо далі!"
Тоді повіяв і забринів по кімнаті Серпентинин голос: "Анзельме! Вір, кохай, надійся!" Тепер муки Анзельма ставали легшими. Він добре бачив, що Серпентина ще кохає його і лише завдяки їй він може витримати ув'язнення в склі. Та тут зі старої кавнички показалося зморщене обличчя старої відьми-перекупки з-під Чорної брами. Вона вишкірилась і пронизливо зареготала. Анзельм назвав її гидотною редькою і пообіцяв, що Саламандр переможе її. Стара пообіцяла, що допоможе йому вибратися з сулії, але він мусить одружитися з Веронікою. Студент сказав, що не підкориться їй, бо кохає Серпентину, і радником бути не хоче.
Тоді стара зареготала і скрикнула, що має багато іншої роботи. Вона скинула чорний плащ і гола, бридка, почала кружляти по кімнаті. Фоліанти падали додолу, а вона виривала з них пергаментні аркуші і надягала на тіло. Потім вона схопила золотий горнець. Хлопець напружив усю свою силу. Різкий дзенькіт розлігся по кімнаті. Архіваріус з'явився в дверях у своєму адамашковому халаті. Він почав боротьбу з відьмою. Лілеї з його халата летіли у відьму. Вона завила з болю. Тим часом сірий папуга кинувся на відьминого кота в переміг його. Стара, сповнена люті й відчаю, кинула горнець назад себе, підскочила до архіваріуса і хотіла вчепитися в нього пазурами, але архіваріус швидко зірвав свій халат і жбурнув його на стару. Звідти, де стара впала додолу під халатом, знявся густий чад. Архіваріус підняв халат – під ним лежала погана редька. Папуга взяв редьку в дзьоб і вилетів із нею у вікно. Потім архіваріус взяв золотий горнець і гукнув Серпентину.
Архіварус знову став князем духів і сказав студентові, що у зневірі винні ворожі стихії, а не Анзельм. Студент – не зрадник, тож буде вільний і щасливий. Скло, що ув'язнило Анзельма, розпалося, і він упав в обійми коханої, милої Серпентини.
ВІГІЛІЯ ОДИНАДЦЯТА. ПРОРЕКТОР ПАУЛЬМАН НЕЗАДОВОЛЕНИЙ ТИМ, ЩО В ЙОГО РОДИНІ ЗЧИНИЛАСЬ ТАКА СКАЖЕНИНА. ЯК РЕЄСТРАТОР ГЕРБРАНД СТАВ РАДНИКОМ І В НАЙЛЮТІШИЙ МОРОЗ ПРИЙШОВ У ЧЕРЕВИКАХ ТА ШОВКОВИХ ПАНЧОХАХ. ВЕРОНІЧИНЕ ПРИЗНАННЯ. ЗАРУЧИНИ БІЛЯ МИСКИ З ГАРЯЧИМ СУПОМ
Уранці другого дня проректор Паульман не міг зрозуміти, як вони могли вчора так впитися пуншем. Коли студент Анзельм вибіг учора звідти, проректор Паульман і реєстратор Гербранд лишились і, заточуючись, кружляли по кімнаті, мов навіжені, стукались головами, поки Франя не відпровадила тата спати, а реєстратор Гербранд впав на софу. Реєстратор вважав, що вони набралися того божевілля від Анзельма. Проректор вирішив, що більше не пустить у свою домівку студента.
Вероніка стала дуже задумлива, мовчазна, усміхалась тільки вряди-годи, і то якось дивно, а найбільше любила бути на самоті. Дівчина знала, що студент сидить замкнутий у скляну сулію. Батько покликав до дочки лікаря Екштайна, який знову сказав: "Гай, гай!", не приписав нічого і сказав, що треба лікувати нерви.
Минуло кілька місяців, як Анзельм зник, але і реєстратор Гербранд також не приходив до проректора, коли це раптом з'явився у новому модному вбранні, із великим букетом живих квітів у руці. Гербранд розповів, що стає радником і хотів розповісти про це ще тоді, коли вони пили пунш. Потім Гербранд попросив руки Вероніки. Проректор сказав, що нічого не має проти. Коли зайшла Вероніка радник Гербранд підійшов до неї, привітав з іменинами й віддав пахучий букет квітів і маленьку коробочку з сережками. Проректор Паульман поважним тоном сповістив її про підвищення їхнього приятеля і про його освідчення. Вероніка погодилася, а тоді зізналася, що кохала Анзельма, мусила вдатися по допомогу до старої Лізи, але тепер щиро кається і зрікається усіх сатанинських чарів. Проректор Паульман скрушно скрикнув, що дочка причинна, але радник Гербранд подумав, що дівчина просто багато нервувалася.
Через кілька тижнів по тому всі мрії пані радниці здійснилися.
ВІГІЛІЯ ДВАНАДЦЯТА. ВІДОМОСТІ ПРО МАЄТОК, ЩО ЙОГО АНЗЕЛЬМ ДІСТАВ ВІД АРХІВАРІУСА ЛІНДГОРСТА ЯК ЗЯТЬ, І ПРО ТЕ, ЯК ВІН ЖИВЕ ТАМ ІЗ СЕРПЕНТИНОЮ. ЗАКІНЧЕННЯ.
Анзельм, з'єднавшись навіки з милою Серпентиною, оселився тепер у чудовому, таємничому царстві. Тепер Анзельм став поетом і живе з дружиною в Атлантиці. Архіваріус Ліндгорст запросив у гості автора цього твору і пригостив чарівним трунком. Автор побачив дивну картину: Анзельм іде до храму, де його зустрічає прекрасна Серпентина, яка несе золотий горнець, із якого виросла пишна Лілея. Анзельм обіймає дівчину в запалі гарячого жадання. Лілея горить осяйним промінням над його головою. Скрізь стоїть веселий, радісний, метушливий гомін, всюди відбувається свято кохання!
Видиво, в якому Анзельм з'явився у своєму маєтку в Атлантиді, автор побачив завдяки Саламандровому мистецтву, і коли воно зникло, то автор знайшов усе це на столі чисто переписане і його ж власною рукою. Але тепер душу автора сповнив пекучий жаль. Архіварус підійшов до нього і сказав: "Чого ви побиваєтесь? Хіба ж ви самі не були щойно в Атлантиді і не маєте там принаймні гарненького хутірця як поетичного маєтку вашої душі? І взагалі хіба ж Анзельмове щастя – щось інше, як не життя в поезії, якій відкривається найглибша таємниця природи – священна єдність усіх речей?"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу