Було це, коли Джордан спитала чи Нік не знайомий в своєму Вест-Еггу з Гетсбі. Потім Джордан збагнула, що Гетсбі – це ж і є отой офіцер у білому автомобілі Дейзі.
Нік зрозумів, що Гетсбі купив будинок у Вест-Еггу, бо знав, що Дейзі мешкає поблизу, по той бік затоки. "Він просив спитати у вас, — вела далі Джордан, — чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку". Скромність цього прохання приголомшила Ніка. Гетсбі чекав п'ять років, купив справжній палац, на казкове сяйво якого зліталися хмари всілякої мошви, — і все заради того, щоб мати можливість колись "завітати на часинку" до чужого дому. "Певно, він весь час сподівався, що вона з'явиться на якомусь його бенкеті. Але вона не з'являлась", — сказала Джордан. Жінка розповіла, що Гетсбі не хоче влаштовувати ніяких таємних побачень, тільки хоче зустрітися з Дейзі в гостях у сусіда. Усі ті роки Гетсбі переглядав чиказькі газети, сподіваючись натрапити на якусь згадку про Дейзі. "Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щоб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю", — говорила Джордан.
На відміну від Гетсбі й Тома Б'юкенена, Нік не мав дівчини, а тому він міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч – Джодан. Потім вони поцілувалися.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Коли Нік повернувся ввечері додому, до нього прийшов Гетсбі. Нік сказав, що завтра зателефонує Дейзі й запросить її на чашку чаю. Подивившись на поганий газон Ніка, Гетсбі сказав, що його треба покосити. Потім Гетсбі запропонував Ніку одну справу, у якій можна добре заробити. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфіденційну. Нік зрозумів, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все його життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що Нік відмовився.
На душі в Ніка було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і він поринув у глибокий сон. Наступного ранку Нік з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.
В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до Нікових дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі. О другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима – темні кола після безсонної ночі. Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман. Гетсбі напружено вдивлявся в заволожені вікна. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому, бо ніхто на чай уже не приїде. Але почулися звуки машини. Коли вона зупинилася, з неї визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.
Нік зустрів і провів Дейзі у будинок. Гетсбі всередині не було, але швидко він постукав у вхідні двері. Не виймаючи рук з кишень, він пішов у вітальню. З хвилину стояла цілковита тиша. Потім Нік почув з вітальні якесь здушене бурмотіння, короткий сплеск сміху, а по тому – неприродно дзвінкий голос Дейзі: "Мені дуже, дуже приємно бачити вас знову!" I – довга мовчанка. Стовбичити далі в передпокої було безглуздо, тож Нік ввійшов до кімнати. Гетсбі стояв, все ще тримаючи руки в кишенях і марно силкуючись надати собі невимушеного вигляду. "Ми давні знайомі", — промимрив Гетсбі. "Ми не бачилися багато років", — мовила Дейзі напрочуд прозаїчним тоном. "В листопаді буде п'ять років". Автоматичність відповіді Гетсбі загальмувала розмову ще, принаймні, на хвилину. Добре, що прийшла служниця Ніка і принесла чай та тістечка.
За чаєм Нік з Дейзі щось розповідали одне одному, а Гетсбі, забившись у куток, удавав, ніби стежить за розмовою. Та, пам'ятаючи, що вони зібралися не для тихого чаювання, Нік, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив дозволу вийти. Гетсбі побіг за ним, але Нік сказав йому взяти себе в руки і повернутися до Дейзі. Нік вийшов на дощ і під деревом пів години вдивлявся на дім Гетсбі. Перше ніж увійти, Нік влаштував гармидер на кухні, щоб вони почули, що він йде. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попереднього збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз. Гетсбі буквально сяяв.
Гетсбі запросив Дейзі і Ніка до себе, щоб показати дім. Дейзі пішла нагору вмитися, а Нік з Гетсбі чекали її надворі. Гетсбі милувався своїм будинком, а потім сказав Ніку, що три роки працював, щоб його купити. Нік спитав, чим він, власне, займається, Гетсбі відповів: "Це моя справа", але потім розповів, що займався якийсь час медикаментами, потім – нафтою. Але тепер і від того, і від того відійшов.
Нік, Дейзі і Гетсбі оглядали будинок. Нарешті вони дійшли до особистих апартаментів Гетсбі – спальні з ванною та кабінету, де сіли й випили по чарці шартрезу. Після збентеження, після невтримної радості присутність Дейзі сповнювала Гетсбі тепер безмірним подивом. I тепер щось ніби зірвалося в ньому. Гетсбі почав витягати з шафи стоси сорочок, сказавши, що в Англії має людину, яка закуповує йому одяг. Він кидав сорочки, а Дейзі раптом здушено зойкнула і, опустивши голову на сорочки, зайшлася плачем. "Такі гарні сорочки, — ридала вона. — Мені так гірко, бо я ніколи не бачила таких... таких гарних сорочок...".
Після будинку вони мали ще оглянути сад, басейн, гідроплан і квітники, але знову задощило, і вони дивилися у вікно. "Якби не імла, звідси видно було б твій дім на тому боці затоки, — сказав Гетсбі. — У вас там на кінці причалу цілу ніч світиться зелений вогник". Дейзі рвучко взяла його під руку. Нік побачив фото якогось чоловіка. Гетсбі сказав, що його вже нема між живих, це – Ден Коді, його найкращий приятель. На столі стояв знімок самого Гетсбі, зроблений, певно, коли йому було років вісімнадцять, у костюмі яхтсмена, голова хвацько відкинута назад. Гетсбі показав Дейзі газеті вирізки – усі про неї.
Згодом Гетсбі сказав, що зараз їм зіграє Кліпспрінджер. Він пішов по чоловіка, а коли той прийшов, то сів з рояль і зіграв "Оселю кохання".
Вечоріло. У Вест-Еггу вже світилися всі вогні; переповнені електрички з Нью-Йорка розтинали завісу дощу. Гетсбі узяв долоню Дейзі у свою, а коли вона сказала йому щось на вухо, рвучко обернувся до неї в пориві почуттів. Певно, її голос особливо вабив його своєю мінливою, гарячковою теплотою. Обоє забули про Ніка. Потім Дейзі, на мить усвідомивши його присутність, простягла руку, але для Гетсбі. Нік більше не існував. Нік ще раз подивився на них, і вони теж подивилися на нього, але відсутнім поглядом.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Одного дня до Гетсбі з'явився молодий амбітний репортер з Нью-Йорка й спитав, чи не бажає він висловитись. З'ясувалося, що молодик почув прізвище Гетсбі в себе в редакції у зв'язку з чимось таким, чого він або не до кінця зрозумів, або не хотів розголошувати. А тому у свій вільний день він з похвальною заповзятливістю вирушив "подивитися, що й до чого". Це був постріл навмання, а проте репортерський інстинкт не підвів. Протягом літа сотні людей, що бували на прийомах у Гетсбі й на цій підставі вважали себе втаємниченими в його справи, ширили про нього всілякі чутки, і йому вже й справді було недалеко до того, щоб стати героєм газетної сенсації.
Джеймс Гетс – таке було його справжнє, законне ім'я. Він змінив його в сімнадцять років, у ту знаменну мить, яка мала стати початком його кар'єри, — коли побачив, що яхта Дена Коді стала на якір над найзрадливішою обмілиною Верхнього озера. Ще Джеймсом Гетцем вештався він до тієї миті берегом у зеленому подертому светрі й парусинових штанях, але вже Джеєм Гетсбі позичив у когось ялик, довеслував до "Туоломі" й попередив Коді, що за півгодини може знятися вітер, який розтрощить яхту на друзки.
Певно, це ім'я він придумав для себе задовго до того. Батьки його, невдатні фермери, насилу зводили кінці з кінцями. Понад рік він тинявся по південному узбережжі Верхнього озера – збирав молюсків, ловив лосося, наймався на будь-яку роботу, що забезпечувала йому харч і дах над головою. Цей спосіб життя зміцнював і гартував його засмагле тіло. Він рано спізнав жінок, а що вони розбещували його, то навчився їх зневажати. За кілька місяців до того, інстинктивно намацуючи стежку до свого блискучого майбутнього, він опинився в маленькому лютеранському коледжі св. Олафа на півдні штату Міннесота. Пробув він там два тижні, працював двірником, щоб відробляти плату за навчання. Потім він повернувся до Верхнього озера й усе ще тинявся в пошуках гідного себе заняття, коли яхта Дена Коді стала на якір над прибережною обмілиною.
Коді перевалило тоді за п'ятдесят, і за плечима в нього були срібні копальні Невади, золотоносні жили Юкону і взагалі всі металеві гарячки, починаючи з сімдесят п'ятого року. Операції з монтанською міддю, що принесли йому кілька мільйонів, не позначилися на його фізичному стані, але вкрай розладнали його психіку, і чимало жінок, відчувши це, намагалися розлучити його з його грошима. Отак після п'ятирічних мандрів уздовж аж надто гостинних берегів він з'явився в затоці Літл-Герл на Верхньому озері, щоб круто змінити долю Джеймса Гетца.
Коді поставив Гетсбі кілька запитань (відповіддю на одне з них стало оте новісіньке ім'я) і виявив, що хлопцю притаманні кмітливість й надмірне честолюбство. За кілька днів по тому він забрав його до Дулута, де купив йому синю куртку, шість пар білих полотняних штанів і кашкет яхтсмена. I коли "Туоломі" вирушила в плавання до Вест-Індії, Гетсбі був на її борту. Він виконував функції стюарда, старшого помічника, капітана, секретаря, навіть тюремника; тверезий Ден Коді добре знав, на які вибрики здатен Ден Коді п'яний, і, щоб уникнути всіляких неприємностей, він дедалі більше покладався на Джея Гетсбі. Так тривало п'ять років, поки одного вечора в Бостоні на борт яхти не зійшла Елла Кей; за тиждень по тому, порушивши правила гостинності, Ден Коді помер.