За тиждень прийшов лист. Ганс повідомив Вальтера: щойно зможе, постарається надіслати усе необхідне. У листі також був аркуш із картою Молькінґа і Великого Мюнхена. Десь у середині червня 1940 року прибула "Моя боротьба" з ключем від Гансового будинку у палітурці. Вальтера повідомили, що його відсилають до Польщі – утверджувати німецьку владу над поляками і євреями. А Макс дістався Мюнхена, а звідти – Молькінґа, а тепер сидів на кухні Ганса, благаючи про допомогу.
Лізель зайшла на кухню і побачила, як Макс Ванденбурґ жадібно ковтає сумнозвісний гороховий суп. Потім він його виблював, бо давно не їв стільки.
Зранку дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку. Потім мама спокійним голосом (що було не часто) сказала, що тато дещо пояснить дівчинці. Ганс завів Лізель у підвал. Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини. Ганс сказав, що якщо Лізель кому небудь розкаже про чоловіка нагорі, то всі вскочать у велику халепу. Лізель погодилась мовчати про Макса.
Макс Ванденбурґ проспав три дні. Лізель частенько стояла над ним. Інколи Макс говорив, перелічуючи імена. Ісаак. Тітка Рут. Сара. Мама. Вальтер. Гітлер. Він повторював слово "ні". Лізель була біля нього, коли прокинувся. Він вчепився пальцями у плече дівчинки. Тато піднявся нагору і побачив, що Лізель і Макс вже познайомились. Макс Ванденбурґ заприсягся, що більше ніколи не спатиме в кімнаті Лізель. Підвал – ось найкраще місце для нього. Він єврей, і якщо йому десь і судилося жити, то тільки в підвалі.
Ганс і Роза постягували донизу простирадла і наповнили гасову лампу. Роза попередила, що їжі в них небагато, на що Макс попросив її приносити йому хіба недоїдки. Вони також затягнули до підвалу матрац і сховали під сходи, а збоку спорудили стіну з полотен. Вона була досить високою, щоб цілком закрити трикутний вхід.
Перші дні його життя в підвалі Лізель уникала Макса. Вона заперечувала його існування. Ніколи раніше Лізель не бачила, щоб Ганс і Роза так часто дивилися одне на одного такими серйозними поглядами. Саме вони носили до підвалу їжу і поставили порожню банку з під фарби для Максових відходів. Вмісту банки дуже обережно мав позбуватися Ганс. А Роза носила йому відра гарячої води, щоб він міг помитися. Єврей був брудним.
Надворі був листопад, лили дощі. Одного разу Лізель відправили з обідом до Макса. Коли він вийшов зі свого сховку, у руках тримав "Мою боротьбу". Після прибуття він хотів повернути її Гансу Губерманну, але той сказав, щоб Макс залишив її собі.
Найбільше Лізель шокувало те, як перемінилася мама: вона майстерно давала собі раду у скрутних ситуаціях. Навіть коли від її послуг прання і прасування відмовилася Хелена Шмідт – а було це через місяць після Максової появи на Небесній вулиці. А Лізель, хоч куди б ішла, тримала язика за зубами.
Мабуть, саме Руді допомагав їй не збожеволіти. Здавалося, наче від нього розбігаються хвилі впевненості у тому, що життя – не більше, ніж жарт, безкінечна послідовність забитих голів, бешкетних витівок і незмінного репертуару безглуздих балачок. Окрім Руді у неї були ще мерова дружина і читання в її бібліотеці. Лізель брала там кілька книжок і з кожної читала маленькі уривки, доки одного дня не натрапила на ту книжку, від якої не могла відірватися. Вона називалася "Свистун" . Здебільшого ця книжка зацікавила дівчинку через випадкові зустрічі зі свистуном Небесної вулиці – Пфіффікусом.
Відколи прибув Макс, їхні з татом уроки тимчасово перервалися. Але одного разу він взяв Лізель, книжку "Знизування плечима", і вони пішли у підвал. Був початок грудня, день був дуже холодним. З кожним кроком підвал ставав усе неприязнішим. Коли Ганс торкнувся холодної руки Макса, негайно наказав Лізель набрати ванну для Макса, щоб зігріти його. Відтоді щоночі тато з мамою розводили у своїй спальні вогонь, а тоді тихенько приходив Макс і сідав у кутку, потім засинав на підлозі. Вранці він повертався у підвал.
Прийшло Різдво, Ганс молодший не приїхав (водночас полегшення і лиховісний знак, що він пішов на війну), а Труді приїхала, але, на щастя, все минуло добре.
Одного разу, коли Лізель спитала Макса, чи книжка Гітлера цікава, хлопець відповів, що це найкраща книжка, бо врятувала йому життя. Макс почав вечорами розповідати свою історію.
Якось увечері Ганс, Макс і Лізель сиділи біля каміна. Ганс сказав, що у Макса і Лізель багато спільного, наприклад, Лізель теж любить кулачні бійки (Ганс знав про її бійку в школі).
Ночами Лізель Мемінґер і Макс Ванденбурґ показували інші свої схожості. У різних кімнатах обоє марили своїми кошмарами. Одного разу, схвильована відлунням Максового переляку, дівчинка вирішила вилізти з ліжка. Вона пішла у кімнату батьків, де був Макс. Тієї ночі вони розмовляли про свої кошмари.
Одного разу дівчинка принесла Максу газету. Макс оцінив її подарунок і прочитав газету від першого до останнього слова.
У лютому 1941 року, на свій дванадцятий день народження, Лізель отримала вживану книжку "Люди з бруду". Батьки обійняли дівчинку. А вона потім вперше обійняла Макса. Тієї миті Макс Ванденбурґ вирішив дати їй щось взамін.
Макс вирізав декілька сторінок з "Моєї боротьби" і замалював їх білою фарбою. Коли вони висохли, почав писати історію під назвою "Навислий чоловік". Коли з писаниною було покінчено, він узяв ножа, проштрикнув кожну сторінку і скріпив їх мотузкою. У нього вийшла тринадцятисторінкова книжечка. Наприкінці лютого, ввечері, Макс підійшов до ліжка Лізель і поклав книжечку на підлогу. Він сказав, що це запізнілий подарунок на день народження.
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 5
За течією річки Ампер пливла книжка. Руді скочив у крижану грудневу воду і спитав Лізель, чи поцілує його за те, що врятував книжку. Руді міг загинути тоді від переохолодження, але загине він пізніше. Він би скрикнув, обернувся і засміявся, якби побачив, що крадійка книжок опустилась на коліна біля його знищеного тіла. Він би дуже втішився, якби побачив, що вона цілує його запилюжені, зранені бомбою губи.
Я наперед розкрив вам події. Я знаю, що станеться, а тепер знаєте і ви.
А зараз, незадовго до Різдва 1941 року, Руді витягнув з води книжку під назвою "Свистун"…
У середині квітня 1941 року Лізель довелося підстригти Макса.
Інколи, коли Лізель сиділа на підлозі мерової кімнати і читали книжки, їй хотілося сказати, що в підвалі у неї ховається єврей. Але вона мовчала. Жінка мера хотіла дати їй додому книжку "Свистун", але Лізель не взяла.
Щочетверга Лізель нишпорила по смітниках, шукаючи газети для Макса. Знайшла газету – значить, день минув не дарма. А якщо у газеті ще й був нерозгаданий кросворд, то це взагалі прекрасний день.
Якщо Ганса Губерманна і Еріка Ванденбурґа міцно поєднала музика, то Макса і Лізель тримали вкупі безмовні зграї слів. Вони сиділи і читали.
Одного разу Макс попросив Лізель описувати йому, яка на дворі погода. Кожного дня дівчинка приходила з новим звітом про погоду.
Макс почав тренуватися, виконував віджимання, присідання. У темноті він уявляв, що б'ється на ринзі з Гітлером. Був тільки один раунд, і він тривав годинами, майже без змін. Фюрер гамселив єврейську боксерську грушу. Все було забризкано єврейською кров'ю. Та згодом єврей піднявся і швиргонув Гітлера в куток. Завдав декілька ударів, постійно цілячись у вуса. Тоді Гітлер виступив перед публікою і сказав, що таких, як Макс треба гнати. Гітлер покликав усіх розправитися з хлопцем. У підвалі будинку Макс Ванденбурґ відчував на собі кулаки цілої нації. Але до нього приєдналася дівчинка з газетою…
Одного разу Макс розповів Лізель про свої бої з Гітлером.
Макс далі писав на залишках "Моєї боротьби". Одного дня, коли Лізель після школи спустилася до підвалу, вона побачила, що Макс, Роза і тато разом розфарбовують сторінки. Багато місяців по тому Макс зафарбує ще й обкладинку і дасть книжці нову назву – на честь тієї історії, яку він напише і проілюструє. Історію "Струшувачки слів".
А до того часу, коли Лізель почала писати в підвалі свою історію, трапилося дуже багато інших речей. Наприклад, мер з дружиною відмовилися від послуг Рози.
Одного разу Макс побачив у газеті мера містечка. Лізель прочитала, що мер просив мешканцям Молькінґа підготуватися до можливих важких часів.
Останнього разу, коли Лізель була у мера і його жінка відмовилася від прання, Ільза змусила дівчинку взяти "Свистуна". Губерманни втратили останнього клієнта. Лізель вважала мера і його жінку покидьками, хоч Ільза пропонувала Лізель приходити читати. Лізель уже дійшла додому, але з люттю побігла назад, щоб віддати книжку. Дівчинка сказала Ільзі, що вона не відкупиться книжкою, і їй пора самій прати свій бридкий одяг, а також час змиритися, що її сина вбили двадцять років тому. Лізель кинула книжку на підлогу. Мерова дружина схилилась і підняла книжку. Вона була зранена і розбита. Жінка відступила, занурилась у свій гарний будинок.
У першій половині 1941 року, поки Лізель переховувала Макса, крала для нього газети і вичитувала мерову дружину, життя Руді теж зазнало змін – у підрозділі "Гітлер'юґенд". Починаючи з лютого він повертався зі зборів у набагато гіршому вигляді, ніж ішов на них. Часто його супроводжував Томмі Мюллер, і вигляд він мав не кращий. А все через посмикування і глухоту Томмі: він не міг розібрати команд, які викрикували на марші. Одного разу після низки невдалих спроб марширування, причиною яких був Томмі, Франц Дойчер схопив хлопця. Руді втрутився і йому з Томмі дали шість кіл навколо спортивного майданчика, а тоді ще інші команди, доки Руді і Томмі не впали від безсилля у багнюку.
Вдома Руді розказав усе Лізель. Завдяки своєму нещасному вигляду він хотів отримати поцілунок від Лізель, але вона пішла додому.
Йшло літо. Руді і Лізель збиралися обкрадати сади зі зграєю Віктора Хеммеля. У цього хлопця було все: гроші, цигарки, але він любив красти і роздавати команди. Та красти було нічого, бо був неврожай: Лізель і Руді отримали одне малесеньке яблучко на двох. Руді обурився, і Віктор Хеммель навалився на нього, у Руді пішла кров носом.