То була така собі нівроку зграя, а варто було вівчаркам зауважити Стрілку, як вони відразу погналися за нею. Стрілка миттєво понеслася з карколомною швидкістю в протилежний бік. Чарлі втішено загиготів, дивлячись, як женуться за нею, клацаючи щелепами, чотири величезні, дзявкотливі почвари.
– Прикро, що виставка собак закінчилася так ганебно, – якомога невинніше мовила Тіна. – Ну, що, лізеш тепер у корито?
– Ага, розігнався. Може, примусиш мене? – реготнув Чарлі. – Якби нашу собаку не дискваліфікували, ви б чорта з два виграли. – Мелінда усміхнулася й узяла його під руку.
– Слабенька підготовка, – сказав я. – Якщо треба допомогти, ми з Тіною досить добре дресируємо.
– Ну, так, аякже, – глузливо відповів Чарлі. – Ви й дохлу мишу не видресируєте!
– Хочеш закластися?
Цього разу Чарлі нічого не відповів. (І слава Богу!).
Ми підійшли до корита для коней. Воно виглядало ще огидніше, ніж досі. Ми з Тіною не стрималися й захихотіли, пригадавши, з яких компонентів складався шампунь для собаки Чарлі.
– З кого це ви смієтеся? – насупився Чарлі. – З мене?
– Та що ти, Чарлі, ми й гадки такої не мали.
Він зиркнув на нас з величезною підозрою. Я помітив удалині двійко вух, що лопотіли й стрімко наближалися. Почув зрадницьке гав-гав-гавкання трьох ельзаських вівчарок. Вони й далі гналися за Стрілкою, захеканий і задиханий Роксик біг за ними слідом, і весь цей псячий ураган насувався прямісінько на нас.
Бадьоро дзявкнувши, Стрілка підстрибнула високо вгору, розкішно промайнула над головою Чарлі, приземлилася з протилежного боку від корита й помчала вигоном далі. Пригналися ельзаські вівчарки й одна за одною стрибнули вслід за нею.
– ГИ-ГИ-ГИ, РЕГОТНУВ Чарлі. Зараз вони злапають твою шавку і покажуть їй де раки зимують, – тішився він, аж тут з'явився Роксик. Роксик не міг підстрибнути так добре, як інші. Він спробував це зробити, але промазав. Натомість він, немов ядро з гармати, влучив прямісінько в Мелінду. Мелінда почала падати на спину, й далі тримаючи Чарлі попід руку. Вона наштовхнулася на корито, що лежало за нею ззаду…
Уявляєте собі картину, га? Ану ж бо, розмалюйте її в своїй уяві розкішними кольорами, застосовуючи найновіші технології. Прокрутіть її в заповільненому темпі перед своїм внутрішнім зором. З'являється Роксик – великий, м'ясистий, незграбний пес породи боксерів, Гіацинт Гончак Генріхович VІІІ, що всією своєю вагою гупається в Меліндині груди. Мелінда відступає, спотикаючись, назад, наштовхується на краєчок корита, перечіпляється і падає туди спиною, тягнучи за собою Чарлі. Лунає могутній ПЛЮСКІТ і ХЛЮПІТ води, а трійко тіл шубовстає в корито для коней.
Коли вони зрештою випірнули на поверхню, то були чорнющі з голови до ніг, а також червонющі, сірющі, зеленющі та ще й мокрющі до самої шкіри. Їхній одяг був бруднезний. Їхня шкіра була бруднезна, а як вони смерділи, жах!
Чарлі майже не міг говорити. Майже.
– Ви! – заревів він.
– Та це не ми, Чарлі, – уточнила Тіна. – Це Роксик. – І тут, ніби на підтвердження цих слів, пригналися назад три ельзаські вівчарки, які вирішили скупатися разом зі своїм господарем у цій розкішній ванні. Одна, друга, третя. Хлюп, хляп, хльоп. Чарлі з Меліндою знову пішли на дно.
Вони випірнули, хапаючи ротами повітря, ковзаючи в нечистотах, падаючи одне на одного і знову пірнаючи на дно. Мелінда, яку вже годі було пізнати, верещала мов недорізана.
– Мій тато каже, що ніколи не варто довіряти тому, хто потребує трьох ельзаських вівчарок, – сказав я.
Дорогою додому ми з Тіною безперестанку реготали. Підходячи до моєї хати. Ми й далі падали зі сміху.
– Це було так класно, – тішилася Тіна.
– Ага, супер. Я зиркнув на неї. – Дякую. Нічого цього не сталося б, якби не ти.
Тіна зашарілася.
– Ми це зробили вдвох, – заперечила вона.
– Я знаю, я й мав це на увазі. Сам би я цього не зробив. Вибач за ту Мелінду й усе інше.
– Ой, та що там.
Я намацав в кишені маленький браслетик і видобув його звідти.
– Це замість подяки, – пробурмотів я.
Якось дивно себе почував, немовби все переплелося – ніяковість і гордість, надія і втіха – я був якийсь сам не свій. Поклав того браслетика Тіні на долоню.
– Це мені? – здивувалася вона, дивлячись на подарунок. Торкнулася його легенько пальцем. – Який він гарний, – прошепотіла вона. – І там малесеньке сердечко, – вона поглянула на мене сяючими очима. – Воно твоє чи моє?
Я закусив губу.
– Моє, – мій голос зірвався, і я пустив півника.
… Стосовно прикрого інциденту, про який йшлося раніше… Стрілка хотіла б зазначити, що не всі собаки жіночої статі вміють це робити, але їй вдається, бо вона розумна, ось так!