Тоді він в "Адрес-календарі" відшукав адресу вчительки музики мадемуазель Ламперер. Коли він звернув на вулицю, де мешкала вчителька, на другому кінці її з'явилася Емма. На гнівне питання чоловіка, чому вона вчора не приїхала, та спокійно відповіла, що була хвора. І попросила надалі не турбуватися так, бо вона не може почувати себе вільною, коли знає, що його Хвилює найменше її спізнення. Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежувати себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїхати до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня. Іноді Леон приїжджав у Йонвіль, щоб побачитися з Еммою. Від кожного побачення Емма сподівалась якогось неймовірного щастя, а потім признавалась у душі, що нічого надзвичайного вона не відчула. Кохання Леона також почало потроху згасати. Те, що колись у Еммі зачаровувало, тепер ніби аж лякало його. Одного дня після побачення з Леоном Емма йшла бульваром повз стіни монастиря, де колись виховувалась. Вона пригадала роки, проведені там. Як заздрила вона тим невловним любовним почуттям, що їх вона намагалась тоді уявити собі з книжок! Перші місяці подружнього життя, лісові прогулянки верхи, вальс із віконтом, спів Лагарді — все пройшло перед її очима... І раптом перед нею з'явилась постать Леона — така ж далека, як і всі інші. Вона відчула неповноту життя, нетривкість всього, на що вона намагалася спиратись. Все тлін, все омана! За кожною усмішкою криється позіх нудоти, за кожною радістю — прокляття, за насолодою — пересит, і навіть від найпалкіших поцілунків на губах лишається тільки невтоленна жадоба якогось вищого блаженства.
Емма цілком поринула в свої переживання і турбувалася про гроші не більше від якоїсь ерцгерцогині. Тим часом хитрий Лере став настійливо вимагати сплати боргів. За підписаними Еммою векселями накопичилась чимала сума. Боварі загрожував опис майна. Жахливість такого становища важко було навіть уявити. Аби здобути гроші, Емма почала продавати свої старі речі і торгувалася завзято: в бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Тепер у їхній господі було сумно і тоскно. Кредитори виходили звідти злющі-презлющі. Де попало валялася по кімнатах білизна, а маленька Берта ходила в дірявих панчішках. Якщо Шарль дозволяв собі якесь бодай несміливе зауваження, Емма різко відповідала, що вона не винна. Але дні побачень були для неї святими. Емма хотіла, щоб ці дні були розкішні! Якщо Леон не міг покрити всіх видатків, вона витрачала, не рахуючи, свої гроші. Він намагався довести їй, що їм жилося б незгірше і в якомусь дешевому готелі, але вона завжди знаходила безліч заперечень. Одного разу Емма вийняла з ридикюля півдюжини позолочених ложечок (то був весільний подарунок дядька Руо) і попросила Леона понести їх негайно в ломбард; він послухався її, хоча Це доручення було йому не до смаку. Він боявся скомпрометувати себе. Поміркувавши гаразд на дозвіллі, він вирішив, що його коханка починає поводитися якось дивно і що не так уже погано було б спекатися її. До того ж його мати вже встигла одержати анонімного листа, в якому її попереджували, що син її губить себе із заміжньою жінкою. Старенька попросила синового патрона, метра Дюбокажа, вплинути на Леона. Той чудово провів усю справу, і Леон дав слово, що не зустрічатиметься з Еммою.
Емма настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. І хоч як гостро відчувала вона всю принизливість такого жалюгідного щастя, проте міцно чіплялась за нього; пориваючись до якогось вищого блаженства, вона розгублювала останні рештки втіхи. Тепер вона завжди і скрізь почувала себе розбитою, виснаженою. Одержуючи повістки в суд, гербові папери, вона ледве дивилася на них. Вона воліла б не жити або спати безпробудним сном.
На масницю Емма не повернулась у Йойвіль, а пішла увечері на маскарад. Всю ніч вона танцювала під шалений рев тромбонів у компанії приятелів Леона. Схаменулась вранці, опинившись у поганенькому портовому ресторанчику, де чоловіки шушукалися, жінки ж були певного ґатунку. Емма зомліла, а отямившись, згадала про Берту, заквапилась їхати в Йонвіль.
Вдома на неї чекав новий удар — постанова суду, за якою у термін двадцяти чотирьох годин треба було сплатити борг у вісім тисяч франків. Вона кинулась до Лере, але той був невблаганним. Наступного дня судовий пристав прийшов описувати майно. Емма виявила твердість духу. Їй вдалося приховати все від чоловіка, а сторожа, приставленого до майна, сховати на горищі. Другого дня Емма поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, просила грошей у всіх знайомих, але всі відмовили. Тоді вона кинулась до Леона, але той нічим не міг зарадити. Емма натякнула, що він міг би взяти грошей у своїй конторі. Леон злякався настійливості цієї жінки, яка штовхала його на злочин. Посилаючись на невідкладні справи, він залишив коханку. Емма повернулась в Йонвіль.
Служниця Фелісіте показала Еммі оголошення про призначений судом розпродаж їхнього майна. Пані Боварі зробила ще одну спробу дістати грошей: вона пішла до нотаріуса Гійомена і спробувала розчулити його. Той обіцяв гроші за умови, що Емма віддасться йому. Вона в страшному гніві скрикнула, що вона нещасна, але не продажна. Емма повернулась додому. Вона уявила собі, як розкаже все Шарлю, як він поплаче, а потім примириться з долею і простить їй усе, а вона б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся з нею. Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Зачувши кроки чоловіка, вона кинулась з дому. Дружина мера бачила, як Емма увійшла в помешкання акцизника. Разом із подругою дружина мера вилізли на горище, звідки було добре видно, що відбувається у мансарді акцизника Біне: спочатку Емма схвильовано говорила, потім наче зніяковіла і взяла акцизника за руку, потім запропонувала йому щось жахливе, бо той аж відсахнувся, мов перед ним гадюка, і закричав. Емма вискочила на вулицю і побігла до тітки Ролле, впала на ліжко і заридала. Потім вона послала мамку до себе додому, сподіваючись, що Леон роздобув грошей і привіз їх. Тітки Ролле довго не було, та нарешті вона повернулась і сказала, що Леона немає, пан плаче і всі шукають Емму. Задихаючись, Емма дивилась навкруги безтямними очима. Зненацька, наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. І вона подалась до Лa Юшетт. Родольф дуже здивувався, почав наводити якісь заплутані виправдання, навіть сказав, що любить її. Проте коли Емма попросила грошей, рішуче відмовив.
Емма вийшла на вулицю. Вона знову усвідомила своє становище — мов прірва розступилася перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, минула ринок і опинилася перед аптекою, стуком у шибку викликала Жюстена, племінника пана Оме, який допомагав аптекарю, попросила в нього ключ від фармакотеки. Емма добре пам'ятала, як колись пан Оме говорив, що там у нього є миш'як. Жюслену зона сказала, що хоче вивести пацюків, та, зайшовши до комірчини з ліками, схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, Тут же почала його їсти, а потім пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.
Вдома Шарль зажадав від Емми пояснень, як сталося, що у них описали майно. Вона написала листа, поставила число, день, годину і запечатала. Потім урочисто сказала, щоб він прочитав цього листа завтра, а доти не ставив їй жодного питання. Після цього пішла у свою кімнату і лягла.
Її розбудив терпкий смак у роті. Потім її потягло на блювоту. Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, почав розпитувати. Вона спочатку відмовчувалась, а потім, коли на неї напали корчі, махнула рукою у бік бюрка. Він схопив листа, прочитав і нічого не спромігся сказати, окрім: "Отруїлась, отруїлась!" Потім викликав пана Каніве й доктора Ларів'є. Прибіг аптекар. Шарль ридав. Емма тихенько погладила його по голові. Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її. Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк оповив її думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте, тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії.
Емма помирала у страшних муках. Прибулі лікарі вже нічим не могли їй допомогти. Пан Оме, щоб приховати самогубство, вигадав історію, як Емма, готуючи ванільний крем, переплутала миш'як із цукром, і всі йонвільці до останнього вислухали цю брехню.
Після похорону Шарль із матір'ю, незважаючи на втому, сиділи й гомоніли до пізнього вечора. Вони говорили про минуле й майбутнє. Тепер вона переїде в Йонвіль, вестиме господарство, і вони ніколи не розлучаться. Мати була запобіглива й ласкава; вона раділа в душі, що до неї знов, після довгорічної перерви, повертається синова любов.
Невдовзі знову почалися грошові неприємності. Шарль заліз у страшні борги: він ні за що на світі не згоджувався продати хоч що-небудь із Емминих речей. Це надзвичайно дратувало матір. Але він розгнівався на неї ще дужче; він зовсім не той став. Вона поїхала. Тоді всі почали гріти руки: мадемуазель Ламперер правила плату за ненадані уроки, бібліотекар — абонементну плату за три роки; тітка Ролле — гроші за те, що віднесла двадцять листів. Виплачуючи кожен борг, Шарль думав, що це вже останній. Але де й бралися дедалі нові й нові. На зелену неділю Фелісіте, вкравши Еммині сукні, утекла з Йонвіля. Якраз у цей час вдова Дюпюї мала честь сповістити про одруження свого сина Леона. Шарль відповів вітальним листом.
Одного разу він випадково знайшов на горищі того самого прощального листа від Родольфа і подумав, що всі мусили обожнювати його дружину, усі мужчини, безперечно, жадали її. І від цього вона почала здаватися ще прекраснішою. Для того, щоб їй подобатися — ніби вона ще була жива! — він перейняв її смаки, її погляди. Він купив лаковані черевики, став носити білі краватки, напахчував парфумами вуса і підписував, як Емма, векселі.