Вальтер Скотт — Айвенго (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 4 з 7

Він лише наказав Освальдові доглянути сина, а потім у супроводі двох челядників доставити Айвенго, коли юрба розійдеться, до Ешбі. Однак Освальда випередили: юрба, щоправда, розійшлася, та разом із нею зник і лицар.

Розшукуючи Айвенго, Освальд лише довідався від зустрічних, що лицаря підібрали гарно одягнені челядники, поклали на ноші однієї з присутніх дам і відразу ж винесли з тісняви.

— Хай собі йде, куди йому до вподоби! — сказав Седрік.— Хай лікують йому рани ті, через кого він був поранений!

Пізніше, після нечемного прийому у принца Джона, саксонські пани вирушили на вечерю до абата Вільтгоф, котрий, сам зі старовинного саксонського роду, прийняв гостей дуже ласкаво, і вони просиділи за столом до пізньої чи то, певніше, до вранішньої години,— і наступного ранку залишили оселю свого гостинного хазяїна лише після доброго сніданку.

Коли вершники виїздили з монастирського двору, трапилася незначна пригода, й вона немало збентежила саксів, що є дуже марновірними й забобонними: худий чорний пес, сидячи на задніх лапах, жалісно вив, коли передні вершники виїхали за огорожу, а потім, дико гавкаючи й стрибаючи на всі боки, побіг услід подорожнім.

Седрік упізнав собаку Гурда — Фанґса і кинув у нього дротиком. Це обурило свинопаса, котрий і так був у немилості у свого господаря через те, що втік із замку допомагати в турнірі лицареві Айвенго. Гурд навіть сказав Вамбі, що відмовляється відтепер служити Седрікові.

— Хай його кидає в мене,— обурився Гурд,— мені байдуже! Учора він покинув Вільфріда, мого молодого пана, лежати в крові, а сьогодні хотів на моїх очах убити єдину живу істоту, що будь-коли лащилася до мене. Присягаюся, що ніколи не пробачу йому цього.


Ображений свинопас знов похмуро замовк, і, хоч як силкувався блазень заговорити з ним, усі його спроби були марні.

XIX

Діставшись до лісу, подорожні в'їхали в його гущавину, дуже небезпечну за тих часів через численні загони вольниці, що складалася з людей нижчої верстви. Їдучи лісом, подорожні раптом почули крики про допомогу. Під'їхавши до того місця, відкіля їх було чути, вони зі здивуванням побачили кіннотні ноші, скинуті додолу; біля них сиділа молода дівчина, багато одягнена по-єврейському, і якийсь старий єврей бігав туди й сюди, благаючи допомогти.

Отямившись від жаху, Ісаак із Йорку (це був він) розповів Адельстанові та Седрікові, що він найняв в Ешбі шістьох людей для охорони та віслюків, щоб перевезти хворого друга. Провідники умовилися супроводити його до Донкастера. До цього місця вони дісталися цілі й неушкоджені, але злякавшись вольниці, провідники не лише втекли, але забрали й віслюків, лишивши єврея з дочкою напризволяще, під загрозою, бути пограбованим та вбитими розбишацькою ватагою. Адельстан хотів було відмовити зустрічним у допомозі, але Ребекка переконала леді Ровену допомогти не стільки їм самим, як тому пораненому, якого вони везуть з собою, не вказуючи, проте, хто цей поранений.

Коли вони всі разом вирушили далі й опинились у міжгір'ї, на них несподівано напали, захопивши в полон. Уникнути цього вдалося лише Гурдові, який ще раніше втік у гущавину лісу, та Вамбі, котрий видер меча із рук одного з нападників. Зустрівшись у лісі, вони вирішили удвох рушити на порятунок Седрікові та іншим, аж раптом третя особа наказала їм спинитись. Вамба впізнав у незнайомці Локслея — селянина, котрий за несприятливих умов дістав нагороду переможця у стрілянні із самострілу. Локслей пообіцяв зібрати загін, щоб визовлити пана Седріка та решту полонених.

XX

Прийшовши до лісової братії, Локслей наказав почати стеження за нападниками, які вели полонених до Торквільстону, замку Фрон-де-Бефа, а сам разом із Гурдом і Вамбою пішов далі, до копменгерстської каплиці. Із келії пустельника долинали веселі пісні. Локслей і слуги тана Седріка розповіли клірикові й лицарю про прикру пригоду, і вони запевнили, що допоможуть врятувати бранців

— Навряд чи розшукати тобі когось,— сказав лицар,— кому б Англія та життя кожного англійця були такі ж дорогі, як мені.

XXI

Поки вживали заходів, щоб урятувати Седріка та його супутників, озброєні люди, що захопили їх, поспішали відвезти полонених до безпечного місця, щоб тримати там ув'язненими. Храмовик домовлявся із де Брасі, про те, що той має зіграти роль визволителя леді Ровени, і зізнався, що йому значно більше до вподоби красуня-єврейка Ребекка.

Під час цієї розмови Седрік робив спроби довідатися від своїх сторожів, хто взяв їх у полон та з якою метою, однак ці спроби були марними. Поквапно їхали вони далі, аж доки наприкінці алеї з високих дерев з'явився перед ними Торквільстон, старовинний, сивим мохом укритий, замок Реджинальда Фрон-де-Бефа. Це була невелика фортеця, що складалася з величезної високої башти, оточеної будівлями, нижчими від неї, з круглим подвір'ям усередині.

Леді Ровену розлучили з її почтом і ввічливо супроводили, не питаючи про те, чи вона згодна, до віддаленої частини замку. Те саме зробили і з Ребеккою, незважаючи на всі благання її батька, що пропонував навіть гроші, аби тільки залишили їх разом.

Дворецький не зронив ані слова, лише хитнув головою.

— Перекажіть серу Реджинальдові Фрон-де-Бефові,— додав Адельстан,— що я викликаю його на смертельний герць і пропоную йому битися зі мною

— Я перекажу лицареві ваш виклик,— відповів дворецький. Увагу всіх привернув звук рогу, що почувся коло воріт замку.

XXII

Крім саксонських панів, у замку був також Ісаак із Йорку. Сердешного відразу ж кинули до однієї з підземних в'язниць. Отак він сидів добрі три години, коли раптом почув, як хтось іде сходами до підземелля. Задеренчали засуви, зарипіли завіси,— і Реджинальд Фрон-де-Беф увійшов до в'язниці в супроводі двох сарацинів, полонених храмовика. Барон почав загрожувати євреєві розправою, якщо той не відважить йому тисячу фунтів сріблом.

Ісаак уже майже було погодився на це, коли Фрон-де-Беф з удавано здивованим виглядом сказав, що віддав його дочку Ребекку за покоївку серу Бріяну де Буа-Гільберу.

— Розбійник, убивця! — вигукнув Ісаак, повертаючи образи своєму гнобителю з лютістю, яку не міг більше вгамувати.— Нічого я тобі не заплачу, не заплачу і єдиного срібного пенні, аж доки ти не віддаси мені дочку цілу й незайману!

Від негайних тортур Ісаака врятував лише звук рогу, який долинув із подвір'я, що примусив його мучителя покинути підземелля.

ХХІІІ

Близько півдня де Брасі прийшов до кімнати леді Ровени, щоб здійснити свій намір,— прохати її руки, а разом із цим і здобути маєтки пана Седріка. Однак горда дівчина зневажливо зреагувала на залицяння, докоряючи йому за поведінку, негідну лицаря. З досади де Брасі мусив вдатись до шантажу: розповівши леді Ровені про те, що невідомий поранений, якого везли з собою Ісаак та Ребекка, був Айвенго, він запропонував їй погодитись на його пропозицію, рятуючи життя коханому.

У відповідь на це Ровена так тяжко розридалась, що зворушила навіть жорстоке серце де Брасі. Схвильований цими думками, він міг лише прохати сердешну Ровену заспокоїтися й запевняв, що вона не має причин так побиватися, але його слова перепинив гострий звук рогу, що стурбував разом із ним також інших мешканців замку.

XXIV

Тоді як в інших частинах замку відбувались описані сцени, Ісаакова дочка Ребекка чекала у далекій самотній вежі, як вирішиться її доля. Там побачила вона якусь стару жінку, що бурмотіла собі під ніс саксонську пісню.

Стара, яка назвалась Урфрідою, розповіла дівчині свою печальну історію. Вона була молодою і вродливою, коли Фрон-де-Беф, батько Реджинальда, обложив цей замок, що належав її батькові. Батько із сімома своїми синами відстоювали свою спадщину поверх за поверхом, кімнату за кімнатою. Не було жодного місця на підлозі, жодного щабля на сходах, який би вони не зросили своєю кров'ю. Вони загинули всі аж до останнього, а дівчина зробилася здобиччю переможця. Таку долю Урфріда пророкувала й Ребецці.

Хоч як підготувала себе Ребекка до того, щоб спокійно зустріти небезпеку, проте вона вся затремтіла, коли до кімнати зайшов лицар-храмовик Бріян де Буа-Гільбер. Присягаючись хрестом, він став освідчуватись дівчині в коханні, говорячи, що зраджений колись жінкою, віддав своє життя служінню в ордені. Однак краса та вдача Ребекки так його вразили, що він побачив у ній близьку душу для своїх честолюбних задумів. Слова лицаря дуже обурили Ребекку: хоч вона й була іншого віровизнання, а проте вважала огидним таке ставлення до святині та священних обітниць.

— Я розголошу твій злочин, храмовику, на всю Європу,— сказала горда дівчина.— Я скористаюся забобонністю твоїх братів, якщо вони відмовлять мені у своєму співчутті. Всі люди твого ордену довідаються, що ти згрішив з єврейкою.

Кажучи це, вона широко розкрила ґратчасте вікно, що виходило на дозорну вежу, і за одну мить стала на самому краї валу: ніщо не відокремлювало її від жахливої безодні. Вона була сповнена рішучості виконати свій замір покінчити життя самогубством, але не піддатись на умовляння Буа-Гільбера.

— Я повірю тобі, але лише ось на стільки,— сказала Ребекка й зійшла з краю валу та притиснулася до однієї із стрільниць.— Тут я лишуся, ти ж стій на своєму місці...

Злякавшись, що дівчина покінчить життя самогубством, Бріян де Буа-Гільбер залишив кімнату, а Ребекка стала молитися за свій порятунок і в її молитві пролунало ім'я пораненого християнина.

XXV

Коли храмовик увіходив до замкової зали, де Брасі був уже там.

— Ти, мабуть, так само, як і я, дістав відмови від єврейки,— сказав де Брасі,—все це через гармидер цих закликів.

Незабаром до них з'явився Фрон-де-Беф, що вимушено припинив катування Ісаака. Дорогою він трохи забарився, бо йому довелося віддати накази.

— Подивимось, що за причина цього клятого гомону,— сказав він,— ось лист і, якщо не помиляюся, писаний по-саксонському.

У листі, підписаному Вамбою, Гурдом, Локслеєм та Чорним Лицарем, вимагалось негайно відпустити на волю пана Седріка, Адельстана, леді Ровену та інших захоплених із ними саксонців: "Якщо ж ви цих наших вимог не виконаєте, ми оголосимо вас розбійниками та зрадниками й викличемо вас на бій у чистому полі, в облозі чи якимось іншим способом і докладемо всіх наших зусиль, щоб розорити та знищити вас".

На це вельможні панове відповіли, що вирішили піддати страті полонених, а тому єдине, чим їхні друзі можуть їм прислужитись,— це прислати до замку священика для останньої сповіді.

Біля замку зібралась величезна юрба народу, що складалась із лісової вольниці, саксонських мешканців сусідньої округи та з Седрікових васалів і рабів, що зійшлися звільнити свого пана, Тільки дехто з них мав справжню зброю — більшість була озброєна сільським знаряддям, яке лише за браком чогось кращого використовується на війні.

— Я хотів би,— сказав Чорний Лицар,— щоб хтось із нас прокрався до замку й довідався, як там справи в обложених.

1 2 3 4 5 6 7