Треба зламати все і страждання взяти на себе. А влада над тварями тремтячими і над усім людським мурашником — оце мета. Раскольников каже, що зараз піде, але коли прийде завтра (якщо прийде взагалі), то розкаже Соні, хто вбив Лизавету. Тим часом у сусідній кімнаті усю їхню розмову підслуховував Свидригайлов...
Наступного ранку Раскольников іде до слідчого Порфирія Петровича. Родіон упевнений, що той загадковий чоловік, який назвав його вбивцею, вже доніс на нього. Але в конторі ніхто не звертає на Раскольникова уваги, юнак дуже боїться слідчого. Зустрівши його, як завжди люб'язного, Родіон віддає йому квитанцію на годинник, який він заклав. Помітивши збуджений стан Раскольникова, Порфирій заводить заплутану розмову, випробовуючи терпіння юнака. Раскольников не витримує, просить, щоб його допитували за формою, за правилами, але Порфирій Петрович не звертає уваги на його вигук і, здається, чекає на щось чи на когось. Слідчий згадує статтю Раскольникова про злочинців, говорить, що злочинця надто рано заарештовувати не варто, бо той, залишаючись на волі, зрештою сам прийде і зізнається. Найімовірніше так станеться з розвиненою, нервовою людиною. А що злочинець може втекти, — то "він у мене психологічно не втече", — стверджує Порфирій Петрович. До того ж злочинець не враховує, що, окрім його планів, є ще природа, натура людська. От і виходить, що юнак який-небудь все хитро продумає, приховає, можна, здавалося б, і радіти, а він візьме та й знепритомніє! Раскольников тримається, але ясно бачить, що Порфирій підозрює його у вбивстві. Слідчий розповідає йому, що знає, як той ходив на квартиру до лихварки, питав про кров, але ...пояснює все це психічною хворобою Родіона, нібито він усе це зробив у маренні. Не витримавши, Раскольников кричить, що це не було у маренні, це все було насправді!
Порфирій Петрович продовжує свій заплутаний монолог, чим остаточно збиває з пантелику Раскольникова. Сам Родіон і вірить, і не вірить, що його підозрюють. Раптом він кричить, що більше не дозволить себе мучити: заарештуйте мене, обшукуйте мене, але будьте ласкаві діяти за формою, а не грати зі мною! У цей час до кімнати заходить звинувачений маляр Микола і голосно зізнається у скоєному вбивстві. Дещо заспокоєний, Родіон вирішує піти. Слідчий говорить йому, що вони ще обов'язково зустрінуться... Вже вдома Раскольников багато розмірковує про розмову зі слідчим, згадує і чоловіка, який чекав на нього вчора. Раптом двері прочиняються і на порозі стоїть той самий чоловік. Раскольников завмирає, але чоловік вибачається за свої слова. Раптом Родіон згадує, що бачив його, коли ходив на квартиру до вбитої лихварки. Виходить, у слідчого, окрім психології, нічого на Раскольникова нема?! "Тепер ми ще поборемося", — думає Раскольников.
ЧАСТИНА П'ЯТА
Прокинувшись, Лужин, розгніваний на весь світ, думає про розрив із Дунею. Він гнівається сам на себе, що розповів про це своєму приятелеві Лебезятникову, і той тепер кепкує з нього. Дратують його й інші неприємності: не пройшла одна його справа в сенаті, хазяїн квартири вимагає сплатити неустойку, в меблевому магазині не хочуть повернути завдаток. Все це посилює ненависть Лужина до Раскольникова. Лужин шкодує, що не давав грошей Дуні та її матері, — тоді вони б почувалися зобов'язаними. Згадавши, що його запрошено на поминки Мармеладова, Лужин дізнається, що там має бути і Раскольников.
Лужин зневажає і ненавидить Лебезятникова, про якого знає ще з провінції, бо був його опікуном. Він знає, що Лебезятников нібито має вплив у певних колах. Прибувши до Петербурга, Лужин вирішує зблизитися з "молодими поколіннями нашими". У цьому, на його думку, може допомогти Лебезятников, хоча сам він людина простакувата. Лужин чув про якихось прогресистів, нігілістів та викривачів, та найбільше він боїться викривачів. Андрій Семенович Лебезятников — людина, яка хапається за кожну модну ідею, перетворюючи її на карикатуру, хоча й служить цій ідеї цілком щиро. Він мріє утворити комуну, хоче долучити до неї і Соню, сам продовжує "розвивати" її, дивуючись, що з ним вона надто боязка і сором'язлива. Скориставшись із того, що розмова пішла про Соню, Лужин просить покликати її і дає їй десять рублів. Лебезятников у захваті від його вчинку.
"Гордість бідних" примушує Катерину Іванівну витратити на поминки чи не половину залишених Родіоном грошей. У приготуваннях їй допомагає квартирна хазяйка Амалія Іванівна, з якою вони постійно сварилися. Катерина Іванівна незадоволена, що немає ні Лужина, ні Лебезятникова, і дуже радіє, коли приходить Раскольников. Жінка знервована і збуджена, вона кашляє кров'ю і близька до істерики. Хвилюючись за неї, Соня боїться, що все це може погано скінчитися. Так і виходить — Катерина Іванівна починає сваритися з хазяйкою. У розпал сварки приходить Лужин. Він стверджує, що в нього зникли сто рублів, коли Соня була в його кімнаті. Соня відказує, що він сам дав їй десять, а більше вона нічого не брала. Ставши на захист дівчини, Катерина Іванівна починає вивертати Сонині кишені, коли раптом звідти випадають гроші. Катерина Іванівна кричить, що Соня не може вкрасти, ридає, звертається по захист до Раскольникова. Лужин вимагає покликати поліцію. Але, задоволений, публічно "вибачає" Соні. Звинувачення Лужина спростовує Лебезятников, який говорить, що сам бачив, як той підкинув дівчині гроші. Він спочатку подумав, що Лужин робить це, аби уникнути слів подяки, від щирого серця. Лебезятников готовий заприсягтися перед поліцією, що все так і було, але не розуміє, навіщо Лужину такий ниций учинок. "Я можу пояснити", — раптом втручається Родіон. Він розповідає, що Лужин сватався до його сестри, Дуні, але посварився з ним самим. Випадково побачивши, як Раскольников дав гроші Катерині Іванівні, він сказав рідним Родіона, що юнак віддав їхні останні кошти Соні, натякнувши на нечесність цієї дівчини і якийсь зв'язок між Раскольниковим і Сонею. Тож, якщо Лужину пощастило б довести нечесність Соні, він зміг би посварити Родіона з матір'ю та сестрою. Лужина прогнали.
У розпачі Соня дивиться на Родіона, побачивши в ньому захисника. Лужин кричить, що знайде "справедливість". Не витримавши всього цього, Соня в сльозах біжить додому. Амалія Іванівна виганяє вдову Мармеладова з дітьми з квартири. Раскольников іде до Соні.
Раскольников відчуває, що "він повинен" розповісти Соні, хто вбив Лизавету, і передчуває страшну муку, яка стане наслідком цього зізнання. Він боїться і вагається, але потреба все розповісти дедалі зростає. Раскольников питає Соню, як би вона вчинила, якщо б мала вирішити, померти Катерині Іванівні чи Лужину. Соня говорить, що передбачала таке питання, але вона не знає, не знає Божого промислу, і не їй вирішувати, кому жити і кому ні, вона просить Раскольникова говорити прямо. Тоді Родіон зізнається в умисному вбивстві старої і випадковому вбивстві Лизавети.
"Що це ви над собою учинили!.. Нема тепер нещаснішого від тебе в цілому світі!" — у розпачі кричить Соня, обіймаючи Раскольникова. Вона піде разом із ним на каторгу! Але раптом вона усвідомлює, що він ще не вповні усвідомив жах того, Що вчинив. Соня починає розпитувати Родіона. "Я хотів Наполеоном зробитися, через це й убив..." — говорить Родіон. Наполеону і на думку не спало б замислюватись над тим, чи вбивати стару, чи ні, якщо б йому це було потрібно... Він убив усього тільки вошу, безглузду, гидку... Ні, заперечує сам собі Раскольников, не вошу, але він захотів насмілитися і вбити... "Мені треба було дізнатися... воша я, як усі, чи людина?.. Твар я тремтяча чи право маю... Не мав я права туди ходити, тому що така ж сама воша, як усі!.. Хіба я стару жінку вбив? Я себе вбив!.. Що тепер робити?.." — звертається Родіон до Соні.
Дівчина відповідає йому, що він має вийти на перехрестя і поцілувати землю, яку забруднив убивством, вклонитися на чотири сторони і сказати усім уголос: "Я вбив!" Раскольников має прийняти страждання й спокутувати ним свою провину. Але він не хоче каятися перед людьми, які одне одного мучать, а ще про доброчесність говорять. Вони всі негідники і нічого не зрозуміють. "Я ще боротимусь, — говорить Раскольников. — Може, я ще людина, а не воша і поквапився себе засудити..." Проте одразу Родіон питає Соню, чи буде вона ходити до нього в острог... Дівчина хоче дати йому свій хрест, але він не бере: "краще потім". У кімнату заглядає Лебезятников, він говорить, що Катерина Іванівна божеволіє: вона ходила до колишнього начальника свого Чоловіка і влаштувала там скандал, повернулася, б'є дітей, шиє їм якісь капелюшки, збирається вивести їх на вулицю, ходити дворами, калатаючи в таз замість, музики, щоб діти співали і танцювали... Соня в розпачі вибігає.
Раскольников повертається до своєї комірчини, він картає себе за те, що своїм зізнанням зробив Соню нещасною. До нього приходить Дуня, вона розповідає, що Разуміхін запевнив її у безпідставності всіх звинувачень і підозр із боку слідчого. Схвильована, Дуня запевняє брата, що готова все життя йому віддати, хай тільки він покличе. Раскольников натомість говорить про Разуміхіна, хвалить його як людину чесну, яка вміє сильно кохати. Він говорить сестрі "прощавай", і вона йде стривожена. На Родіона навалюється туга, передчуття довгих років, що минуть у цій тузі... Він зустрічає Лебезятникова, який розповідає про Катерину Іванівну, яка, збожеволівши, ходить вулицями, примушує дітей співати і танцювати, кричить, намагається співати, кашляє, плаче. Городовий вимагає дотримуватись порядку, діти тікають, наздоганяючи їх, Катерина Іванівна падає, в неї відкривається горлова кровотеча... Її несуть до Соні. У кімнаті, коло ліжка помираючої, збираються люди, серед них і Свидригайлов. Жінка марить і за кілька хвилин помирає. Свидригайлов пропонує оплатити похорон, влаштувати дітей у притулок, покласти до банку півтори тисячі на кожного до повноліття. Він збирається "витягти з ями" і Соню... З його слів Раскольников починає здогадуватись, що Свидригайлов підслухав усі їхні розмови. Та сам він цього й не заперечує. "Я ж говорив, що ми з вами зійдемося", — говорить він Родіону.
ЧАСТИНА ШОСТА
Раскольников перебуває в дивному психічному стані: його охоплює то тривога, то апатія.