Разуміхін був переконаний, що один із них і вбив стару. На думку Зосимова вбивця має чималий досвід, коли так викрутився. Заперечуючи йому, Разуміхін переконливо довів, що то справа новачка, який зробив "перший крок". Лужин підтримав розмову, його цікавив не саме цей злочин, а питання загальне: чому збільшилась кількість злочинів серед "цивілізованої частини суспільства". Раскольников, який до цього майже не брав участі у загальній розмові, сказав Лужину, що це відбувається саме за його теорією: якщо кожен за себе, то людей і різати можна. Лужин погордливо глянув на Раскольникова і відповів, що всьому є своя міра. Але той несподівано запитав, чи правда, що Лужин говорив, нібито дружину краще брати з убогості, бо тоді вона буде покірною і над нею легше панувати. Лужин обурився, звинуватив мати Раскольникова в тому, що вона звела на нього наклеп. Раскольников пообіцяв спустити Лужина сходами, якщо той скаже ще хоча б слово про його матір. Розсерджений Лужин пішов геть.
Раскольников попросив усіх дати йому спокій. Проте, залишившись на самоті, він одягнувся в те, що придбав для нього Разуміхін, і вийшов на вулицю. Він твердо вирішив "покінчити все". На вулиці була задуха, Раскольников жадно вдихнув сморідне і пильне повітря. У провулку, куди він повернув, було багато повій. Одна з них попросила його дати грошей на горілку, інша ж осудила її, кажучи, що треба ж совість мати, бо це вже найгірше — старцювати. Ця розмова примусила Раскольникова задуматися над сутністю людини та її життя. Він пригадав, як читав десь, що приречені на страту згодні все життя прожити на метровому клаптику землі далеко у скелях, аби тільки не вмирати. Він знову подумав, яка ж підла людина, "та негідники ті, хто за це її підлою називають". Потім Раскольников зайшов у трактир, попросив принести газети за кілька днів і уважно читав все, що написане про вбивство старої лихварки. До нього несподівано підійшов Заметов. Він здивувався, зустрівши тут Раскольникова, адже бачив, у якому той був стані, коли приходив до нього разом із Разуміхіним. Заметов, здавалось, підозрював Раскольникова, а той, здогадуючись про це, навмисне сказав, що читав про вбивство старої лихварки. Заметов став розповідати про шахраїв, які підробляли гроші. Раскольников зухвало заперечив: хіба ж то шахраї, коли не змогли справу довести до кінця, не витримали — як пішли гроші розмінювати у банк, так руки й затрусилися. Заметов весело запитав, а що б робив Раскольников, якби йому довелося бути на місці тих шахраїв. Раскольников розумів, що його провокують, і дуже йому хотілося подражнити Заметова. Тому він відповів, що перевіряв би кожну кредитку по кілька разів, вдаючи, ніби боїться отримати фальшиві гроші, вимучив би банківського службовця так, щоб той думав би тільки, як його спекатися. Заметов перевів розмову на вбивство старої лихварки. Усі, мовляв, на словах такі хитрі, а на ділі виходить інакше, і навів приклад з убивцею старої: убити зміг, а пограбувати не зумів, копійчані речі взяв, а гроші чималі не знайшов, не витримав, видно. Раскольников нібито образився і. запропонував упіймати того вбивцю. Усі ж думають, говорив він, що вбили через гроші, і чекають, що гроші ті вбивця почне витрачати негайно. Заметов слухав уважно і дуже серйозно. Раскольииков присунувся до нього і, дивлячись в очі, пошепки сказав: він, наприклад, якби вбив стару, відніс би все пограбоване у глухий двір і сховав під камінь на багато років. Тут сполотнів, як смерть, ще ближче нахилився до обличчя Заметова і сказав, а що, коли це він, Раскольников, ту стару і Лізавету вбив. Заметов перелякався, йому здалося, що перед ним божевільний. Тому він запевнив Раскольникова, що вірить у його безвинність, а надто після цієї розмови Раскольников вийшов із трактиру, на порозі зустрівшись з Разуміхіним. Той був дуже сердитим, бо занепокоївся несподіваним зникненням Раскольникова, але у відповідь почув лише прохання облишити своє піклування і дати спокій. Разуміхіна сердила не невдячність Раскольникова, а його вперте прагнення уникати людей, тому він, майже силоміць, намагався затримати приятеля. Останній ще раз повторив своє прохання, але тепер уже не спокійно, як перше, а з надривом і болем. Разуміхін трохи подумав і відпустив руку Раскольникова. Той відразу пішов. Попри образливі слова приятеля, Разуміхін прокричав наздогін Раскольникову свою нову адресу, кажучи, б'ється об заклад: той обов'язково прийде — як соромно стане, так і прийде.
Раскольников пішов через міст і зупинився, дивлячись на воду. Поруч із ним стала й жінка з опухлим від пияцтва обличчям. Раптом вона кинулась у канаву. Течія підхопила ЇЇ й понесла, заголосила якась жінка. Городовий увійшов у воду і схопив утопленицю, та отямилась. Раскольников з огидою подумав, що топитися не буде. Якась дивна байдужість знову захопила його, думати не хотілось, а на серці було пусто. Оглянувшись навколо, він вирішив піти у поліцію і зізнатися у злочині. До поліцейського відділку йти було недалеко, але несподівано Раскольников повернув у провулок і зупинився вражений — він стояв напроти будинку, де сталося вбивство. Тоді йому закортіло побувати ще раз у тій квартирі. Він увійшов і піднявся сходами. У квартирі вели ремонт. Раскольников пройшов в кімнати, не ховаючись, оглянув усе уважно; нарешті один із робітників спитав, чого йому тут треба. Раскольников сказав, що хоче найняти квартиру, став розпитувати, чи пофарбують підлогу, адже там була кров. Робітники занепокоїлися, бо поведінка відвідувача була досить дивною, запитали, що він за людина. Раскольников запропонував: "Пішли в контору, там скажу". Потім вийшов на сходи і поволі пішов вниз. Біля воріт стояли люди, серед них обидва двірники. Раскольников звернувся до одного з них, запитав, чи був той у поліцейській конторі, хто там тепер є. Двірник зачудовано дивився на Раскольникова, поцікавився у відповідь, чого йому треба. Підійшли робітники, розповіли, як дивно поводився Раскольников у квартирі. Несподівано якийсь міщанин запропонував відвести Раскольникова у поліцію. Той тільки скоса глянув на міщанина, сказав тихо і ліниво: "Пішли!". Другий двірник, здоровенний мужик, схопив Раскольникова за плече і викинув на вулицю. Він знов опинився на вулиці, але тепер він вагався йти у поліцію. Раптом почув крики, галас, побачив юрбу на дорозі. Посередині вулиці стояв розкішний візок, запряжений сірими гарячими кіньми. На бруку, біля колеса, лежав чоловік, якого тільки-но збили коні. Раскольников упізнав у ньому Мармеладова. Поліцейські були дуже задоволені, що особистість потерпілого встановлено. Раскольников назвав себе, дав свою адресу, і просив, піклуючись, наче про рідного батька,, перенести Мармеладова додому, а не в лікарню, де той, мовляв, неодмінно помре. Він навіть сунув поліцейському в руку гроші, хоча прохання було цілком законне.
Катерина Іванівна, як завжди, коли траплялася вільна хвилина, ходила по кімнаті від вікна до печі й назад, кашляючи й говорячи сама до себе. Останнім часом вона нерідко зверталася до своєї старшої дочки, десятирічної Поленьки, яка багато чого не могла розібрати з тих розмов, але втямила, що потрібна матері, тому уважно слідкувала за нею очима, вдаючи розуміння. Тепер вона саме роздягала молодшого братика на ніч, а молодша сестричка чекала своєї черги. Катерина Іванівна пригадувала молодість, як вона танцювала на балу у предводителя, і кляла свою долю: уночі, коли всі полягають спати, їй знов доведеться прати дитячий одяг, сушити його, щоб вранці вони одягли чисте — іншого ж у них немає. Несподівано почулися голоси, кілька чоловіків щось внесли у кімнату. Катерина Іванівна побачила, що то був її чоловік. Діти перелякалися, маленька Лідочка кинулася до старшої сестри, Поленьки. Раскольников допомагав покласти Мармеладова на диван, він скоромовкою розповів, що трапилось. Катерина Іванівна закричала з відчаю, але Раскольников відзначив, що ця жінка не з тих, хто непритомніє: миттю подушка, про яку ще ніхто не подумав, лежала вже під головою нещасного Мармеладова. Раскольников запевнив, що візьме на себе всі витрати, і послав по доктора. Потім він обтер кров з обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла поруч, здавалося, їй теж необхідна була допомога. Раскольников подумав, що, можливо, і не треба було наполягати, щоб Мармеладова принесли сюди. Полю мати послала по Соню. У кімнату набилося багато людей, майже всі мешканці квартири. Катерина Іванівна накинулася на них, і її послухали, повиходили, було видно, що її тут навіть побоювалися. Але прийшла хазяйка квартири пані Ліппевехзель, розкричалася, щоб хворого відправили до лікарні. Навіть тепер Катерина Іванівна не могла відмовити собі у бажанні "поставити хазяйку на місце". Поки жінки сварилися, Мармеладов опритомнів. Катерина Іванівна кинулася до нього, він просив тільки священика. Потім погляд його зупинився на маленькій Лідочці, він здивовано вимовив: "Боса!". Катерина Іванівна закричала, що він знає, чому боса! Прийшов доктор. Оглянув хворого, тихо сказав, що надії немає жодної. Почулися чиїсь кроки, юрба у сінях розступилась, увійшов священик. Доктор уступив йому своє місце. Мармеладов сповідувався. Катерина Іванівна стала на коліна, поставила перед собою на коліна дітей — вони молилися. Дівчинка тремтіла, хлопчик хрестився повним хрестом і кланявся у землю, б'ючи чолом, видно було, що це особливо йому подобалось Прийшла Поленька, сказала, що стріла Соню на вулиці, зараз та прийде. У кімнату, тихо пробираючись крізь юрбу, увійшла дівчина, стала біля самого порога. їй було років вісімнадцять, худенька, але приваблива, вона була вбрана так, як ходила "на вулицю", і одяг-цей красномовно вказував на її "професію". Обличчя її було перелякане, в очах — жах. Сповідь закінчилася, священик спробував утішити Катерину Іванівну, але та у відчаї звинувачувала бога, людей, чоловіка. Священик сказав, що то гріх — не простити перед смертю. Катерина Іванівна закашлялась, притиснула хусточку до рота, потім показала священику — на хусточці була кров. Старий священик схилив голову, нічого не сказав. Мармеладов хотів просити пробачення у дружини, але та тільки прикрикнула на нього.