Поряд із нею не було нікого, "кого можна було б обняти, ні одного обличчя, до якого можна було б повернути своє лице".
У великому будинку залишилися тільки слуги, Флоренс і містер Домбі. Дівчинка часто сиділа в кімнаті брата, а коли її починали душити сльози, вона молилася, щоб маленький ангел продовжував любити її. Іноді вона підходила до дверей батькової кімнати. "До них, ледве дихаючи, притулялася вона обличчям і головою і з любов'ю притулялася губами". Флоренс мріяла, що двері відчиняться, і вона зможе стати втіхою для батька. Але двері завжди були зачинені, а батько сидів у кімнаті сам.
Одного пізнього вечора Флоренс, як завжди, пішла до дверей батькової кімнати і побачила, що вони не замкнені. Дівчина наважилась увійти. Батько, побачивши її, підвівся і відхилився від простягнутих рук дочки. У його обличчі не відбивалося нічого: ні ніжності, ні жалю, ні інтересу, ні батьківського визнання чи співчуття. Флоренс ніби закам'яніла від такої відчуженості. Вона з протяжним стогоном опустила голову на руки. Містер Домбі не знав, що Не раз у житті він ще згадає цю сцену.
РОЗДІЛ XIX
Уолтер від'їжджає
Уолтер прощався з фігурою Дерев'яного Мічмана — генія-охоронця торгової лавки дядечка Соля, зі своєю кімнатою, яку, може, покидав назавжди. Та йому треба було відкинути сумні думки і спогади, адже його чекав дядечко, який зараз самотньо сидів внизу.
Уолтер весело пообіцяв дядечкові привезти з Барбадосу різних смачних продуктів і вина. Потім мова зайшла про містера Домбі і Флоренс. Юнак хотів попрощатися з нею, але вона сама прийшла в лавку. Дівчина попросила дозволу приходити до дядечка, коли Уолтер поїде, назвала юнака братом. Серця дядечка і Уолтера були переповнені почуттями, в очах стояли сльози.
Коли Флоренс і Сьюзен Ніпер, яка супроводжувала дівчину, поїхали, до лавки зайшов капітан Катль, щоб востаннє побачитися з Уолтером. Він хотів подарувати юнакові свій срібний годинник, але Уолтер запевнив, що ця цінність має залишитися у хазяїна.
Настав час від'їзду. Корабель вирушив у плавання, а дядечко Соль і капітан Катль довго стежили за ходом судна, а потім вивчали його курс по карті.
РОЗДІЛ XX
Містер Домбі виїжджає
Містер Домбі заїхав до сусіда міс Токс, з яким колись познайомився і до якого ставився з деякою симпатією. Майор Бегсток добре знав статки містера Домбі і не соромився говорити безліч компліментів приятелю і багатозначно натякати на свої знайомства з поважними особами королівства.
Майор завів мову про міс Токс, розповів, що вона виявляла до нього увагу до того часу, як стала бувати в домі містера Домбі.
Містер Домбі пояснив, що ставиться до міс Токс поблажливо лише тому, що вона приятелька його сестри Луїзи. Почувши це, майор почервонів і з виряченими очима почав говорити про міс Токс як про інтриганку, яка, маючи якісь свої плани, затесалася в довіру до містера Домбі.
Містер Домбі був вражений тим, що хтось міг подумати, ніби він має якісь почуття до міс Токс. Майор вирішив помститися сусідці і почувався героєм.
Мова зайшла про поїздку містера Домбі. Майор Джозеф Бегсток подякував приятелеві за запрошення супроводжувати його.
День від'їзду настав, і приятелі ходили пероном, чекаючи відправлення поїзда. Раптом до них підійшов якийсь чолов'яга і ввічливо звернувся до містера Домбі. Він нагадав, що його прізвище Тудль і що його дружина Поллі була годувальницею маленького Поля. Містер Домбі вже подумав, що містер Тудль хоче попросити грошей, і вийняв гаманець, але кочегар відмовився. Він просто хотів сказати, що його старший син, якого містер Домбі послав у школу вчитися, став на слизький шлях, зв'язався з поганою компанією і не виправдав сподівань батька.
Містер Домбі сів у вагон і довго думав про те, що у його життя входять люди, які несуть в собі щось негативне і неприємне: годувальниця Поллі з її безпутним сином, її чоловік — брудний кочегар, міс Токс, яка плекала щодо нього якісь надії, приятель Флоренс Уолтер Гей.
Думаючи про це, містер Домбі весь час згадував обличчя із затуманеними від сліз очима, які все розуміли. Його мучили згадки про Флоренс.
Майор бачив сум в очах приятеля і дещо безцеремонно став умовляти його покинути думати про неприємні речі, адже "Домбі занадто велика людина, щоб замислюватися" над речами, не гідними його.
"Містер Домбі, який так довго жив, замкнувшись у самому собі, та й раніше рідко виходив із зачарованого кола, де розгорталися операції "Домбі і Сина", почав ставитися до знайомства з майором як до приємної переміни у своєму одинокому житті; і замість того, щоб провести одиноко ще один день, як думав він зробити, він вийшов під руку з майором" на прогулянку.
РОЗДІЛ XXI
Нові обличчя
Майор, ідучи під руку з містером Домбі, вітався зі своїми знайомими. Попереду вони побачили візок, у якому сиділа немолода, але дуже приваблива леді. Поряд ішла юна особа, "дуже красива, дуже горда, дуже норовлива на вигляд; вона високо піднімала голову і опускала очі, немов якщо й було на світі щось варте уваги, крім дзеркала, то це не земля чи небо".
Майор кинувся до жінок, привітався і відрекомендував їм містера Домбі. Це були місіс Ск'ютон та її дочка Едіт. Нові знайомі поговорили про красу природи, про свої подорожі, домовилися зустрітися ще.
Пізніше майор розповів історію Едіт. Вона вийшла заміж у вісімнадцять років за полковника Грейнджера. Через рік полковник помер, а потім її п'ятирічний син випадково упав із човна і втопився.
Через два дні містер Домбі і майор прийшли до жінок із візитом. Едіт без видимого бажання грала гостям на арфі, співала романси, показувала свої малюнки.
РОЗДІЛ XXII
Дещо про діяльність містера Каркера-завідувача
Містер Каркер-завідувач сидів у конторі і читав листи. "Листи були різними мовами, але він читав усе". Закінчивши розбирати пошту, він подзвонив. На виклик з'явився його рідний брат, який у часи молодості допустив нечесність і зараз обіймав посаду розсильного.
Джеймс Каркер був молодшим братом, але обіймав у фірмі високу посаду. Старший брат, розсильний Джон, звертався до молодшого рідко, але зараз повідомив, що їхня сестра Херієт дуже хвора.
Колись Херієт, намагаючись підтримати старшого брата, покинула молодшого, і тепер Джеймс не хотів нічого чути про сестру. Відправивши Джона, Каркер-завідувач став читати листа від свого шефа. Містер Домбі писав, що не може сповістити про день свого приїзду і наказував не посилати Уолтера Гея у Вест-Індію.
Прочитавши це розпорядження, Каркер-завідувач тільки свиснув: корабель, який віз Уолтера до Вест-Індії, був уже далеко в океані. Другу ж частину наказу він виконав швидко: біля контори крутився п'ятнадцятирічний Роб Тудль, який шукав роботу.
До контори зайшов Джилс Соль, принісши частину боргу. Каркер-завідувач попросив старого взяти до себе юного Тудля і завантажити його найбруднішою роботою в лавці. Дядечко Соль був не в захваті від такого прохання, але відмовити не посмів.
Містер Каркер не з доброго дива хотів оселити Роба Тудля у дядечка Соля. Завідувачеві було цікаво знати все про життя старого джентльмена, а надто те, хто його відвідує. Містер Каркер-завідувач мав величезний вплив на Роба. Хлопець поклявся, що зробить все так, як того хоче патрон.
РОЗДІЛ XXIII
Флоренс самотня, а Мічман загадковий
Флоренс уже давно сама-одна у великому будинку, який поступово ставав схожим на запустілий зачарований палац. На стінах з'являлися пліснява, гниль і гриби завелись у підвалі, невідомо звідки взялися павуки і мухи, на даху проросла трава, мох розтікався по віконницях.
Флоренс ходила по покинутому будинку і думала про те, як би склалося життя, якби батько зміг полюбити її.
Флоренс вирішила провідати дядечка Соля. Сьюзен Ніпер підтримала її бажання.
Підійшовши до Дерев'яного Мічмана, вони біля дверей побачили Роба, який свистом підкликав голубів. Цей юнак добре пам'ятав, для чого його послали в будинок старого Соля, а тому уважно прислухався до розмов.
РОЗДІЛ XXIV
Турбота люблячого серця
Сер Барнет і леді Скетлс жили в гарному будинку на березі Темзи. Головною втіхою сера Барнета було знайомство людей з людьми. Коли він спитав у Флоренс, з ким вона хотіла б познайомитися, дівчина "подякувала і сказала, що немає нікого, чия присутність була б для неї бажаною", а сама із сумом подумала про Уолтера, від якого в же довгий час не було жодної звістки.
У будинку гостювали діти з матерями і батьками. Дитячі обличчя світилися радістю від любові батьків. Флоренс часто думала про дітей, оточених ніжністю і турботою.
Пізніше в будинку оселилася дівчинка Кет із жінкою. Кет була сиротою, але тітка дуже любила її, і дівчинка почувалася щасливою.
Якось на березі Темзи Флоренс побачила бідного чоловіка, вдівця, який не мав на що жити. Поряд з ним була його некрасива, брудна, обірвана, але любима дочка. Батько турбувався про неї, і дочка не була для нього тягарем.
Флоренс часто думала, що якби вона захворіла і померла, як її милий брат, чи дізнався б тоді батько про її любов до нього, чи прийшов би він тоді до неї, чи стала б тоді вона йому дорожчою.
Якось на прогулянці Флоренс зустріла вершника. Вигляд цього молодого чоловіка викликав у неї якийсь страх і відразу. Це був Каркер-завідувач. Він зупинився, привітався і сказав, що завтра їде у справах до містера Домбі, а тому Флоренс може передати ним вісточку батькові.
Флоренс відказала, що писати листа не буде, а передає батькові ніжні вітання. Містер Каркер посміхнувся, а по спині Флоренс побіг холодок, ніби вона побачила привида з кладовища.
РОЗДІЛ XXV
Дивні вісті про дядечка Соля
Капітан Катль прокинувся від того, що в його кімнату хтось зайшов. Він широко розплющив очі і побачив Роба, який тримав у руці якийсь пакет. Капітан підвівся, виштовхав хлопця у вітальню, одягся, випив скляночку вина і тільки тоді дозволив посланцеві говорити.
Розгублений Роб повідомив, що, прокинувшись уранці, він знайшов біля себе запечатаний пакет, а дядечко Соль зник.
Капітан Катль прочитав листа, у якому дядечко Соль просив свого друга зберегти лавку для Уолтера, а про нього не турбуватися і не шукати.
Капітан розпитав Роба про те, як провів останній вечір дядечко Соль, оглянув кімнати і дійшов до висновку, що старий вирішив добровільно піти з життя.