Говорять, він продав душу дияволу за красиве обличчя. Ось уже скоро вісімнадцять років я його знаю, а він за стільки років майже не змінився". Джеймс Вейн стрімголов кинувся наздоганяти Доріана, та його вже й сліду не було.
РОЗДІЛ XVII
За тиждень Доріан приймав гостей у своїй садибі Селбі-Ройял. Серед гостей був і лорд Генрі, і гарненька герцогиня Монмаут, яка гостювала там зі своїм чоловіком, шістдесятирічним старим. Доріан фліртував із нею, щось нашіптував їй за чаєм, який гості пили в оранжереї садиби. До їхньої розмови приєднався лорд Генрі. Саме Гледіс (герцогиня Монмаут) дала лорду Генрі прізвисько Принц Парадокс. Доріан попрямував до іншого боку оранжереї вибрати у подарунок герцогині кілька орхідей, і за кілька хвилин гості почули стогін і глухий звук. Всі сполохались і перелякались. Лорд Генрі побачив на підлозі непритомного Доріана. Опам'ятавшись, він з подивом роздивлявся на всі боки, аж тоді згадав бліде обличчя Джеймса Вейна, яке побачив за вікном оранжереї. Моряк стежив за ним. Не бажаючи залишатися на самоті, Доріан за обідом був безтурботно веселим. І в цій веселості було щось відчайдушне.
РОЗДІЛ XVIII
Наступні три дні Доріан не наважувався вийти з дому. Він знемагав від дикого страху смерті, здригаючись від найменшого шурхоту. Доріан думав, що обличчя Джеймса Вейна, яке він побачив крізь шибку оранжереї, може бути тільки витвором його уяви, і зрештою, він запевнив себе в тому, що це була тільки мара. І все одно Доріан бліднув і холонув від жаху. На третій день Доріан наважився вийти з дому, він ділу годину гуляв з герцогинею в саду, а потім попрямував туди, це розташувалися мисливці, серед яких був брат герцогині сер Джеффрі Клаустон. Запах лісу і сонце надавали Доріанові відчуття безтурботної радості, свободи і щастя. Доріан ішов поруч Джеффрі. З-за горбика вискочив заєць, Доріан навіть замилувався на мить грацією і красою цієї тварини і несподівано сам для себе вигукнув: "Не вбивайте його, Джеффрі, хай собі живе!" Звісно, сер Клаустон тільки засміявся у відповідь і вистрелив. Тієї самої миті, коли пролунав постріл, почувся страшний зойк пораненого зайця і ще страшніший стогін пораненої смертельно людини. Доріан дивився, як Джеффрі з єгерем пірнули у хащі і витягли звідти тіло вбитого чоловіка. Він відвернувся з жаху, і потім, лежачи в своїй спальні, тремтів всім тілом, відчуваючи, яким тягарем стало для нього його ж життя. Він сприйняв смерть нагонича як погану прикмету і твердо вирішив не залишатись більше в Селбі. Доріан написав лорду Генрі записку, в якій повідомив про. свій від'їзд, аж тут до кімнати зайшов єгер. Чоловік повідомив, що він і ніхто з його людей не знає вбитого на полюванні, він був не місцевий і скоріше за все матрос. Доріан схопився, в його душі з'явилась слабка надія, і він стрімголов кинувся у стайню, де лежав мрець. Забігши до стайні і притулившись до одвірка в пошуках опори, Доріан скрикнув від радості: чоловік, вбитий випадково під час полювання, був Джеймсом Вейном. "Врятований!" — промайнуло в голові Доріана.
РОЗДІЛ XIX
"Гаррі, у мене на совісті надто багато тяжких гріхів. Я вирішив не грішити більше. І вчора вже почав творити добрі справи", — говорив Доріан Грей лорду Генрі. Він розказав йому, що вже зробив перші кроки на шляху до виправлення. Він пощадив дівчину. Сільська дівчина Гетті закохалась у нього до безтями і була готова втекти разом з ним, та Доріан врятував її від безчестя, залишивши її. Але лорд Генрі тільки посміявся: "...Ви розбили їй серце і так почали своє праведне життя. ...Любий мій, як багато ще у вас кумедної дитячої наївності! ...Можливо, ваша Гетті плаває зараз, як Офелія, десь серед латаття в ставку, осяяному зоряним сяйвом?" Змінивши тему, друзі заговорили про загадкове зникнення Безіла, що викликало багато пліток та пересудів у Лондоні. Доріан був на диво спокійним, коли говорив про Холлуорда. "А що б ви сказали, Гаррі, коли б я зізнався вам, що це я убив Безіла?" — спитав він, пильно спостерігаючи за обличчям лорда Генрі. Та лорд Генрі не сприйняв ці слова серйозно: "Ви, Доріане, не здатні вчинити вбивство". Поговоривши про Безіла ще якийсь час, друзі замовкли. Доріан грав на роялі, а лорд Генрі пестив екзотичного папугу на бамбуковій жердині. Потім знову заговорив лорд Генрі, він говорив про юність Доріана і про те, що з роками зовнішність його не зазнала жодних змін. "Життя нічого не втаїло від вас, — говорив лорд Генрі. — І все в ньому ви сприймали як музику, тому воно вас не зіпсувало. Ви все той же". Та Доріан не погодився з ним. Вийшовши із-за рояля, Доріан Грей сказав: "Так, моє життя було чудове, але так жити я більше не хочу". За якийсь час, гірко зітхнувши, він вийшов з кімнати.
РОЗДІЛ XX
Був чудовий теплий вечір, і Доріан повертався додому, несучи пальто на руці. Цього вечора він відчував тугу за своєю незаплямованою юністю, він відчував, що занапастив свою душу, що мав згубний вплив на багатьох людей. Але невже все це непоправно? Невже для нього немає надії? Доріан Грей думав, що у ту фатальну миттєвість, коли він благав небеса, щоб портрет ніс тягар його днів, він погубив своє життя. І навіть не смерть Безіла Холлуорда пригнічувала Доріана, а смерть його власної душі. Він прагнув розпочати нове життя. Раптом йому спало на думку, що через випадок з Гетті портрет мав змінитися на краще. Він взяв лампу і тихенько пішов нагору. За мить крик обурення і болю вирвався у Доріана: портрет не змінився, а людина на ньому була огидною як ніколи. І Доріан Грей зрозумів, що пощадив Гетті тільки з гоноровитості, з цікавості вчинив самовіддано. На мить він подумав, що треба в усьому зізнатися, але хто ж йому повірить. І, зрештою, єдиний доказ проти нього — це його портрет. Тож треба знищити портрет! Доріан угледів ніж, яким убив Безіла: "Цей ніж убив художника — то нехай же він зараз уб'є і його творіння, і все, з ним пов'язане". Доріан схопив ножа і встромив його в портрет. Пролунав гучний крик і стук від падіння тіла. Цей крик смертної муки був такий жахливий, що слуги попрокидалися і вибігли зі своїх кімнат. Почекавши хвилин із п'ятнадцять, вони навшпиньки пішли нагору. "Зайшовши до кімнати, слуги побачили на стіні прекрасний портрет свого господаря у всьому блиску його чудової молодості і краси. А на підлозі з ножем у грудях лежала мертва людина у фраці. Обличчя у неї було зморшкувате, зів'яле, відразливе. І лише по каблучках на пальцях слуги впізнали, хто це".