Вона постійно думає про Андрія, згадує слова, які вони говорили одне одному. Планований від'їзд княжни навіть ображає її, вона усамітнюється в кімнаті й сидить годинами. Незабаром Ростови одержують звістку про загибель Петі. На всіх це справляє страшне враження. Графиня декілька днів перебуває на межі божевілля. Наташа, отямившись від особистого горя, доглядає її. Княжна Мар'я відкладає від'їзд, допомагає Наташі піклуватися про графиню, яка ледве витримала страшну звістку. Через місяць після звістки про смерть Петі, що застала графиню "свіжою, бадьорою п'ятдесятилітньою жінкою", вона виходить зі своєї кімнати "напівмертва" і стара, не здатна брати участі у житті. "Але та сама рана, що наполовину убила графиню, ця нова рана покликала Наташу до життя". Наташа думала, що життя її скінчилося, але раптово любов до матері показала їй, що "сутність її життя — любов — ще жива в ній. І прокинулася любов, і прокинулося життя". Нове горе ще більше зближує Наташу і княжну Мар'ю. Мар'я розповідає їй про своє життя — про дитинство, про батька, про свої мріяння. "Наташа, яка колись із спокійним нерозумінням відверталася від цього життя відданості, покірності, від поезії християнського самозречення, тепер, почуваючи себе пов'язаною любов'ю з княжною Мар'єю, полюбила і минуле княжни Мар'ї і збагнула незрозумілий їй колись бік життя". Для княжни Мар'ї "теж відкривалася раніше незрозуміла сторона життя, віра в життя, в насолоду життям". Наташа дуже виснажилася за цей час, схудла, і коли княжна Мар'я їде до Москви, граф наполягає на тому, щоб дочка теж поїхала з нею — порадитися з лікарями.
Багато істориків, навіть сучасники, звинувачували Кутузова за його помилки і його поразку під Красним і під Березиною. А Наполеона вивищують навіть деякі російські історики, хоч він був людиною, яка ніколи, навіть у вигнанні, не виказала людської гідності. Про Кутузова, який жодного разу ні словом, ні дією не зрадив себе, що являє собою приклад самозречення і розуміння у сьогоденні майбутнього значення подій, представлений то жалюгідним старим, то хитрим придворним. А це несправедливо. Як же він сам, на противагу багатьом іншим, зумів точно вгадати значення народного змісту події? "Джерело цієї незвичайної сили прозріння щодо сенсу явищ, які відбувалися, було в тому народному чутті, яке він мав у собі в усій чистоті й силі його... Проста, скромна і тому істинно велична фігура ця не могла вміститися в ту обдудну форму європейського героя, що удавано керував людьми, яку придумала історія. Для лакея не може бути великої людини, тому що в лакея своє уявлення про велич". Кутузов був противником того, щоби йти далі за межі Росії. Він вважав, що подальша війна шкідлива і марна, що за десять французів він не віддасть і одного російського солдата. Саме цим він і викликав на себе немилість Олександра і більшості придворних. Кутузов робить об'їзд військ, оглядає полонених, захоплені стяги. Він говорить, як проста стара людина розмовляла б із своїми товаришами: "Я знаю, важко вам, та що ж робити! Потерпіть: недовго лишилося. Спровадимо гостей, відпочинемо тоді. За службу вашу вас цар не забуде. Вам важко, і усе ж ви вдома; а вони — бачите, до чого вони дійшли, — сказав він, показуючи на полонених. Гірші від злиденних і упосліджених. Поки вони були сильні, ми їх не жаліли, а тепер і пожаліти можна. І вони-бо люди..." Після цього він додає пару міцних виразів, чим викликає схвальний регіт війська.
Солдати російської армії розташувалися в лісі. Вони займаються своїми справами, жартують, мріють про своє. Один із них, поглянувши на небо, порівняв Чумацький Шлях із полотном, яке розстелили сохнути. У міру подальшого просування російської армії в ній залишалися люди лише сильні духом і тілом — одної крові. З боку лісу з'являються дві обірвані фігури. Одна з них — Рамбаль, який ледь тримається на ногах. Росіяни підбирають їх, влаштовують обігрітися біля вогнища, годують. Коли захмелілий француз, обійнявши однією рукою за шию російського солдата, заспівує французьку пісню, російський солдат намагається підспівувати по-французькому.
Історики сперечаються, підкреслюючи особливу роль Березини у розгромі наполеонівського війська, хоча більших втрат його армія зазнала біля Красного. Але військові операції тепер планувалися у Петербурзі, і тим-таки Пфулем, а до Кутузова ставляться дещо іронічно, не помічаючи, що хоч і потовщала його фігура, хоч і постарів цей дивний чоловік, та не втратив ані проникливого розуму, ані логічного тверезого мислення, ані вміння радіти життю й цінувати його. Коли його армія увійшла до Вільна, він одразу відчув себе вдома, адже двічі був тут губернатором. Він дозволив собі, чекаючи на Олександра, поринути у мирне спокійне життя, затримавши в цьому місті й більшість війська. Діставшись до Вільна разом з усім почтом, Олександр робить почесті Кутузову. нагороджує його Георгієм першого ступеня. Проте усі прекрасно розуміють, що ця процедура означає лише дотримання пристойностей, що насправді "старий винен і нікуди не годиться". Кутузов не розуміє, навіщо потрібно йти в Європу, вказує на те, що набрати нові війська буде дуже складно, говорить про важкий стан населення. Олександр забирає у Кутузова штаб, перебираючи владу на себе. Свою роль рятівника Росії він відіграв, а рятувати Європу мав інший, Кутузов цього не хотів розуміти. "Представнику російського народу, після того як ворог був знищений, Росія звільнена і поставлена на вищий щабель своєї слави, російській людині робити більше було нічого. Представнику народної війни нічого не залишалося, крім смерті". І він помер.
Увесь тягар фізичних прикрощів і нестатків П'єр відчув на собі, звільнившись із полону. Приїхавши в Орел, він зібрався був у Київ, але занедужав і два місяці пролежав у гарячці, але здоров'я до нього таки повернулося. Коли їх звільнили з полону, він бачив труп Петі Ростова і того ж дня дізнався, що Андрій Болконський був живий ще місяць і помер у домі Ростових. Тоді ж Денисов, який і розповів йому про всі новини, між іншим, думаючи, що той і так уже знає, повідомив про смерть його дружини Елен. П'єр ніяк не може оговтатися від того, що йому довелося пережити в полоні, але поступово "радісне почуття свободи — тієї повної, невід'ємної, властивої людині свободи, усвідомлення якої він вперше відчув на першому відпочинку при виході з Москви", наповняє його душу в період видужання. Мета життя, що він її так болісно шукав увесь час, тепер несуттєва для нього, і це дає йому відчуття повної свободи. Він знаходить щось більш важливе — віру, — "не віру в які-небудь правила, або слова, або думки, але віру в живого Бога". Тепер на всі "чому" він знає відповідь: "тому що є Бог, той Бог, без волі якого не впаде й волосина з голови людини".
П'єр практично не змінився у зовнішніх рисах характеру. Він, як і раніше, добрий, безпосередній. Різниця між колишнім П'єром і теперішнім полягає лише в тому, що "тепер посмішка радості життя постійно грала біля його рота, і в очах його світився інтерес до людей — питання: чи задоволені вони так само, як і він. І людям було приємно в його присутності". Навіть коли старша княжна, дочка Кирила Володимировича Безухова, що ніколи не любила П'єра, спеціально приїжджає в Орел доглядати за ним, щоб продемонструвати свою чесноту, вона помічає, що П'єр дуже змінився і навіть починає "виявляти приховані добрі сторони свого характеру", Лікар годинами засиджується у П'єра, розповідає історії зі своєї практики, ділиться спостереженнями про вдачу хворих. В Орлі живуть декілька полонених французьких офіцерів, серед них один італієць, який часто відвідує Безухова; через якийсь час здається, що він щасливий лише тоді, коли може прийти до П'єра і розповісти йому про своє минуле, про своє життя, про свою любов і "вилити йому своє обурення на французів, і особливо на Наполеона". Одного разу він сказав П'єрові, що коли всі росіяни такі, як він, то воювати з таким народом — злочин. В Орел приїхав і старий знайомий П'єра масон граф Вілларський (один із тих, хто вводив його в ложу 1807 року). Він дуже радий П'єру, але "на свій подив... незабаром зауважив, що П'єр дуже відстав від справжнього життя і вдався в апатію й егоїзм". П'єр дивиться на Вілларського: "слухаючи його тепер, дивно і неймовірно було думати, що він сам нещодавно був такий самий". Але П'єр, "не намагаючись змінити його погляд, не засуджуючи його, зі своєю тепер постійно тихою, радісною посмішкою, милувався цим дивним, настільки знайомим йому явищем". У П'єра з'являється одна дуже важлива риса — це "визнання можливості для кожної людини думати, почувати і дивитися на речі по-своєму; визнання неможливості словами переконати людину". На власний подив, П'єр відчуває, що в нього з'явився "внутрішній суддя", який підказує йому, що слід і що не слід робити в кожній конкретній ситуації. Це стосується і грошових питань, і керування господарством тощо. До П'єра приїжджає управитель, доповідає про збитки, зауважує, що якщо П'єр не буде відбудовувати московських будинків, які згоріли під час пожежі, і відмовиться від сплати боргів Елен, його ніхто за це не засудить, а прибутки його від цього не тільки не зменшаться, а й навіть збільшаться. Проте через якийсь час П'єр одержує листи про борги дружини і розуміє, що план управителя був хибний, він розуміє, що з боргами дружини "треба розібратися" і, крім того, треба будуватися в Москві. Прибутки зменшаться від цього на три чверті, але П'єр розуміє необхідність цих кроків.
До Москви тим часом повертаються її мешканці, починається відбудова. П'єр також приїжджає в Москву, зустрічається зі своїми старими друзями. Усі раді йому і бажають його бачити. На третій день свого приїзду П'єр дізнається від Друбецьких, що княжна Мар'я перебуває в Москві. П'єр їде до неї, дорогою думаючи про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про ті зустрічі, що в них були, і особливо про останню, у Бородіні. П'єр із гіркотою думає: невже князь Андрій помер у тому "злісному настрої, у якому був тоді? Невже не відкрився йому перед смертю сенс життя?" П'єр бачить у товаристві княжни Мар'ї якусь даму в чорному і думає, що це одна з її компаньйонок.