Княжна Мар'я, сповнена тихої любові до цієї людини, почуває, що він ніколи не зрозуміє всього того, що вона розуміє, і від цього вона ще сильніше, з відтінком жагучої ніжності любить чоловіка. Вона веде щоденник, в якому записує всі події, що сталися з дітьми за день. Микола визнає у глибині свого серця, що дружина набагато випередила його у духовному розвитку, це не пригнічує його, а навпаки підносить у власних очах, бо він відчуває щиру любов до себе дружини, відчуває, що вона сама наче частка його. В родині Ростових виховується син князя Андрія — Миколка. Йому вже п'ятнадцять років. Мар'я часто докоряє собі, що вона не почуває до нього такої любові, як до своїх дітей. Миколка Болконський серед усіх домашніх найбільше захоплюється П'єром. Він знає про дружбу свого батька з цим великим і добрим чоловіком. З розмов і натяків він зрозумів, що його батько колись кохав Наташу, тому до неї почуття теж особливі. Миколка любить свою тітку, дядька, але у житті хоче походити на П'єра — бути таким же розумним, щирим і добрим. Миколка чув все, що розповідав по приїзді П'єр, розмова дорослих справила на нього сильне враження.
Між Наташею і П'єром теж відбувається розмова, яка може бути тільки між справжнім подружжям. Поспішаючи висловити все, що вони передумали і пережили у розлуці, Наташа і П'єр говорять відразу про все, але чудово розуміють один одного, П'єр говорить про важливі державні справи, Наташа про дітей, про себе. Раптом Наташа запитує, чи схвалив би політичну діяльність П'єра Платон Каратаєв. П'єр не дивується цьому запитанню Дружини, говорить, що Платон, напевне, не схвалив би тієї діяльності, але їхнє сімейне життя він схвалив би.
Миколка Болконський прокинувся серед ночі. Йому снився сон, наче вони разом з П'єром йдуть попереду величезного війська, Миколка відчуває у сні присутність батька. Прокинувшись, він пригадав все, що чув від П'єра, подумав, що батько напевно схвалив би наміри П'єра. Хлопчик мріє вирости і жити так, щоб бути гідним свого батька.
Частина друга
Толстой розмірковує про історичний процес, про роль особистості в історії: про те, що не особистість робить історію, а роблять її тільки народні маси, керовані загальними інтересами. "Найсильніший, нерозривний тяжкий і постійний зв'язок з іншими людьми є так звана влада над іншими людьми, яка у своєму справжньому значенні є тільки найбільша залежність від них". Особистість важлива в історії лише настільки, наскільки вона розуміє і приймає загальні інтереси, як свої особисті.