Помірявши сорочку й віддавши якісь гроші, той питає про залишки полотна, Платон засмучений, адже хотів з них зробити нові онучі. Він повертає обрізки і відходить убік, але француз поглянув запитально на П'єра і, засоромившись, зупиняє Платона і віддає йому полотно назад. Каратаєв задоволений, він і тут вбачає те добро, якого б не було без лиха. П'єр перебуває у полоні вже чотири тижні і, хоча французи пропонували йому перейти до полонених офіцерів, відмовляється. Завдяки своєму міцному здоров'ю П'єр виносить і голод, і холод. "І саме в цей час він дістав той спокій і задоволення собою, до яких він марно прагнув колись. Він довго у своєму житті шукав із різних сторін цього заспокоєння, згоди із самим собою, того, що так уразило його в солдатах у Бородінському бою, — він шукав цього у філантропії, у масонстві, у світському житті, у вині, у геройському подвигу і самопожертві, у романтичному коханні до Наташі; він шукав цього шляхом думки, і всі ці шукання і спроби обманули його. І він, сам не думаючи про те, дістав це заспокоєння і згоду із самим собою тільки через жах смерті, через утрати і через те, що він зрозумів у Каратаєві". Його старі клопоти видаються йому незначними, його озлоблення на дружину — кумедним. Незрозумілим і навіть смішним видався намір убити Наполеона — П'єра тепер не обходила ані війна, ані політика, ані Наполеон. Тепер, згадуючи розмову з князем Андрієм про щастя, він ладен був погодитися з тим, що відсутність страждань, задоволення потреб і внаслідок того свобода вибору занять, способу життя і є щастя. Ціну усьому цьому він пізнав у полоні, як зрозумів, що "надлишок зручностей життя знищує усе щастя задоволення потреб". П'єр відчуває незнайомі йому раніше почуття радості і міцності життя. Почуття це не залишає його увесь час, поки він перебуває в полоні, потім не раз він згадував радісне відчуття повного душевного спокою, внутрішньої свободи, яких зазнав у цей час. Це відчуття радості й міцності життя підтримувалося в ньому ще й тією повагою, якої зазнав від своїх товаришів і тому, що знав мови, і тому, що беззастережно віддавав усе, що в нього просили (він отримував офіцерські три рублі на тиждень), і своєю силою, яку показав солдатам, вдавлюючи гвіздки у стіну, і смиренністю, з якою спілкувався з товаришами, і своєю незрозумілою для них здатністю сидіти нерухомо й думати. П'єр здавався їм вищою істотою. Те, що було шкідливим для нього в тому світі, де він жив раніше, тут давало статус майже героя.
Французи збираються відступати, один із полонених занедужує. П'єр запитує капрала, як зарадити хворому, і бачить, що в капралі відбулася зміна. "У ньому відчувалася таємнича байдужа сила, що змушувала людей проти своєї волі вбивати собі подібних". Полонених під конвоєм женуть уперед. Французи зупиняються на привал. "Зупинившись, усі начебто зрозуміли, що невідомо ще, куди йдуть і що на цьому шляху багато буде важкого і незвіданого... З полоненими на цьому привалі конвойні поводилися ще гірше, ніж коли виступали... Від офіцерів до останнього солдата було помітно в кожному начебто особисте озлоблення проти кожного з полонених, яке зненацька замінило колись дружелюбне ставлення". Озлоблення ще більш посилюється, коли з'ясовується, що один із полонених утік. П'єр помічає в людях ті ж жорстокість і озлоблення, що вже бачив під час страти. Йому стає страшно, але він відчуває, "як у міру зусиль, які робила фатальна сила, щоб роздавити його, у душі його виростала і міцніла незалежна від неї сила життя". Усе ж П'єр не перестає дивуватися невідповідності того, що коїться в його душі, і реальності, яка його оточує: "У полоні тримають мене... Мене — мою безсмертну душу, — він дивиться навколо, бачить ліси і поля, небо. — І все це моє, і все це в мені, і все це я... І все це вони впіймали і посадили в балаган, загороджений дошками..."
У перших числах жовтня до Кутузова ще раз приїжджає парламентер із листом від Наполеона, який пропонує мир, але Кутузов відповідає категоричною відмовою.
Кутузов розуміє, що, діючи наступально, російська армія може тільки програти: "Терпіння і час — ось мої воїни-богатирі". Він знав, що "не треба зривати яблуко, поки воно зелене. Воно саме впаде, коли дозріє. А зірвеш зелене — зіпсуєш яблуко і дерево і сам оскому наб'єш". Ще через якийсь час до Кутузова приїжджає вісник із новиною, що Наполеон пішов із Москви. Кутузов дякує Богу за те, що він "почув молитви наші", і плаче, радіючи: "Врятована Росія. Дякую тобі, Господи!"
"З часу звістки про вихід французів із Москви і до кінця кампанії вся діяльність Кутузова полягає тільки в тому, щоб владою, хитрістю, проханнями утримувати свої війська від марних наступів, маневрів і сутичок із конаючим ворогом". Наполеонівська армія зазнає не тільки поразки, а й внутрішнього занепаду: "люди цієї колишньої армії тікали зі своїми ватажками, самі не знаючи куди, бажаючи (Наполеон і кожен солдат) тільки одного: виплутатися особисто якомога швидше з того безвихідного стану, який, хоч і не ясно, вони усвідомлювали". Але й у російській армії не всі, як Кутузов, розуміли, що треба лише дати час, аби довершити прогнозований крах французької армії. "Усі вищі чини армії хотіли відзначитися, відрізати, перехопити, полонити, перекинути французів, і всі вимагали наступу". І як не протистояв Кутузов цим намірам, під Вязьмою Єрмолов, Милорадович, Платов не втримались і атакували французів, надіславши Кутузову замість повідомлення про свої наміри чистий аркуш паперу в конверті. Нічого не змінила ця атака, хіба що від небезпеки французьке військо ще стягнулося, як скріплюється розталий сніг від надмірного швидкого тепла. Поступово танучи, французьке військо продовжувало свій згубний шлях до Смоленська.
Частина третя
"Бородінський бій, а потім і вхід французів до Москви і втеча французів без нових боїв — одне з найбільш повчальних явищ історії". Адже всі війни призводили до того, що переможена сторона Занепадала, тоді як переможці розквітали. Але от диво — французи перемогли російську армію, увійшли до Москви, але Росія не перестала існувати, а перестала існувати шістсоттисячна армія Наполеона, а відтак і наполеонівська Франція. Напнути факти на правила історії — неможливо. "Період кампанії 12-го року від Бородінського бою до вигнання французів довів, що виграний бій не тільки не є причина завоювання, але навіть і не постійна ознака завоювання; довів, що сила, яка вирішує долю народів, криється не в завойовниках, навіть не в арміях і боях, а в чомусь іншому" . З часу вступу французів до Смоленська починається партизанська війна і увесь хід кампанії не підходить ні під які "старі канони воєн". Наполеон відчував це, і "з самого того часу, коли він у правильній позі фехтування зупинився в Москві і замість шпаги супротивника побачив піднятий над собою дрюк, він не переставав скаржитися Кутузову й імператору Олександрові на те, що війна велася всупереч усім правилам (неначе існують якісь правила для того, щоб убивати людей). Попри скарги французів на невиконання правил, попри те, що вищим за становищем російським людям здавалося чомусь соромно битися дубиною, а хотілося за всіма правилами стати в позицію третю й четверту, зробити майстерний випад у першу і т. д., — дубина народної війни піднялася з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи нічиїх смаків і правил, із дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого, підіймалася, опускалася і гамселила французів доти, поки не згинула вся навала. І благо тому народові, що не як французи в 1813 році відсалютував за всіма правилами мистецтва і, перевернувши шпагу ефесом, граційно та поштиво передає її великодушному переможцеві, а благо тому народу, що у хвилину випробування, не питаючи про те, як за правилами чинили інші в подібних випадках, із простотою і легкістю піднімає першу придатну дубину і гамселить нею доти, поки в душі його почуття кривди і помсти не заміниться презирством і жалістю".
24 серпня був заснований перший партизанський загін Давидова, а слідом за ним стали організовуватися інші. Денисов також керує одним із партизанських загонів. Невеликим загоном керує й Долохов, з яким вони часто виступають разом. Партизани Денисова вистежують французький транспорт із великим вантажем кавалерійських речей і російських полонених і вибирають найзручніший момент для нападу. Щоб підготуватися ще краще, Денисов посилає одного зі своїх партизанів, Тихона Щербатого, "по язика". Погода дощова, осіння. Поки Денисов чекає на його повернення, у загін приїжджає офіцер із пакетом від генерала. Денисов із подивом впізнає в офіцері Петю Ростова. Петя намагається триматися "по-дорослому", усю дорогу готує себе до того, як буде, не натякаючи на старе знайомство, тримати себе з Денисовим. Але, побачивши ту радість, що виказує Денисов, Петя забуває офіційність і просить Денисова залишити його в загоні на день, хоча при цьому й червоніє (причиною цього було те, що генерал, який боявся за його життя, відправляючи Петю з пакетом, суворо наказав йому одразу повертатися і не вплутуватися ні в які "справи"). Петя залишається. У цей час повертається Тихін Щербатий — послані на розвідку партизани бачать, як він утікає від французів, що стріляють у нього. З'ясовується, що Тихін захопив "язика" ще вчора, але, оскільки той виявився "несправний і дуже лаявся", Тихін не довів його живим до табору. Тоді спробував добути ще одного "язика", але його помітили. Тихін Щербатий був одним із найпотрібніших людей. Підібрали Щербатого в невеличкому селі. Староста цього села зустрів спочатку Денисова непривітно, але коли той сказав, що його мета — бити французів, і запитав, чи не заходили французи в їхні краї, староста відповідає, що "мародери бували", але в їхньому селі один тільки Тишка Щербатий займався цим. За розпорядженням Денисова Щербатого приводять, той пояснює, що французам поганого не робили, що тільки побили зо два десятки тих, хто приходив у село грабувати. Спочатку Тихін виконує у загоні всю чорну роботу: розпалює вогнища, добуває воду і т. п., але потім виявляє "дуже велике бажання і спроможність до партизанської війни". "Він уночі ішов на пошуки здобичі і кожного разу приносив із собою одежу і зброю французьку, а коли йому наказували, то приводив і полонених".